Connect with us

Судова практика

Умови стягнення виконавчого збору…змінюються

Євген МОРОЗОВ,
адвокат, магістр права

Умовами стягнення виконавчого збору все ж таки є фактичне виконання виконавчого документа навіть не беручи до уваги позиції Великої Палати Верховного Суду

Шістнадцятого квітня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/8425/19, адміністративне провадження № К/9901/26264/19 (ЄДРСРУ № 88814982) досліджував питання щодо умов стягнення виконавчого збору.

За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи, зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

В силу статей 1, 5 Закону України від 2 червня 2016 року № 1404­VIII «Про виконавче провадження» (далі — Закон № 1404­VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) — це сукупність дій, визначених у цьому законі, органів та осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, законами та нормативно­правовими актами.

Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та в передбачених цим законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України від 2 червня 2016 року № 1403­VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (тут і далі — у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі — Закон № 1403­VIII).

Законом № 1403­VIII визначено основи організації та діяльності з примусового виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) органами державної виконавчої служби і приватними виконавцями, їхні завдання та правовий статус. Завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне й неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом (стаття 3).

Важливо. Статтею 42 Закону № 1404­VІІІ визначено, що кошти виконавчого провадження складаються з виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця; авансового внеску стягувача; стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження.

Відповідно до частин першої та другої статті 27 Закону № 1404­VІІІ виконавчий збір — це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби.

Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості зі сплати аліментів.

Згідно з частиною п’ятою статті 27 Закону № 1404­VIII виконавчий збір не стягується: 1) за виконавчими документами про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів (крім виконавчих документів про стягнення аліментів, за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за дванадцять місяців), накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог, за виконавчими документами, що підлягають негайному виконанню; 2) у разі виконання рішень Європейського суду з прав людини; 3) якщо виконання рішення здійснюється за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду в порядку, встановленому Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»; 4) за виконавчими документами про стягнення виконавчого збору, стягнення витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених виконавцем відповідно до вимог цього Закону; 5) у разі виконання рішення приватним виконавцем; 6) за виконавчими документами про стягнення заборгованості, що підлягає врегулюванню відповідно до Закону України «Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії», а також згідно з постановами державних виконавців, винесеними до набрання чинності цим законом. Також частиною дев’ятою вказаної статті передбачено, що виконавчий збір не стягується в разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.

Відповідно до ст. 31 Закону №1403­VIII за вчинення виконавчих дій приватному виконавцю сплачується винагорода. Винагорода приватного виконавця складається з основної та додаткової.

Основна винагорода приватного виконавця залежно від виконавчих дій, що підлягають вчиненню у виконавчому провадженні, встановлюється у вигляді: 1) фіксованої суми — в разі виконання рішення немайнового характеру; 2) відсотка суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом.

Розмір основної винагороди приватного виконавця встановлюється Кабінетом Міністрів України. Основна винагорода приватного виконавця, що встановлюється у відсотках, стягується з боржника разом із сумою, що підлягає стягненню за виконавчим документом (крім виконавчих документів про стягнення аліментів). Якщо суму, передбачену в частині четвертій цієї статті, стягнуто частково, сума основної винагороди приватного виконавця, визначена як відсоток суми стягнення, виплачується пропорційно до фактично стягнутої суми (крім виконавчих документів про стягнення аліментів). Основна винагорода, що встановлюється у вигляді фіксованої суми, стягується після повного виконання рішення.

Приватний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення основної винагороди, в якій наводить розрахунок та зазначає порядок стягнення основної винагороди приватного виконавця (крім виконавчих документів про стягнення аліментів). При цьому, в силу положень ч. 3 ст. 45 Закону України «Про виконавче провадження», основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 37 Закону № 1404­VIII виконавчий документ повертається стягувачу, якщо останній подав письмову заяву про повернення виконавчого документа. За правилами частини п’ятої вказаної статті повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред’явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього закону.

Згідно з приписами частини третьої статті 40 Закону № 1404­VІІІ в разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев’ятою статті 27 цього закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим законом.

Закон № 1404­VIII є спеціальним законом, що регулює порядок вчинення виконавчих дій, натомість детально дії виконавців під час вчинення виконавчих дій регламентуються Інструкцією з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року № 512/5 (далі — Інструкція), розробленою відповідно до законів № 1403­VIII і № 1404­VIII, яка визначає окремі питання організації виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб), що відповідно до Закону №1404­VIII підлягають примусовому виконанню.

Отже, положення цієї Інструкції слід розглядати як такі, що прийняті відповідно до вимог вказаних законів, та такі, що не можуть їм суперечити, в тому числі встановлювати нові вимоги, які прямо не передбачені законами, на виконання яких ця Інструкція затверджена.

Згідно з п. 9 розд. Інструкції встановлено, що основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору. Так, положення частини третьої статті 40 Закону № 1404­VIII зобов’язують державного виконавця в разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстави, передбаченої, зокрема, пунктом 1 частини першої статті 37 цього закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа винести постанову про стягнення виконавчого збору, яка виконується в порядку, встановленому цим законом.

Вказані положення частини третьої статті 40 Закону № 1404VIII кореспондуються з нормою абзацу четвертого пункту 8 розділу III Інструкції. Натомість частина друга статті 27 Закону № 1404­VIII передбачає, що виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню (в минулій редакції закону: «що фактично стягнута» — постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 2540/3203/18), поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості зі сплати аліментів.

При цьому пункт 21 розділу ІІІ Інструкції встановлює, що в постанові про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу виконавець зазначає підставу для цього з посиланням на відповідну норму Закону № 1404­VІІІ, результати виконання, розмір авансового внеску, який підлягає поверненню стягувачу, а також наслідки закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа, передбачені частиною першою статті 40 вказаного Закону.

При закінченні виконавчого провадження, поверненні виконавчого документа стягувачу виконавець залишає в матеріалах виконавчого провадження копію виконавчого документа, а на виконавчому документі ставить відповідну відмітку, в якій зазначаються підстава закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа з посиланням на відповідну норму закону, залишок нестягненої суми, якщо за виконавчим документом проводилося стягнення, сума стягнутого виконавчого збору або сума стягнутої основної винагороди приватного виконавця. Відмітка на виконавчому документі засвідчується підписом виконавця та скріплюється печаткою.

Важливо. Виходячи зі змісту наведеної вище норми Інструкції в постанові про повернення виконавчого документа стягувачу виконавець вказує результати виконання (суму, яку фактично стягнуто), а на виконавчому документі робить відповідну відмітку щодо залишку нестягнутої суми та суми стягнутого виконавчого збору. Відтак законодавець, передбачивши зазначені дії виконавця, встановив, що виконавчий збір стягується лише з фактично стягнутої на користь стягувача суми за виконавчим листом.

Відповідно до п. 5 ч. 5 ст. 27 Закону України № 1404­VIII виконавчий збір не стягується в разі виконання рішення приватним виконавцем. Крім цього, пунктом 20 розділу ІІІ Інструкції визначено, що повернення виконавчого документа стягувачу здійснюється за наявності підстав та в порядку, визначеному в статті 37 Закону № 1404­VIII. У постанові про повернення виконавчого документа стягувачу обов’язково роз’яснюється порядок повторного пред’явлення виконавчого документа до виконання.

За таких обставин Верховний Суд доходить висновку, що при стягненні виконавчого збору відповідно до частини третьої статті 40 Закону № 1404­VIII без реального стягнення суми боргу з боржника в разі повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду.

Висновок

Отже, умовами стягнення виконавчого збору є: 1) фактичне виконання виконавчого документа; 2) вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання рішень. За своїм змістом виконавчий збір є винагородою за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови, що такі заходи привели до виконання рішення.

«Практично» аналогічна правова позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 березня 2020 року в справі № 2540/3203/18 (ЄДРСРУ № 88601610) та від 16 квітня 2020 року в постанові ВС у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду по справі № 260/1261/18, адміністративне провадження № К/9901/31209/19 (ЄДРСРУ № 88814954).

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Для розгляду справ про визнання втраченого векселя недійсним та відновлення прав на втрачений вексель існує спеціальний порядок

20 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 757/35571/18-ц дійшов висновку, що наслідком подання заяви держателем втраченого векселя є не лише залишення без розгляду заяви про визнання недійсним і про відновлення прав на втрачений вексель, а й встановлення судом строку для пред’явлення позову заявником в загальному порядку до держателя векселя про їх витребування.

Сільськогосподарський виробничий кооператив звернувся до суду із заявою про визнання втрачених векселів недійсними та відновлення прав на втрачені векселі.

Заяву обґрунтував тим, що між ним та ДП було укладено договір поставки молока.

На виконання умов договору та на підставі додаткової угоди, згідно з акта прийому-передачі векселя (векселів) векселедавець (ДП) передав у власність векселеотримувача (СВК), який прийняв як оплату, прості векселі номіналом 1 000 000 грн в кількості 12 штук на загальну суму 12 000 000 грн. ‘

Коли позивач направив до компанії вимогу щодо повернення векселів, векселі не було повернено.

Залишаючи заяву без розгляду, суд першої інстанції виходив з наявності спору про право (ч. 6 ст. 294 ЦПК України). Апеляційний суд  ухвалу районного суду скасував, а справу направив для продовження розгляду до суду першої інстанції.

У касаційній скарзі на цю ухвалу відповідач зазначив, що апеляційний суд не звернув уваги на наявність спору про право щодо векселів, який може бути розглянуто та вирішено виключно за правилами позовного провадження. Судом апеляційної інстанції було порушено положення ст. 320 ЦПК України та неправильно застосовано приписи ст.ст. 3, 11 14 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок». СВК не є і не може бути заявником у розумінні ч. 1 ст. 320 ЦПК України, оскільки не є особою, яка втратила цінний папір на пред`явника або вексель. Апеляційний суд неправильно розтлумачив приписи ст.ст. 323, 324, 325 ЦПК України, внаслідок чого прийшов до хибного висновку про виключне право векселедержателя на подання заяви про залишення заяви без розгляду, що призвело до неправильного вирішення спору.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника та векселі.

На підставі ч. 6 ст. 294 ЦПК, якщо під час розгляду справи в порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

Згідно з гл. 7 розд. IV ЦПК України суди розглядають справи про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника та векселі в окремому провадженні (ст.ст. 320328 Кодексу).

За змістом ч. 1 ст. 320 ЦПК України особа, яка втратила цінний папір на пред’явника або вексель, може звернутися до суду із заявою про визнання їх недійсними і про відновлення її прав на втрачений цінний папір.

Згідно зі ст. 324 ЦПК України держатель втраченого цінного папера на пред’явника або векселя повинен у встановлений строк подати до суду, який постановив ухвалу, разом з цінним папером на пред’явника або векселем заяву про те, що він є його держателем.

В такому разі суд постановляє ухвалу про залишення заяви  без розгляду та встановлює строк для пред’явлення заявником позову в загальному порядку до держателя цього цінного папера на пред’явника або векселя про їх витребування (ч.ч. 13 ст. 325 ЦПК).

Тлумачення вказаних норм права дає підстави для висновку, що цивільним процесуальним законодавством передбачено спеціальний порядок розгляду справ за заявами про визнання втраченого векселя недійсним та відновлення прав на втрачений вексель. Ухвала про залишення без розгляду заяви про визнання недійсним і про відновлення прав на втрачений вексель постановляється, якщо особа, яка є держателем втраченого векселя, подасть заяву про це до суду.

З огляду на зазначене Верховний Суд визнав обґрунтованим рішення суду апеляційної інстанції про скасування ухвали суду першої інстанції та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Кошти, набуті на підставі скасованого пізніше рішення суду про стягнення заробітної плати, не підлягають поверненню як безпідставно набуте майно

6 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 711/3248/18 задовольнив касаційну скаргу працівника на рішення судів про стягнення з нього виплаченої за рішенням суду середньої заробітної плати.

Державний технологічний університет звернувся до працівника про повернення безпідставно набутих грошових коштів.

Позовна заява мотивована тим, що за рішенням районного суду на користь працівника з ДТУ стягнуто середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі. Проте апеляційним судом це рішення скасовано, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Задовольняючи позов, суди першої та апеляційної інстанцій виходили із того, що підставою для набуття працівником права на грошові кошти було рішення районного суду, яке скасовано, тому підстава отримання вказаних коштів відпала.

У касаційній скарзі працівник зазначав, що судами безпідставно застосовано до спірних правовідносин положення ст.ст. 1212, 1213 ЦК України, оскільки норми зазначених статей регулюють зобов`язання з безпідставного набуття або зберігання майна як одного із виду позадоговірних зобов`язань.

Задовольняючи касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, до спірних відносин застосував норми ст. 1212 ЦК України, відповідно до якої зобов`язання з повернення безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна.

Відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Набуття чи збереження майна буде безпідставним не лише за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.

Разом із тим у ст. 1215 ЦК України передбачено загальне правило, коли набуте особою без достатньої правової підстави майно за рахунок іншої особи не підлягає поверненню.

Згідно з частиною першою зазначеної статті не підлягає поверненню заробітна плата та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.

Тлумачення ст. 1215 ЦК України свідчить, що законодавцем передбачені два винятки із цього правила: по-перше, якщо виплата відповідних грошових сум є результатом рахункової помилки особи, яка проводила таку виплату; по-друге, у разі недобросовісності набувача такої виплати. При цьому правильність здійснених розрахунків, за якими була проведена виплата, а також добросовісність набувача презюмуються, і відповідно тягар доказування наявності рахункової помилки та недобросовісності набувача покладається на платника відповідних грошових сум.

Вказаний висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 2 липня 2014 р. у справі № 6-91цс14 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 р. у справі № 753/15556/15-ц.

Доказів про набуття працівником грошових коштів у результаті рахункової помилки позивача матеріали справи не містять, на такі обставини сторони не посилаються.

Суди першої та апеляційної інстанцій вказаного не врахували та, задовольняючи позовні вимоги ДТУ, помилково вважали, що наявні передбачені цивільним законодавством підстави для повернення грошових коштів на підставі вимог ст. 1212 ЦК України.

Незважаючи на те, що апеляційним судом рішення районного суду скасовано і у задоволенні позовних вимог працівника до ДТУ про стягнення середнього заробітку за час виконання рішення суду відмовлено, проте на підставі вимог ст. 1215 ЦК України ці кошти поверненню не підлягають.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Боржник може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис не лише з підстав порушення нотаріусом процедури його вчинення

6 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 320/7932/16-ц задовольнив касаційну скаргу позивачки, яка оспорювала виконавчий напис нотаріуса, вчинений без врахування наявності спору щодо суми боргу.

Фізична особа звернулась до суду із позовом до банку про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.

Позовну заяву вмотивовано тим, що між банком і позивачкою було укладено договір про відкриття карткового рахунку та обслуговування платіжної картки з кредитним лімітом у розмірі 20 000,00 грн. Строк дії кредитного ліміту відповідав строку дії картки – один рік.

29 лютого 2016 р. за заявою банку приватний нотаріус вчинив виконавчий напис про стягнення з позивача заборгованості за кредитним договором укладеним між нею та банком, у розмірі 186 690,40 грн. Строк, за який проводилося стягнення, – три роки вісім місяців десять днів.

Рішенням міськрайонного суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що позивачка отримала вимогу банку про необхідність погашення боргу, яку не виконала, а нотаріусу для вчинення виконавчого напису були надані документи, що підтверджують безспірність заборгованості.

У касаційній скарзі позивачка зазначала, що на порушення вимог ст. 88 Закону України «Про нотаріат» суди не перевірили належним чином її доводи щодо наявності між сторонами спору з приводу розміру заборгованості та наявності правових підстав для стягнення з неї саме такого розміру заборгованості, як зазначено у виконавчому написі нотаріуса.

Передаючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд зазначив, що безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника – це обов’язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису (ст. 88 Закону України «Про нотаріат»).

Однак безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками – наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів.

Захист прав боржника у процесі вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається у спосіб, передбачений пп. 2.3 п. 2 гл. 16 розд. ІІ Порядку, – шляхом надіслання іпотекодержателем повідомлень – письмової вимоги про усунення порушень боржнику. Натомість нотаріус вирішує питання про вчинення виконавчого напису на підставі документів, наданих лише однією стороною, стягувачем, і не зобов’язаний запитувати та одержувати пояснення боржника з приводу заборгованості для підтвердження чи спростування її безспірності.

Таким чином, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно із відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем.

Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого.

З огляду на наведене та з урахуванням ст.ст. 15, 16, 18 ЦК України, ст.ст. 50, 87, 88 Закону України «Про нотаріат» захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає у тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного.

Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури вчинення виконавчого напису, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи у частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами в повному обсязі чи їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчиненням виконавчого напису.

У цій справі позивачка не погоджувалася з розміром процентів за користування кредитом, зазначеним у виконавчому написі нотаріуса як безспірна заборгованість, та зі строком їх нарахування. Крім того, вказувала, що всупереч ст. 87 Закону України «Про нотаріат», підпунктів 3.1, 3.4 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріус вчинив виконавчий напис, хоча з дня виникнення права вимоги минуло більше трьох років, такі доводи позивача щодо неправильного розрахунку розміру процентів за користування кредитом, який був поданий банком нотаріусу для вчинення виконавчого напису, є важливими і такими, що можуть прямо вплинути на результат розгляду справи.

Отже, Верховний Суд повернув справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді