Connect with us

Судова практика

Відмова суду у звільненні від відбування покарання при новому розгляді справи порушує принцип недопустимості погіршення становища засудженого

Дата публікації:

7 грудня 2020 р. Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду у справі № 444/2200/15-к вказала, що незастосування судом першої інстанції під час повторного розгляду кримінального провадження раніше застосованих положень про звільнення особи від відбування призначеного покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК, якщо вирок суду першої інстанції не був скасований за апеляційною скаргою прокурора або потерпілого чи його представника у зв’язку з необхідністю застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення або посилення покарання, є порушенням вимог ч. 2 ст. 416 КПК у її взаємозв’язку зі ст. 421 КПК.

Вироком місцевого суду особу було засуджено за ч. 2 ст. 187 КК із застосуванням ст. 69 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років без конфіскації майна. На підставі ст. 75 КК звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком.

Апеляційний суд частково задовольнив апеляційну скаргу прокурора, скасував указаний вирок і призначив новий розгляд у суді першої інстанції.

Новим вироком місцевого суду, залишеним без змін апеляційним судом, особу було засуджено за ч. 2 ст. 187 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років із конфіскацією всього майна, яке є його власністю.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Касаційний кримінальний суд Верховного Суду скасував згадану ухвалу апеляційного суду і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Ухвалою апеляційного суду вирок місцевого суду змінено в частині призначеного покарання. Постановлено вважати особу засудженим за ч. 2 ст. 187 КК із застосуванням положень ст. 69 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.

Розглянувши касаційні скарги засудженого та його захисника Верховний Суд вказав, що згідно із системним тлумаченням ч. 2 ст. 416 КПК погіршення правового становища обвинуваченого під час нового судового розгляду можливе лише за наявності двох обов’язкових умов, а саме – якщо вирок було скасовано за апеляційною скаргою прокурора або потерпілого чи його представника (умова щодо суб’єкта апеляційного оскарження, за скаргою якого було скасовано вирок); якщо вирок було скасовано у зв’язку з необхідністю застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення або посилення покарання (умова щодо підстави скасування вироку).

Аналіз положень КПК у їх системному зв’язку із положеннями КК, які регламентують правові наслідки вчинення кримінальних правопорушень, свідчать про те, що до погіршення становища обвинуваченого може призводити не лише обрання більш суворого виду покарання чи більшого його розміру, а й застосування чи незастосування інших положень кримінального закону, які визначають правові наслідки, що настають у зв’язку з вчиненням злочину.

Зокрема таким правовим наслідком є звільнення особи від призначеного їй покарання з випробуванням, коли суд за наявності для цього підстав доходить висновку, що такий правовий наслідок вчиненого злочину, як відбування покарання, не є необхідним для того, щоб досягти виправлення особи.

Особі, котрій призначено захід примусу, що належить відбувати реально, перебуває у гіршому становищі, ніж особа, до якої було застосовано інститут умовного звільнення. Тому відмова суду від звільнення від відбування покарання з випробуванням при новому розгляді справи порушує передбачений ч. 2 ст. 416 КПК принцип недопустимості погіршення становища засудженого.

Верховний Суд звернув увагу на те, що апеляційний суд скасував вирок місцевого суду і призначив новий розгляд у суді першої інстанції виключно з підстави, передбаченої п. 2 ч. 2 ст. 412 (судове рішення ухвалено незаконним складом суду) та з посиланням на п. 1 ч. 1 ст. 415 КПК. При цьому суд не розглядав доводів прокурора щодо необхідності застосування більш суворого покарання та неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання, обмежившись формальною вказівкою, що при призначенні покарання суду першої інстанції необхідно керуватися вимогами ст. 65 КК. Таким чином, під час нового розгляду кримінального провадження як суд першої інстанції, так і апеляційний суд, виходячи з вимог ч. 2 ст. 416 КПК, були позбавлені можливості погіршити становище обвинуваченого.

Наведене обґрунтування узгоджується з правовими висновками, викладеними у постанові ОП від 23 вересня 2019 р. (справа № 728/2724/16-к) та у постанові Першої судової палати ККС від 22 січня 2019 р. (справа № 414/1217/14-к).

