Вимога повернути земельну ділянку водного фонду розглядається як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу, поки триває порушення прав законного володільця ділянки

У спорах про право власності на землі водного фонду неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов’язку застосувати для вирішення спору належні нормативні приписи.

12 червня 2019 р. Велика Палата Верховного Суду розглянула касаційну скаргу у справі № 487/10128/14-ц за позовом Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави до Миколаївської міської ради та фізичних осіб, про визнання незаконними та скасування окремих пунктів рішення Миколаївської міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та повернення земельної ділянки.

16 жовтня 2014 р. прокурор звернувся до Заводського районного суду м. Миколаєва із позовом, який мотивував тим, що на підставі п.п. 48 і 48.1 оскарженого рішення фізична особа отримала державний акт на земельну ділянку, а пізніше уклала з іншою особою договір купівлі-продажу на неї.

Позивач наполягав, що оскаржуване рішення прийняте, а державний акт виданий з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки спірна земельна ділянка належить до комунальної власності та знаходиться в межах зони прибережної захисної смуги Бузького лиману. Згідно з Генеральним планом м. Миколаєва, спірна земельна ділянка також віднесена до території зелених насаджень загального користування, яку не можна передавати у власність громадян для будівництва.

9 червня 2016 р. Заводський районний суд м. Миколаєва своїм рішення, залишеним без змін апеляційним судом, позов задовольнив, оскільки землі у межах двох кілометрів прибережних захисних смуг уздовж морів не можна передавати у власність громадян, бо ці землі належать до земель водного фонду України.

Відсутність окремого проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги в цьому разі не підтверджує відсутність прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом. Такий висновок узгоджується з висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 21 травня 2014 р. у справі № 6-16цс14 та від 24 грудня 2014 р. у справі № 6-206цс14. Спірна земельна ділянка вибула з володіння територіальної громади поза волею останньої, а тому є підстави для її витребування на підставі приписів ст.ст. 330, 387 і 388 Цивільного кодексу України.

У жовтні 2016 р. покупець земельної ділянки звернувся із касаційною скаргою, яку мотивував тим, що фактичні розміри та межі прибережних захисних смуг існують не в силу їх законодавчого закріплення, а відсутність «відповідного проекту» та виділення на його підставі водоохоронних зон і прибережних захисних смуг не підтверджує встановлення останніх.

Суди касаційних інстанцій у 2011-2013 роках, розглядаючи справи щодо застосування ст.ст. 60 і 88 Водного кодексу України, доходили висновків, що відсутність проекту землеустрою підтверджує не встановлення прибережної захисної смуги (ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2011 р. у справі № 6-11401св11, від 16 травня 2012 р. у справі № 6-48577ск11 і від 3 жовтня 2012 р. у справі № 6-31385св12, постанова Вищого господарського суду України від 2 серпня 2012 р. у справі № 12/5166). Окрім того, у справах № 487/4434/13-ц, № 487/4454/13-ц і № 487/4442/13-ц за подібними позовами прокурора суди дійшли такого ж висновку про застосування ст.ст. 60 та 88 ВК України.

12 вересня 2018 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу тим, що необхідно відступити від висновку щодо визначення початку перебігу позовної давності та врахування дати прокурорської перевірки, викладеного у постановах Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 р. у справі № 6-152цс14, 1 липня 2015 р. у справі № 6-178цс15, 17 лютого 2016 р. у справі № 6-2407цс15, 8 червня 2016 р. у справі № 6-3089цс15, 14 вересня 2016 р. у справі № 6-2165цс15, 16 листопада 2016 р. у справі № 6-2469цс16, 26 жовтня 2016 р. у справі № 6-2070цс16, 21 грудня 2016 р. у справі № 6-1503цс16, 12 квітня 2017 р. у справі № 6-1852цс16, 19 квітня 2017 р. у справі № 6-2376цс16, 22 червня 2017 р. у справі № 6-1047цс17, 12 липня 2017 р. у справі № 6-2458цс16, 15 листопада 2017 р. у справі № 6-2304цс16.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (ст. 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (ст. 391 ЦК України, ч. 2 ст. 52 ЗК України).

Велика Палата вже вказувала на те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у ст. 59 цього кодексу (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 22 травня 2018 р. у справі № 469/1203/15-ц, у п. 70 постанови від 28 листопада 2018 р. у справі № 504/2864/13-ц).

Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов’язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади.

У такому разі позовну вимогу зобов’язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. п. 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 р. у справі № 504/2864/13-ц, а також п. 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 р. у справі № 653/1096/16-ц).

Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку. Тому суди першої й апеляційної інстанцій, встановивши факти початку перебігу позовної давності та належності спірної земельної ділянки до земель водного фонду, що перебувають у комунальній власності м. Миколаєва, мали підстави дійти висновку про задоволення позовних вимог, хоча помилково застосували для задоволення вимоги про повернення спірної земельної ділянки приписи ст.ст. 387 і 388 ЦК України, а не ст. 391 цього кодексу та ч. 2 ст. 52 ЗК України.

Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов’язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

У цій справі помилкова з огляду на її обставини юридична кваліфікація позивачем  і судами першої й апеляційної інстанцій позовної вимоги про повернення спірної земельної ділянки водного фонду як вимоги, до якої слід застосувати приписи ст.ст. 330, 387 і 388 ЦК України, не призвела, враховуючи висновки судів щодо суті спору, до неправильного його вирішення.

При цьому Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне конкретизувати висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 15 листопада 2017 р. у справі № 6-2304цс16, від 08 червня 2016 р. у справі № 6-3089цс15, від 17 лютого 2016 р. у справі № 6-2407цс15 і від 16 листопада 2016 р. у справі № 6-2469цс16, зазначивши, що вимога про зобов’язання повернути земельну ділянку водного фонду розглядається як негаторний позов, який можна заявити впродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Поділитися

Твітнути