Connect with us

Судова практика

Відмова у страхових виплатах особі через її проживання в державі, з якою Україна не підписала відповідного договору, порушує конституційні права особи

Дата публікації:

25 листопада 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 234/9296/17 задовольнив касаційну скаргу позивача, якому Фонд соціального страхування необґрунтовано відмовив у відновленні страхових виплат.

Особа звернулась до суду з позовом до регіонального управління Фонду соціального страхування про відновлення страхових виплат.

Позовні вимоги мотивовані тим, що з позивачем стався нещасний випадок на виробництві. Він отримував страхові виплати до січня 2014 р., після чого страхові виплати йому призупинені у зв’язку з виїздом на постійне місце проживання до Ізраїлю.

У 2015 р. позивач звернувся до Фонду із заявою про відновлення страхових виплат, але йому було відмовлено з тієї підстави, що страхові виплати і надання соціальних послуг припиняються на весь час проживання потерпілого за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Серед підписаних Україною договорів відповідного договору з державою Ізраїль немає.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відмовив у задоволенні позову на підставі ч. 1 ст. 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування».

У касаційній скарзі позивач зазначав, що не врегулювання питання на законодавчому рівні щодо страхових виплат громадянам, які постійно проживають за кордоном та яким страхові виплати здійснювались за місцем останнього проживання в Україні на тимчасово окупованій території України або району проведення антитерористичної операції, за практикою Європейського суду з прав людини породжує дискримінацію громадян (рішення від 7 листопада 2013 р. у справі «Пічкур проти України»).

Верховний Суд вказав, що відповідно до ч. 5 ст. 48  Закону встановлено, що у разі виїзду потерпілого або осіб, які мають право на страхові виплати, на постійне місце проживання за межі України визначені на зазначені цілі суми переказуються Фондом соціального страхування України на їх адресу в порядку, передбаченому міждержавними угодами.

Частина 1 ст. 46 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» передбачає наявність саме двосторонніх договорів між Україною та державою місця проживання отримувача страхових виплат.

Водночас результат аналізу положень Конституції України, Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» та практики ЄСПЛ дав підстави ВС для висновку, що право на соціальний захист належить до основоположних прав і свобод, які гарантуються державою і за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України.

У цій справі, враховуючи характер відповідних страхових виплат, які призначені позивачу безстроково у зв’язку з втратою працездатності, Фонд не навів аргументів щодо наявності вини позивача у припиненні виплати страхових виплат або що існує закон, який зобов’язує позивача вживати будь-які дії для їх поновлення, або позивач має альтернативний механізм отримання (компенсації) цих виплат, зокрема за кордоном.

Верховний Суд дійшов висновку, що ч. 1 ст. 46 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування», яка передбачає припинення страхових виплат на весь час проживання потерпілого за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, суперечить ч.ч. 1, 2 ст. 24, ч. 3 ст. 25, ч.ч. 1, 4 ст. 41, ч. 1 ст. 46, ч. 1 ст. 64 Конституції України.

З урахуванням того, що позивач звернувся до належного органу соціального страхування на території України, колегія суддів ВС визнала відмову у відновленні страхових виплат, призначених позивачу безстроково у зв’язку з трудовим каліцтвом, лише за самим фактом його проживання в державі Ізраїль, з якою Україна не підписала міжнародний договір про страхові виплати і надання соціальних послуг, необґрунтованою і такою, що порушує конституційні гарантії позивача на соціальне забезпечення у зв`язку з втратою працездатності.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Продаж приставок для несанкціонованого перегляду програм мовлення телевізійних каналів не є втручанням у роботу систем чи мереж

Опубліковано

on

9 грудня 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 726/2173/18 відмовив у задоволенні касаційної скарги прокурора на рішення судів, що визнали недоведеною наявність у діянні особи складу кримінального правопорушення.

Обвинувачений збув телевізійні приставки, завчасно налаштовані ним для несанкціонованого перегляду трансляцій програм мовлення телевізійних каналів. У результаті таких дій, за матеріалами обвинувачення, було спричинено матеріальну шкоду ТОВ у розмірі 80 000 грн.

Вироком місцевого суду, залишеним без змін апеляційним судом, його було визнано невинуватим та виправдано на підставі п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК за недоведеністю в його діянні складу кримінальних правопорушень, передбачених ч.ч. 1, 2 ст. 176, ч.ч. 1, 2 ст. 361 КК.

У касаційній скарзі прокурор зазначав, що висновок суду першої інстанції є безпідставним, оскільки дії особи призвели до витоку інформації та до порушення встановленого порядку її маршрутизації. Також вказував на необґрунтоване виправдання особи за ч.ч. 1, 2 ст. 176 КК України, оскільки дії останнього призвели до порушення авторського права і суміжних прав ТОВ.

Верховний Суд вказав, що виходячи з положень ст. 361 КК, об’єктивна сторона вказаного кримінального правопорушення охоплює не будь-які дії, що призвели до витоку, втрати, підробки, блокування інформації, спотворення процесу обробки інформації або до порушення встановленого порядку її маршрутизації. Кримінальна відповідальність за цією статтею настає виключно, якщо такі наслідки настали в результаті несанкціонованого втручання в роботу ЕОМ (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку.

Формулювання обвинувачення не містило даних про те, що зазначені наслідки настали в результаті вчиненого особою несанкціонованого втручання в роботу мереж електрозв’язку. Фігурант обвинувачувався в тому, що продав дві телевізійні приставки, які були заздалегідь налаштовані на перегляд трансляцій, що знаходяться хоча й у нелегальному, але вільному доступі в мережі Інтернет. Відомостей про те, хто та в який спосіб забезпечив таку нелегальну ретрансляцію програми мовлення вказаних телеканалів у мережі Інтернет, обвинувальний акт не містив, як не містив і відомостей про те, що обвинувачений діяв з цією особою (чи особами) у співучасті.

Виходячи з наведеного, висновки суду першої інстанції, з якими погодився і суд апеляційної інстанції, щодо недоведеності наявності в діянні особи складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.ч. 1, 2 ст. 361 КК, Верховний Суд визнав законними та обґрунтованими.

Також ВС не знайшов підстав вважати незаконними і висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо недоведеності наявності в діянні особи складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.ч. 1, 2 ст. 176 КК, не лише в частині порушення авторського права і суміжних прав, а також фінансування таких дій, а й спричинення ними матеріальної шкоди у значному розмірі (якщо її розмір у 20 і більше разів перевищує НМДГ).

Жодних даних про те, що особа здійснювала цю або іншу діяльність, яка порушувала суміжні права, належні ТОВ, протягом 8 місяців, обвинувальний акт не містить. Стороною обвинувачення також не було надано суду першої інстанції висновків експертів або іншого документального підтвердження завданої матеріальної шкоди.

Також, ураховуючи положення ст. 1 Закону «Про телебачення і радіомовлення», відповідно до якої ретрансляція – це прийом і одночасна передача, незалежно від використаних технічних засобів, повних і незмінних телерадіопрограм або істотних частин таких програм, які транслюються мовником, обвинувальний акт не містить відомостей про те, що здійснені особою дії забезпечували не лише можливість прийому, а й передачу програм мовлення телеканалів.

Тому відсутні підстави вважати, що особа здійснювала ретрансляцію програм мовлення телеканалів.

При цьому формулювання обвинувачення за ст. 176 КК є неконкретним, оскільки сторона обвинувачення не конкретизувала, ознакам якої саме з перелічених у диспозиції ч. 1 ст. 176 КК форм об’єктивної сторони цього складу злочину відповідали дії особи.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Рішення в ЄДРСР – https://reyestr.court.gov.ua/Review/93595905

Читати далі

Судова практика

Відстрочка від призову особам, які навчаються у закладах духовної освіти, встановлюється Законом «Про свободу совісті», а не «Про освіту»

Опубліковано

on

10 грудня 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 867/1398/19 скасував рішення судів, які не перевірили чи належить теологічна семінарія, що була створена при релігійній організації та в якій навчався призовник, до закладів духовної освіти, а також чи проходила ця семінарія процедуру ліцензування освітньої діяльності.

Призовник отримав під розпис повістку, згідно з якою він був зобов’язаний з’явитися до військового комісаріату для відправлення на обласний збірний пункт, однак не прибув у визначений час до військового комісаріату і не повідомив про причини неприбуття.

Вироком місцевого суду, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду у частині кваліфікації діяння, його було засуджено за ст. 335 КК України.

Суд вказав, що за змістом ст. 17 вказаного Закону відстрочка від призову на строкову військову службу для здобуття освіти на весь період навчання надається громадянам призовного віку, які навчаються у середніх або вищих навчальних закладах. У ст. 24 Закону «Про вищу освіту» від 1 липня 2014 р. № 1556-VII передбачено обов’язкове ліцензування освітньої діяльності. Оскільки теологічна семінарія не проходила процедуру ліцензування, то навчання в цьому духовному навчальному закладі не дає права на відстрочку від призову на строкову військову службу.

У касаційній скарзі засуджений зазначав, що оскільки він навчався у вищому духовному навчальному закладі з денною формою навчання, то згідно з абз. 4 ч. 8 ст. 17 Закону № 2232-XII мав право на відстрочку від призову на строкову військову службу, а отже не був суб`єктом інкримінованого йому злочину.

Верховний Суд вказав, що як вбачається з матеріалів провадження, призовник у 2018 р. вступив до теологічної семінарії християн і на час вчинення інкримінованого йому діяння навчався на І курсі денного відділення на базі релігійної організації.

Однак суд першої інстанції не врахував, що духовний навчальний центр не є освітнім закладом, а є релігійною організацією і його діяльність регулюється не Законом № 1556-VII, а спеціальним законом – Законом «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. № 987-XII.

Відповідно до ч. 8 ст. 17 Закону № 2232-ХІІ відстрочка від призову на строкову військову службу для здобуття освіти на весь період навчання надається громадянам призовного віку, які навчаються у закладах середньої або вищої духовної освіти з денною формою навчання. Відповідно до ст. 11 Закону № 987-XII громадяни, які навчаються у вищих і середніх духовних навчальних закладах, користуються правами і пільгами щодо відстрочення проходження військової служби.

Таким чином, суд першої інстанції усупереч вимогам ст. 374 КПК не навів мотивів неврахування окремих доказів, наданих стороною захисту на підтвердження невинуватості особи, і витлумачив закон у спосіб, який не відповідає його точному змісту.

Отже, Верховний Суд рішення судів скасував, направив справу на новий розгляд та вказав з урахуванням наведеного належним чином дослідити всі докази у справі, перевірити, з якого часу зареєстрований духовний навчальний заклад, в якому навчався призовник, та чи мав останній право, передбачене ст. 17 Закону № 2232-XII, на відстрочку від призову на строкову військову службу, і залежно від установленого прийняти законне та обґрунтоване рішення.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Особу може бути звільнено від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею на поруки трудовому колективу незалежно від чисельності колективу

Опубліковано

on

22 грудня 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 158/2745/19 залишив без задоволення касаційну скаргу прокурора, вказавши, що ОСББ є трудовим колективом, який може приймати особу на поруки відповідно до ст. 47 КК.

Ухвалою місцевого суду осіб звільнено від кримінальної відповідальності та передано на поруки трудовим колективам (один з яких – ОСББ). Кримінальне провадження закрито на підставі ст. 47 КК.

Ухвалою апеляційного суду вказане судове рішення щодо однієї з осіб залишено без зміни.

У касаційній скарзі прокурор зазначав, що звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі ст. 47 КК України є незаконним, передача останнього на поруки трудовому колективу була безпідставною. Посилався на короткий термін працевлаштування особи та на малу кількість членів трудового колективу, а також на те, що об`єднання співвласників багатоквартирного будинку не можна вважати трудовим колективом.

Проаналізувавши положення ч. 5 ст. 4 Закону «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» від 10.12.1971 № 322-VIII, на підставі якого було утворено ОСББ, а також Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, відповідно до якого вказане ОСББ є юридичною особою, ст. 21 КЗпП, згідно з якою ОСББ може укладати трудові договори з працівниками, Верховний Суд дійшов висновку, що ОСББ може вважатися трудовим колективом у розумінні ст. 47 КК.

Безпідставними визнав ВС і доводи прокурора у касаційній про те, що трудовий колектив ОСББ включає невелику кількість осіб (5 найманих працівників), а тому не може взяти на поруки особу, оскільки Кримінальний кодекс не містить вимог стосовно кількості осіб, які можуть працювати у трудовому колективі для того, щоб вирішити питання про те, чи може цей трудовий колектив взяти особу на поруки.

Необґрунтованими також визнано доводи прокурора, що особа працює в ОСББ упродовж короткого терміну, а тому не може бути звільненою від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею на поруки трудовому колективу. Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, особу було прийнято на роботу до ОСББ з 4 листопада 2019 р. на посаду робітника з комплексного обслуговування й ремонту будинку. Таким чином, особа є членом трудового колективу ОСББ.

Водночас, Кримінальний кодекс не містить обмежень стосовно періоду, протягом якого особа повинна працювати у трудовому колективі для вирішення питання про звільнення її від кримінальної відповідальності за ст. 47 КК України.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram