Телефонні розмови як судовий доказ і можливі ризики

Сергій Теньков, експерт ЮВУ

Відповідно до положень статей 31, 32 Конституції України, статей 270, 306 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) кожному гарантується право на таємницю телефонних розмов. Ці норми набувають зараз особливої актуальності за умов розширення в судах доказової бази — нові можливості інтернету, скайпу, соціальних мереж.

Фабула справи

Позицію Верховного Суду України (далі — ВСУ) з наведених питань викладено в постанові ВСУ від 27.09.2017 р. у справі No 6-1435цс17.

Позивач звернувся до суду з позовом про стягнення на свою користь 12 млн 627 тисяч 400 гривень моральної шкоди. В позовній заяві зазначалося, що позивач передав належні йому транспортні засоби до сервісного центру відповідача. У грудні 2014 року йому зателефонували з компанії відповідача та запропонували надати коментарі щодо роботи сервісного центру. При цьому позивача повідомили, що розмова буде записана з метою покращення обслуговування клієнтів у подальшому. Через деякий час у мережі інтернет з’явилося відео з назвою «Уроки хамства от быдла по фамилии…» (авт. — назва подається мовою оригіналу), на якому в якості аудіофону використана вищезгадана розмова з представником відповідача, а в якості картинки відображено належний позивачу автомобіль, хоча згоди на поширення зазначеної інформації позивач не давав.

Посилаючись на порушення відповідачем норм Законів України «Про захист прав споживачів» та «Про захист персональних даних», а також на спричинення цим моральної шкоди, позивач просив суд стягнути з відповідача 12 млн 627 тисяч 400 гривень.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду, в задоволенні позову було відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі — ВССУ) від 26 квітня 2017 року касаційну скаргу позивача також відхилено, судові рішення у справі залишено без змін.

Після цього позивач звернувся до ВСУ із заявою про скасування усіх винесених у цій справі судових рішень з підстав неоднакового застосування ВССУ, як судом касаційної інстанції, одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Позиція Верховного Суду

ВСУ встановив наступне. Між оператором телефонного зв’язку та відповідачем було укладено договір про надання телекомунікаційних послуг. Представником оператора в інтересах відповідача здійснювалося телефонне опитування позивача з метою визначення чи задоволений він автосервісом, що надають уповноважені дилери відповідача. Вказана телефонна розмова збереглася на відповідних серверах і наявність відповідного файлу із записом розмови підтверджено експертизою комп’ютерної техніки та програмних продуктів.

Встановле но, що наказом відповідача було затверджено Порядок обробки персональних даних у базі персональних даних товариства «клієнти», до якої входять відомості про фізичних осіб, що споживають послуги у товариства та офіційних дилерів. Вищевказаним Порядком передбачено, що компанія-відповідач, як володілець, її офіційні дилери та розпорядники персональних даних вживають заходів щодо забезпечення захисту персональних даних на всіх етапах їх обробки. З метою дотримання вимог Закону України «Про захист персональних даних» щодо нерозголошення в будь-який спосіб персональних даних про будь-якого клієнта, працівники компанії, інші особи, уповноважені компанією або іншими суб’єктами відносин, яким довірено такі дані з метою виконання ними службових чи професійних або трудових обов’язків, надають компанії відповідне письмове зобов’язання з цього приводу, підписане особисто кожним таким працівником.

Відмовляючи в задоволенні позову про відшкодування моральної шкоди, попередні суди виходили з того, що, дійсно, відповідачем не дотримано вимог чинного законодавства щодо таємниці телефонних розмов та розповсюдження персональних даних, в результаті чого вищезгадана розмова щодо якості обслуговування опинилася в мережі інтернет. Втім позивач не довів заподіяння йому цим фактом моральної шкоди, оскільки сам по собі факт розповсюдження персональних даних не може бути підтвердженням завдання моральної шкоди, а Законом України «Про захист персональних даних» відшкодування моральної шкоди не передбачено.

ВСУ з такими висновками не погодився. Досліджуючи надані позивачем для порівняння ухвали ВССУ з аналогічних справ, ВСУ встановив наявність у них висновку про те, що в деліктних зобов’язаннях саме на відповідача покладено обов’язок спростування презумпції вини шляхом доведення відсутності його вини в завданні шкоди позивачу (якщо зазначена презумпція в суді не спростована це є підставою для висновку про наявність вини відповідача — заподіювача шкоди). Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування ВССУ, як судом касаційної інстанції, одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, ВСУ зазначив наступне. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції (стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Відповідно до положень статей 31, 32 Конституції України, статей 270, 306 ЦК України кожному гарантується право на недоторканість особистого життя, право на таємницю телефонних розмов; не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач вказував на порушення відповідачем таємниці телефонних розмов та спричинення йому такими протиправними діями моральної шкоди у вигляді душевних страждань. При цьому позивач посилався на положення статті 23 ЦК України. Оцінюючи завдану моральну шкоду, позивач виходив з кількості прослуховувань його телефонної розмови, що була розміщена у вільному доступі в мережі інтернет.

Зазначаючи, що сам по собі факт поширення персональних даних не може бути підтвердженням завдання цим моральної шкоди, суди не звернули уваги на те, що позивач пов’язував моральну шкоду із спричиненими йому неправомірними діями відповідача душевними стражданнями.

ВСУ вказав, що встановивши неправомірність дій відповідача щодо поширення телефонної розмови та фактичного порушення особистого немайнового права позивача, попередні суди не звернули уваги на приписи статті 276 ЦК України щодо обов’язку особи, діями якої порушене особисте немайнове право фізичної особи, вчинити необхідні дії для його поновлення. Між тим, будь-яких доказів на підтвердження поновлення права позивача щодо таємниці телефонної розмови, зокрема, вжиття заходів з видалення її запису з вільного доступу в мережі інтернет, матеріали справи не містять.

Відмовляючи в задоволенні заявлених вимог з підстав недоведеності спричинення шкоди, суди фактично поклали на позивача обов’язок довести наявність у нього душевних страждань із приводу порушення його права на таємницю телефонного спілкування, що є неприпустимим з огляду на правову природу такого права, гарантії від порушень якого закріплені Конституцією України.

На думку ВСУ, у даному випадку суди мали б виходити з презумпції спричинення позивачу відповідачем моральної шкоди та обов’язку саме відповідача спростувати таку презумпцію.

Отже, помилкове застосування судами вищенаведених норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи. З огляду на це всі попередні судові рішення були скасовані, а справу повернули на новий розгляд до першої інстанції.

Коментар та рекомендації

Виходячи з обставин справи, можна дійти висновку, що в основі конфлікту лежить неналежний контроль відповідача як за діями своїх працівників, так і за інтернет-простором взагалі (з приводу розміщуваної там інформації про компанію-відповідача, про її ділову репутацію). На сьогодні викладання в соцмережах різних матеріалів, що принижують честь і гідність інших осіб, особливо з коментарями авторів, — стає дедалі серйознішою проблемою нашого суспільства. Тим більше за умови, коли поширюється інформація, яка має особливий правовий режим й обмеження на її поширення (у нашому випадку — персональні данні).

З обставин справи видно, що формальне оформлення відповідних персональних зобов’язань з цього приводу, «підписане особисто кожним таким працівником», яким ця інформація була довірена з метою виконання ними службових чи професійних або трудових обов’язків, — не спрацьовує. При обробці результатів опитування слід було додатково встановити спеціальний порядок негайного виявлення та подальшого поводження з інформацією, яка може зашкодити інтересам, як самого клієнта, так і компанії, що проводила опитування (телефонні розмови з образами, лайкою, погрозами тощо). Тим більше що подібне саме по собі може тягнути відповідні юридичні наслідки та відповідальність.

Сучасна практика свідчить, що з метою забезпечення власної інформаційної безпеки слід регулярно інтернет-простір моніторити, маючи для цього відповідних фахівців. Якби це було своєчасно в наведеній справі зроблено, зокрема, було б вчасно виявлено факт появи у відкритому доступі вищезгаданої телефонної розмови та оперативно вжиті заходів з її видалення (на що прямо вказав ВСУ) — можна було б взагалі уникнути спричинення позивачу моральної шкоди або істотно її зменшити, бо позивач виходив з кількості прослуховувань його телефонної розмови, що була розміщена у вільному доступі.

Поділитися

Твітнути