Тяжка доля монополіста. Верховний Суд переграв результат спору між Укртрансгазом й Одеським припортовим заводом

Юрій Котнюк,
ЮВУ

В одному з минулих номерів нашої газети (ЮВУ No 13 від 30.03.2018 р.) йшлося про те, як державний концерн «Укртрансгаз» одержав перемогу у спорі з Одеським припортовим заводом, який теж, правда лише на 99 відсотків, належить державі. Тоді відповідно до постанови Одеського апеляційного господарського суду від 26.02.2018 р. завод мав доплатити позивачеві 38 млн грн за послуги з доставки природного газу. Але примхлива доля переінакшила фінал даної справи: Верховний Суд своєю постановою від 20 червня вирішив, що ОПЗ нічого Укртрансгазу не винен.

Оператор газотранспортної системи

Перед тим, як зануритися в суть цієї історії, необхідно коротко нагадати, що нині представляє собою Публічне акціонерне товариство «Укртрансгаз», єдиним засновником якого є Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України», якій належить 100 відсотків його акцій. Нині у виключному віданні цього ПАТ перебуває вітчизняна газотранспортна система — 38 тисяч кілометрів магістральних трубопроводів, які, умовно кажучи, охоплюють усі районні центри України. Окрім цього, існує ще газорозподільна мережа загальною довжиною 409 тис. км, яка доставляє паливо в будинки, на підприємства й газифіковані села, але це господарство перебуває у віданні кількох десятків приватних організацій, котрі зазвичай іменують облгазами.

Усі названі вище суб’єкти є монополістами й завжди ними залишаться, тож усі потуги реформаторів створити в нашій країні повноцінний газовий ринок приречені на провал. Споживач може купити газ за дуже дешевою ціною — чи то за кордоном, чи то у газовидобувної компанії, чи то в якого-небудь промислового підприємства, в якого цього добра надлишок, але доставити його з місця придбання до місця споживання може лише підприємство-монополіст, яке теоретично і практично може встановлювати такі ціни, які йому заманеться. Збивати їх нікому, оскільки для повноцінної конкуренції між транспортувальниками газу необхідно збудувати ще 38 тис. км магістральних газопроводів і ще 409 тис. км газорозподільних мереж. А будувати їх у наших умовах ніхто, звичайно, не буде.

Відомо, що транспортувати природний газ можна не лише трубами, а й колесами, якщо він, звичайно, перебуває в скрапленому стані, але це влетить у таку копієчку, що він буде золотий. Якщо вже говорити про конкуренцію в даній сфері, то тут більш ймовірно виглядає суперництво між газовиками і електроенергетиками, оскільки електричний струм, так само як і газ, можна використовувати і для обігріву приміщення, і для підігріву води, і для приготування їжі. Але поки що на всю Україну лише курортне місто Трускавець знайшло в собі сили відмовитися від газу й повністю перейшло на «розетку».

Отже, «Укртрансгаз» є виключним монополістом у питаннях транспортування природного газу між різними районами. Мало того, поки не введено в експлуатацію «Північний потік-2» і «Турецький потік» він є фактичним монополістом перекачки російського газу в Європу, а це діло може давати до трьох мільярдів доларів на рік. Але, як то кажуть, кому багато дано, з того багато й стягнеться. Тарифи на послуги транспортування встановлює не він (в особі правління товариства), а його власник — держава в особі Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг. Крім того, на Укртрансгаз покладено низку спеціальних обов’язків — він, зокрема, не може припинити транспортування палива навіть злісному неплатникові, якщо цей злісний неплатник є підприємством, яке забезпечує тепловою енергією житловий сектор. Але, як показала історія з Одеським припортовим заводом, бувають випадки, коли Укртрансгаз змушений у примусовому порядку надавати послуги не лише соціально захищеним споживачам.

Вентиль відкрив Печерський суд Києва

Публічне акціонерне товариство «Одеський припортовий завод», який використовує природний газ не як паливо, а як сировину для виробництв хімічних продуктів, уклало з Укртрансгазом договір про його транспортування магістральним трубопроводами ще в грудні 2014 року. Відповідно до умов цього контракту ОПЗ, як замовник, повинен був оплачувати послуги наперед, тобто виходячи з обсягу прогнозованого споживання газу в наступному місяці, перераховувати гроші за доставку газу за десять днів до його початку. А після завершення місяця сторони мають порахувати, скільки замовник реально спожив газу і, виходячи з цього, скільки він повинен доплатити, якщо реальний обсяг спожитої сировини перевищував запланований. Або навпаки, включити суму зайве сплачених грошей у рахунок наступного місяця, якщо споживання виявлялося менше.

Усе, начебто, продумано, але, на жаль, після світової економічної кризи 2008 року завод функціонував дуже неритмічно — то зупинявся, то знову запускався. Він фактично працював на давальницькій сировині: якщо знаходився замовник, який бажав придбати його продукцію й заплатити за сировину, на заводі починалася робота. Якщо ні — він тривалий час простоював. Навесні 2017-го замовник знайшовся. В тексті судових рішень не сказано, хто він і в кого закупив 115 мільйонів кубічних метрів газу, необхідного для виконання заводом його замовлення, але із загального змісту витікає, що він заплатив лише за сировину, а от що стосується її доставки, то завод мусив сам якось домовлятися про це з Укртрансгазом.

Одеський припортовий завод спробував це питання вирішити по-хорошому, але з цього нічого не вийшло, бо оператор ГТС зажадав передоплати, як це власне й було передбачено умовами договору. І тоді завод вирішив діяти за судовою схемою, причому через Печерський районний суд Києва, оскільки на території Печерського району, на Кловському узвозі, була розташована штаб-квартира Укртрансгазу. Взагалі-то такі питання мають вирішуватися в системі господарського судочинства, в даному випадку — через Господарський суд Києва. Але одесити, судячи з усього, порахували, що в Печерському вийде дешевше, а тому «зварганили» ось яку комбінацію. Якась фізична особа подала до суду позов, в якому просила зобов’язати Укртрансгаз виконувати договір з ОПЗ про транспортування, бо невиконання цього договору може призвести до зупинки роботи заводу й неодержання ним прибутку, а це вже дуже боляче, мовляв, ударить по кишені позивача. Але родзинка оборудки полягала в тому, що до позовної заяви була додана заява про забезпечення позову, в якій заявник просив суд заборонити Укртрансгазу припиняти постачання газу на Одеський припортовий завод.

Зовні все вищенаведене звучить дуже смішно, але 28 березня 2017 р. суддя Віталій Писанець своєю ухвалою задовольнив заяву про забезпечення позову й заборонив оператору ГТС перекривати газ ОПЗ. Ця ухвала потім була залишена без змін Апеляційним судом Києва, який, окрім іншого, визнав законність самого факту відкриття провадження по цій справі не господарським судом, а судом загальної юрисдикції.

Зигзаги газової справи

Отже, хотів Укртрансгаз, чи не хотів, а змушений був протягом квітня 2017 р. поставити на завод 95 млн м3 природного газу, за що, відповідно до чинних тоді тарифів, виставив рахунок за послуги в сумі 41 млн грн. Але тут сталося непередбачуване: як Терешко з конопель вистрибнула постанова НКРЕКП від 28.03.2017 р. No 348, яка встановлювала новий порядок розрахунків за газ і запроваджувала абонентську плату за приєднану потужність. Головна новація в масштабах країни полягала в тому, що ціна газу зменшувалася, але відтепер необхідно було регулярно платити за підключення до газорозподільчих мереж. Причому незалежно від того, користується ними споживач протягом певного періоду часу, чи ні. Тобто можна протягом року не спалити ні сантиметру газу, але все одно необхідно платити за те, щоб мати можливість запалити його в будь-який момент.

Можливо, якесь раціональне зерно в цій реформі було. Принаймні воно могло стимулювати побутових споживачів переходити на альтернативну газу електроенергію. Але її творці зробили все настільки недолуго, що в суспільстві зчинилася велика буча і вже 10 квітня того ж року ті пункти постанови НКРЕКП, які запроваджували нововведення, були скасовані. Таким чином, новація протрималася майже чотири тижні — з 1 квітня (коли була опублікована постанова) до 27 квітня (коли було опубліковане рішення про її часткове скасування). Саме через цей коротенький період і розгорілася судова баталія між Укртрансгазом і Одеським припортовим.

Вищеназвана скандальна постанова НКРЕКП вносила певні корективи і в їхні стосунки: тепер між ними заявлялася третя особа — оператор газорозподільчих мереж Публічне акціонерне товариство «Одесагаз». Реформою було передбачено, що ОПЗ, бажаючи придбати природний газ для своєї виробничої діяльності, має укладати договір саме з ним, і цей договір має стосуватися поставки сировини розподільчими мережами. А що стосується доставки газу до Одеси магістральними трубопроводами, то про це вже має дбати ПАТ «Одесагаз», яке повинне укласти відповідний договір з Укртрансгазом як оператором ГТС.

ОПЗ вирішило максимально в своїх інтересах використати цю заплутану ситуацію. Так, його представники повідомили Укртрансгазу, що за сировину, поставлену в період дії постанови з 1 по 27 квітня, завод платити не буде, а оплатить лише поставки в період 28—30 квітня. Тобто із 41 мільйона гривень заплатить лише 3 мільйони, а про решту, мовляв, буде вести розмову з «Одесагазом». Відповідно до цієї логіки саме йому ОПЗ мало заплатити решту в сумі 38 млн грн, а «Одесагаз», у свою чергу, мав заплатити їх Укртрансгазу. Але, якщо тверезо подивитися на речі, то насправді ці гроші назавжди би пропали для оператора ГТС. Адже якби він звернувся до ПАТ «Одесагаз» про їх сплату, те б логічно відмовило, посилаючись на те, що вони з цього приводу ні про що не домовлялися й договір не укладали, а відтак з якої радості товариство мусить платити гроші. З іншого боку Одеський припортовий не мав наміру платити «Одесагазу», бо він із ним теж ні про що не домовлявся й договір не укладав.

Отже, в цьому замкнутому трикутнику потерпілою стороною було ПАТ «Укртрансгаз», яке й звернулося до Господарського суду Одеської області, але останній своїм рішенням від 5 грудня 2017 р. в задоволенні позову відмовив. Зате суд апеляційної інстанції це рішення скасував і постановою від 26 лютого позов задовольнив.

Ключове питання цієї справи полягало в тому, як тлумачити постанову НКРЕКП від 10.04.2017 р. No 494, якою були скасовані скандальні пункти постанови No 348: чи з моменту прийняття постанови No 348, чи з моменту набрання чинності постановою No 494, яка вступила в дію 28 квітня 2017 р. Із низки можливих варіантів тлумачення суддя Верховного Суду Валерій Суховий обрав саме той, котрий найбільше влаштовував Одеський припортовий завод, внаслідок чого вирішив, що в задоволенні позовних вимог Укртрансгазу належить відмовити. Тож про 38 мільйонів гривень останній може забути.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути