Судова практика
У разі оскарження судового рішення особою, яка не може самостійно реалізувати своє право на оскарження, слід з’ясувати чи законною є мета обмеження її у праві на доступ до правосуддя, і чи належним та пропорційним є засіб такого обмеження
3 квітня 2018 р. Верховний Суд розглянув у справі № 708/501/16-к касаційну скаргу на ухвалу апеляційного суду про повернення апеляційної скарги.
Обвинуваченого було визнано винним за ч. 1 ст. 125 КК України та застосовано примусові заходи медичного характеру у виді госпіталізації до психіатричного закладу із посиленим наглядом.
Він оскаржив ухвалу про застосування щодо нього примусових заходів медичного характеру в апеляційному порядку.
Ухвалою апеляційного суду скаргу на ухвалу районного суду повернуто на підставі п. 2 ч. 3 ст. 399 КПК України як подану особою, яка не має права подавати апеляційну скаргу. При цьому апеляційний суд виходив з того, що ст. 393 КПК України передбачено, що апеляційну скаргу мають право подати законний представник та захисник особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного характеру, й сама ця особа не є суб’єктом апеляційного оскарження.
У касаційній скарзі заявник наполягав, що апеляційний суд необґрунтовано позбавив його права особисто оскаржити ухвалу і безпідставно вказав на те, що вона оформлена не адвокатом, а приватним юристом, оскільки останній не був зазначений в апеляційній скарзі як захисник, а лише технічно оформив апеляційну скаргу.
Верховний Суд зазначив, що рішення суду апеляційної інстанції про повернення апеляційної скарги засудженого як поданої особою, яка не вправі оскаржити судове рішення в апеляційному порядку, прийнято без урахування вимог чинного законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 516 КПК України ухвала суду про застосування чи відмову в застосуванні примусових заходів медичного характеру, продовження, зміну, припинення застосування примусових заходів медичного характеру або відмова у цьому може бути оскаржена в порядку, передбаченому КПК.
Статтею 393 КПК України визначено коло осіб, яким надано право на апеляційне оскарження. Пунктом 5 ч. 1 ст. 393 КПК України визначено суб’єктів, які мають право подати апеляційну скаргу щодо особи, стосовно якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного характеру. Відповідно до п. 10 ч. 1 статті, крім зазначених у п.п. 1-9 ч. 1 статті, апеляційну скаргу мають право подати інші особи у випадках, передбачених цим Кодексом.
Згідно з положеннями п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК України особа, стосовно якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного характеру, є стороною кримінального провадження.
У ч. 2 ст. 10 КПК України зазначено, що у випадках і порядку, передбачених цим Кодексом, певні категорії осіб (неповнолітні, іноземці, особи з розумовими і фізичними вадами тощо) під час кримінального провадження користуються додатковими гарантіями.
Кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру відбувається в особливому порядку, який визначено гл. 39 КПК України. Згідно зі ст. 506 КПК України, особа, стосовно якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного характеру, користується правами підозрюваного та обвинуваченого в обсязі, який визначається характером розладу психічної діяльності чи психічного захворювання відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи, та здійснює їх через законного представника, захисника, а ст. 507 КПК України передбачено, що участь захисника в такому провадженні є обов’язковою.
У постанові Верховного Суду України від 29 вересня 2016 р. зазначено, що конституційні положення та конвенційні норми з одного боку закріплюють повноту права особи в частині доступу до правосуддя, а з іншого – низку норм чинного КПК текстуально містять обмеження щодо кола учасників, наділених правом подання скарги на судове рішення.
Однак не можна погодитися із вузьким та буквальним підходом судів до тлумачення таких норм у категорично обмежувальний спосіб – як заборони права на подання скарги для особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного характеру. Особа, яка в належний спосіб самостійно не може реалізувати своє право на оскарження судового рішення, повинна мати додаткові гарантії у вигляді автономних дій законного представника або захисника, й стан неспроможності особи в період дії права на оскарження має бути дійсним, а судом в кожному випадку має бути у фактичний спосіб з’ясовано, в якому стані перебуває особа, чи є можлива мета обмеження її у праві на доступ до правосуддя законною, чи є можливий засіб такого обмеження належним та пропорційним.
За висновком Верховного Суду, суд апеляційної інстанції, приймаючи рішення про повернення апеляційної скарги особи як такої, що подана особою, яка не наділена правом на апеляційне оскарження судового рішення, не з’ясував всіх зазначених обставин та позбавив учасника кримінального провадження права на оскарження судового рішення в апеляційному порядку, чим порушив його право на доступ до правосуддя.
З огляду на викладене, на підставі ч. 1 ст. 412, п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК України ухвалу апеляційного суду було скасовано і призначено новий розгляд в суді апеляційної інстанції, під час якого суд мав перевірити апеляційну скаргу особи на відповідність вимогам ст. ст. 395, 396 цього Кодексу, після чого прийняти законне та обґрунтоване рішення.
Підготував Леонід Лазебний
Рішення в ЄДРСР.
