Судова практика
Сумнів щодо спроможності заповідача усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними не є підставою для визнання складеного ним заповіту недійсним
18 лютого 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 727/9908/17-ц відмовив у задоволенні касаційної скарги на рішення апеляційного суду, який дійшов висновку про безпідставність визнання заповіту недійсним.
Дочка заповідача звернулася до суду з позовом до іншої особи, у якому просила визнати недійсним заповіт свого батька, посвідчений приватним нотаріусом, згідно з яким на користь відповідача заповідано вклади з нарахованими відсотками. Як третю особу залучено приватного нотаріуса.
Позивачка зазначала, що на час складання заповіту її батько був людиною похилого віку, у нього розвивався віковий склероз і почастішали випадки несприйняття дійсних подій, внаслідок чого, як вона вважала, він не розумів значення своїх дій та не міг керувати ними.
Рішенням районного суду позов задоволено з тих мотивів, що станом на момент складання заповіту заповідач під впливом наявних у нього захворювань не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Апеляційним судом рішення скасовано та прийнято постанову, якою у задоволенні позовних вимог відмовлено, оскільки проведеною у справі експертизою не було зроблено висновку про абсолютну неспроможність заповідача в момент складення ним заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними, а лише стверджено, що слід піддати сумніву збереження спроможності на його здатність повноцінно усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, що саме по собі, за висновком апеляційного суду, не є підставою для визнання складеного у такому стані заповіту недійсним згідно з ч. 1 ст. 225 ЦК України.
Розглянувши касаційну скаргу представника позивачки, Верховний Суд вказав, що п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 р. № 7 визначено, що за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою під впливом фізичного або психічного насильства, або особою, яка через стійкий розлад здоров`я не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу.
У цій справі суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив із презумпції психічного здоров`я заповідача, суть якої полягає у тому, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та у порядку, передбачених Законом України «Про психіатричну допомогу» № 1489-III та іншими законами України.
Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції належним чином не з`ясував дійсного психічного стану заповідача у момент складання заповіту та поклав в основу судового рішення висновок комплексної посмертної судово-медичної експертизи та судово-психіатричної експертизи, що не містить чітких і однозначних висновків щодо психічного стану заповідача, є необґрунтованими, оскільки у постановах вищих судів неодноразово вказувалося, що розгляд вимог про визнання правочину недійсним на підставі ст. 225 ЦК України здійснюється з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, які підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент укладення оспорюваного правочину особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними (постанова Верховного Суду України від 29 лютого 2012 р. у справі № 6-9цс12; постанова Верховного Суду України від 28 вересня 2016 р. у справі № 6-1531цс16; постанова Верховного Суду від 20 червня 2018 р. у справі № 161/17119/16-ц; постанова Верховного Суду від 12 вересня 2018 р. у справі № 522/25597/13-ц; постанова Верховного Суду від 18 вересня 2019 р. у справі № 311/3823/15).
Суд апеляційної інстанції, належним чином оцінивши докази у справі та встановивши відсутність належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що заповідач у момент складання оспорюваного заповіту не усвідомлював значення свої дій, дійшов правильного висновку, що волевиявлення заповідача на складання спірного заповіту було вільним і відповідало його внутрішній волі.
Підготував Леонід Лазебний