Усупереч цьому та на порушення вимог ст. 416КПК, суд першої інстанції під час нового розгляду призначив покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років із конфіскацією майна. Зазначене порушення вимог ст. 416 КПК частково залишилося поза увагою апеляційного суду, оскільки вказаний вирок було змінено лише в частині призначеного покарання, шляхом застосування положень ст. 69 КК та не звільнено особу від відбування призначеного покарання з випробуванням у порядку ст. 75 КК.

З огляду на це Верховний Суд змінив вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду: на підставі ст. 75 КК звільнив особу від відбування покарання з випробуванням.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Те, що відчужувача за спадковим договором відвідував соціальний працівник, не означає невиконання умов договору набувачем майна

Опубліковано

on

7 квітня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 280/1380/17 задовольнив касаційну скаргу відповідачки на рішення апеляційного суду, який встановив невиконання нею  розпоряджень за спадковим договором без належних і допустимих доказів.

Відчужувачка звернулася до суду з позовом до набувачки майна про розірвання спадкового договору, посилаючись на те, що та ухиляється від виконання розпоряджень, передбачених цим договором, та ігнорує її прохання про допомогу, посилаючись на зайнятість.

Районний суд в задоволенні позову відмовив.

Апеляційний суд рішення районного суду скасував та ухвалив нове, яким розірвав спадковий договір з тих мотивів, що відповідачка допустила істотне порушення умов спадкового договору та не виконала розпорядження відчужувача щодо належного забезпечення харчуванням і лікуванням. При цьому взяв до уваги той факт, що в період чинності спадкового договору позивачку щопонеділка та щочетверга відвідувала соціальний працівник, яка займалася її забезпеченням ліками та продуктами харчування.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Розглянувши касаційну скаргу відповідачки, Верховний Суд вказав, що у ст. 1305 ЦК України передбачено, що набувач у спадковому договорі може бути зобов`язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття.

За змістом положень ст. 1308 ЦК України спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 651 ЦК України  зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 30 грудня 2020 р. в справі № 607/5404/18 дійшов висновку, що «вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, а й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору, а також установити, чи є справді істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати».

Установивши, що позивачка не надала суду належних і допустимих доказів на підтвердження факту невиконання відповідачкою розпоряджень відчужувача за спадковим договором, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Та обставина, що позивачку відвідувала соціальний працівник, сама по собі не дає підстав для висновку про невиконання відповідачкою умов спадкового договору.

Апеляційний суд із порушенням принципу змагальності сторін судового процесу обґрунтував оскаржену постанову припущеннями щодо невиконання відповідачкою розпоряджень відчужувача за спадковим договором, з огляду на що скасував законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову.

Отже, Верховний Суд скасував постанову апеляційного суду та залишив в силі рішення суду першої інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Замов маркетинг у кота

Опубліковано

on

Прес-служба Верховного Суду оприлюднила повідомлення про судову практику щодо врахування витрат на маркетингові послуги до складу податкових витрат.

Ідеться про постанову Касаційного адміністративного суду від 25 березня у справі № 813/2781/17 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Орфей» до Головного управління Державної фіскальної служби у Львівській області про скасування податкового повідомлення рішення, яким позивачеві було збільшено суму грошових зобов’язань за податком на прибуток на 457 тисяч гривень, з яких 398 тисяч – основний платіж, а ще 59 – штрафні фінансові санкції.

Названа вище фірма займається реалізацією канцелярських товарів і предметів побутової хімії. В ході проведеної податковим органом перевірки була встановлена недійсність низки господарських операцій, в ході яких «Орфей» придбав у трьох фізичних осіб-підприємців різноманітні послуги на суму 2,21 мільйона гривень. Причому всі ці ФОПи одночасно були працівниками зазначеної компанії. Так, одна з її співробітниць, яка працювала виконавчим директором, нібито надавала інформаційно-консультаційні послуги, інша (укладальниця-пакувальниця) – послуги з пакування, третій (водій) – послуги з транспортного експедитування.

На підтвердження факту закупівель позивач надав договори купівлі-продажу послуг, акти їх приймання-передачі, а у випадку з маркетинговими дослідженнями ще й звіт, обов’язкова наявність якого передбачена вимогами статті 14 Податкового кодексу України. Та попри це фіскали все одно вирішили, що їм підсунули липу, оскільки ніхто жодних послуг не надавав – насправді люди виконували свою роботу, передбачену функціональними обов’язками штатного розкладу, за що отримували зарплату. Тому вони, поділивши на сто й помноживши на вісімнадцять суму сплачених за, нібито, придбані послуги коштів, вирахували суму податку на прибуток, від сплати якої хотіли ухилитися хитруни, та до якої потім додали ще й суму штрафних фінансових санкцій.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Львівський окружний адміністративний суд погодився з доводами ГУ ДФС, що надані ФОПами позивачеві послуги не пов’язані з господарською діяльністю підприємства та не мали жодного впливу на її фінансові результати, а відтак надавали податкову вигоду у вигляді ухилення від сплати податків. З його висновками погодилися й суди наступних інстанцій, які, при цьому, зазначили, що формально складені первинні документи не можуть слугувати належною підставою для формування даних податкового обліку, оскільки реальність операцій із надання маркетингових послуг позивачу та зв’язок цих послуг із господарською діяльністю позивача не були підтверджені документально.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Суд не може відмовити у відкритті провадження у справі окремого провадження, якщо не з’ясовано між ким існує спір

Опубліковано

on

14 квітня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 205/2102/19-ц задовольнив касаційну скаргу на рішення судів, які дійшли помилкового висновку про наявність спору про право.

Заявник звернулася до суду в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту постійного проживання на час відкриття спадщини разом із спадкодавцем (померлою матір’ю), посилаючись на те, що він звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, проте йому відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, оскільки на день смерті матері його зареєстрованим місцем проживання була інша адреса.

Ухвалою районного суду, залишеною без змін апеляційним судом, йому було відмовлено у відкритті провадження у справі з тих мотивів, що відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 р. № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» у разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутись до суду за правилами позовного провадження. Оскільки нотаріус відмовив у видачі свідоцтва про право на спадщину, існує спір про право, який має розглядатися в позовному провадженні за участю усіх заінтересованих осіб.

У касаційній скарзі заявник зазначав, що суди не врахували відсутність спору про право, оскільки відсутні інші спадкоємці, які б могли прийняти спадщину та/або претендували на її прийняття.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Верховний Суд вказав, що у ч. 4 ст. 315 ЦПК України передбачено, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, – залишає заяву без розгляду.

Справи про спадкування розглядаються судами за правилами позовного провадження, якщо особа звертається до суду з вимогою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які можуть вплинути на спадкові права й обов`язки інших осіб та (або) за наявності інших спадкоємців і спору між ними.

Якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися до суду із заявою про встановлення цих фактів, яка у разі відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження.

Якщо постійне проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не підтверджено відповідними документами, у зв`язку із чим нотаріус відмовив особі в оформленні спадщини, спадкоємець має право звернутися в суд із заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.

Відповідно до ч. 3 ст. 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст. 1270, він не заявив про відмову від неї.

Отже, для підтвердження прийняття спадщини має значення встановлення факту постійного проживання спадкоємця за законом чи заповітом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Згідно з ч. 1 ст. 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.

Разом з тим, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (ч. 5 ст. 1268 ЦК України).

Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (ч. 3 ст. 1296 ЦК України).

Таким чином, спадкові права є майновим об`єктом цивільного права, оскільки вони надають спадкоємцям можливість успадкувати майно (прийняти спадщину), але право розпорядження нею виникає після оформлення успадкованого права власності у встановленому законом порядку.

Відмовляючи у відкритті провадження у справі за заявою особи з підстав того, що із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, суди цього до уваги не взяли, тому їхні висновки є помилковим.

Суди не зазначили, хто є спадкоємцем у порядку, передбаченому спадковим правом (норми ЦК України), який би оспорював право заявника на прийняття спадщини, тобто не встановили між ким існує спір, оскільки існування спору про право повинно реальним, а не гіпотетичним.

Аналогічний висновок сформульовано у постанові Верховного Суду від 7 листопада 2018 р. у справі №336/709/18-ц.

Отже, Верховний Суд скасував ухвалу районного суду та постанову апеляційного суду, передав справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram