Connect with us

Судова практика

Вимога про виключення інформації з ЄРДР не може розглядатися за правилами будь-якого судочинства

Виключення з Єдиного реєстру досудових розслідувань інформації, якою лише констатовано факт здійснення процесуальної діяльності органами досудового розслідування та її результати, чинним законодавством не передбачене.

26 березня 2019 р. Велика Палата Верховного Суду розглянула касаційну скаргу у справі № 807/1456/17 за позовом фізичної особи до Головного управління Національної поліції України в Закарпатській області про зобов’язання вчинити дії – виключити з системи єдиного обліку злочинів і осіб, які їх вчинили, відомості про пред’явлення позивачеві 7 квітня 2015 р. обвинувачення у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 368 Кримінального кодексу України.

17 листопада 2017 р. позивач звернувся до адміністративного суду з позовом, який мотивував тим, що розгляд кримінального провадження № 42015070210000043 стосовно нього не здійснюється через утрату в суді його матеріалів, вирок щодо нього не ухвалений, наявність у системі єдиного обліку злочинів і осіб, які їх вчинили, відомостей про пред’явлення йому обвинувального акта перешкоджає виконанню службових обов’язків та просуванню по службі.

Також, оскільки Інструкція про єдиний облік злочинів, затверджена наказом Генеральної прокуратури України, МВС України, СБУ, Державної податкової адміністрації України, Міністерства юстиції України від 26 березня 2002 р. № 20/84/293/126/18/5, не передбачає можливості органів внутрішніх справ самостійно виключати відомості про особу з відповідної системи єдиного обліку злочинів і осіб, які їх вчинили, позивач змушений звертатися за захистом його прав саме до суду.

Закарпатський окружний адміністративний суд позов задовольнив. Львівський апеляційний адміністративний суд рішення скасував, провадження у справі закрив на підставі п. 1 ч. 1 ст. 238 КАС України, мотивуючи тим, що вимоги, які є предметом позову, мають вирішуватися за правилами кримінального, а не адміністративного судочинства.

Позивач у своїй касаційній скарзі просив скасувати постанову апеляційного суду про закриття провадження у справі та залишити в силі рішення суду першої інстанції , мотивуючи свої вимоги тим, що висновок апеляційного суду є помилковим, оскільки матеріали кримінального провадження щодо нього втрачені без можливості їх відновлення.

Відповідач подав відзив на касаційну скаргу, обґрунтувавши його тим, що згадана Інструкція не передбачає можливості виключення відомостей із системи обліку злочинів у випадку втрати (знищення) матеріалів кримінального провадження, а справа має розглядатися за правилами кримінального судочинства.

В підсумку розгляду справи Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що набуття особою статусу обвинуваченого та подальший рух справи на стадії судового розгляду є правовими наслідками передбачених законом процесуальних дій слідчого та прокурора (ч. 2 ст. 42 КПК України), а не наслідками відображення інформації про ці дії у відповідній базі даних.

Виключення з Реєстру інформації, якою лише констатується факт здійснення процесуальної діяльності органів досудового розслідування та її результати, чинне законодавство не передбачає.

Виходячи з наведеного, дії чи бездіяльність уповноважених службових осіб, пов’язані із внесенням або невнесенням передбачених КПК України відомостей до ЄРДР, не є здійсненням публічно-владних управлінських функцій, а тому спори щодо таких дій або бездіяльності не є публічно-правовими, і юрисдикція адміністративних судів на них не поширюється.

Водночас, позивач не оскаржує вчинення слідчим, прокурором процесуальних дій і прийняття ними процесуальних рішень, відомості про які позивач вважає за необхідне виключити з Реєстру, а тому заявлена позивачем вимога не може розглядатися і за правилами кримінального судочинства, а відповідний висновок суду апеляційної інстанції є помилковим з огляду на таке.

Право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого, що належить до загальних засад кримінального провадження, з огляду на положення ч. 1 ст. 24 КПК України не є необмеженим, а гарантується кожному в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Із дій, бездіяльності слідчого, прокурора, пов’язаних з фіксацією інформації в ЄРДР, п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК України передбачено можливість оскаржити до слідчого судді лише бездіяльність, що полягає у невнесенні до Реєстру відомостей про кримінальне правопорушення після отримання заяви чи повідомлення про нього. Наведений у ч. 1 цієї статті перелік рішень, дій або бездіяльності, що можуть бути предметом судового оскарження, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

У ч. 2 ст. 303 КПК України закріплено пряму заборону окремого оскарження інших рішень, дій або бездіяльності слідчого, прокурора, що свідчить про відсутність правових підстав для розгляду судом кримінальної юрисдикції вимог особи до органу досудового розслідування про виключення відомостей з ЄРДР.

Таким чином, всупереч доводам позивача, викладеним в адміністративному позові та касаційній скарзі, відображення в ЄРДР відомостей про дії та рішення органів досудового розслідування не є констатацією винуватості позивача у вчиненні злочину, не суперечить закріпленим у ст. 62 Конституції України і ст. 17 КПК України засадам презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини і не обмежує жодних інших прав та інтересів.

З урахуванням особливостей заявленого предмета позову та того, що чинне законодавство не передбачає виключення з ЄРДР інформації, якою лише констатується факт здійснення процесуальної діяльності органів досудового розслідування та її результати, така інформація не впливає на юридичне становище позивача, не змінює характеру й обсягу його прав і обов’язків та існуючого стану правовідносин.

Отже, заявлену позовну вимогу суди не можуть розглядати за правилами будь-якого судочинства.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення 

Судова практика

Сама колізія норм щодо обов’язку особи платити судовий збір дає суду підстави для вирішення її на користь особи

25 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 640/9124/19 задовольнив касаційну скаргу, оскільки закон повинен бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні.

Комунальне підприємство звернулося до суду з заявою про видачу судового наказу з вимогою про стягнення з пожильців заборгованості з утримання будинків і споруд.

Районним судом видано судовий наказ про стягнення солідарно з боржників на користь КП заборгованості з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій у розмірі 1 801,74 грн.

Боржник звернувся до суду з заявою про скасування зазначеного судового наказу.

Ухвалою районного суду, залишеною без змін апеляційним судом, заяву повернуто заявнику без розгляду, оскільки до неї не додано документ, що підтверджує сплату судового збору. Крім того, суд зазначив, що заявник пропустив встановлений законом строк на подання такого виду заяви.

Задовольняючи касаційну скаргу одного з пожильців, Верховний Суд зазначив, що відповідно до пп. 4-2 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду заяви про скасування судового наказу ставка судового збору становила 0,05 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Однак згідно з п. 2 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про судовий збір» судовий збір не справляється за подання заяви про скасування судового наказу.

З наведеного убачається правова колізія між нормою п. 2 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про судовий збір» – з одного боку та нормами пп. 4-2 п. 1 ч. 2 ст. 4 і п. 1 ч. 5 ст. 170 ЦПК України (яким встановлено обов’язок надання документу про сплату судового збору разом із заявою про скасування судового наказу) – з іншого боку.

Європейський суд з прав людини у рішенні «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) від 14 жовтня 2010 р. визначив концепцію якості закону. Закон повинен бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості і точності порушує вимогу «якості закону». В разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов’язків осіб, національні судові органи зобов’язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід.

Тобто, вирішення колізій у законодавстві завжди тлумачиться на користь особи.

За таких обставин наявність у законодавстві України на момент звернення особи до суду із заявою про скасування судового наказу норми про звільнення заявника від сплати судового збору за подання заяви про скасування судового наказу (п. 2 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про судовий збір») та одночасне існування інших протилежних норм дала Верховному Суду беззаперечні підстави для вирішення колізії у законодавстві на користь заявника.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Рішення в ЄДРСР – http://reyestr.court.gov.ua/Review/88460805

Читати далі

Судова практика

Бездіяльність виконавця є триваючим правопорушенням, тому початок перебігу строку на її оскарження відкладається автоматично

25 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 175/3995/17-ц відмовив у задоволенні касаційної скарги начальника управління виконавчої служби, обґрунтованої збігом строку давності на оскарження бездіяльності виконавця.

Громадянин звернувся до суду зі скаргою на неправомірні рішення та бездіяльність начальника управління державної виконавчої служби, в якій просив визнати неправомірною бездіяльність відповідача щодо неприйняття постанови за результатами розгляду його скарги, поданої у виконавчому провадженні; визнати неправомірною відмову відповідача в задоволенні його скарги; зобов`язати відповідача або іншу посадову особу, яка буде виконувати обов`язки начальника управління виконавчої служби, повторно розглянути його скаргу.

Свої вимоги мотивував тим, що на підставі виконавчого листа відкрито виконавче провадження із примусового виконання рішення суду, яким іншу особу зобов`язано вчинити відповідні дії на його користь. Заявник як стягувач у цьому виконавчому провадженні звернувся до начальника управління виконавчої служби зі скаргою на бездіяльність начальника районного відділу служби щодо невиконання вимог Положення про автоматизовану систему виконавчих проваджень, проте йому було відмовлено у задоволенні скарги у зв’язку із пропуском строку на оскарження.

Ухвалою районного суду, залишеною без змін апеляційним судом, скаргу задоволено з тих мотивів, що ч. 5 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» передбачені строки оскарження (протягом 10 робочих днів) рішення та дій виконавця, посадової особи органів державної виконавчої служби, тобто наведеною нормою не передбачені строки оскарження бездіяльності виконавця, посадових осіб органів державної виконавчої служби. Неправильне застосування цієї норми відповідачем призвело до безпідставної відмови в задоволенні скарги.

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що рішення та дії виконавця, посадових осіб органів ДВС можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатись про порушення її прав, а стягувач (позивач) строк пропустив.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій та звернув увагу на те, що триваюче правопорушення розуміється як проступок, пов’язаний з тривалим та безперервним невиконанням суб’єктом обов’язків, передбачених законом. Тобто триваючі правопорушення характеризуються тим, що особа, яка допустила бездіяльність, перебуває і надалі у стані безперервного продовження бездіяльності та, відповідно, – порушення закону. Триваюче правопорушення припиняється лише у разі: усунення стану, за якого об’єктивно існує певний обов’язок у суб’єкта, що вчиняє правопорушення; виконанням обов’язку відповідним суб’єктом.

Таким чином, бездіяльність виконавця, посадових осіб органів ДВС є триваючим правопорушенням, у зв’язку з чим початок перебігу строку на її оскарження автоматично відкладається.

Позивач, звертаючись із скаргою до начальника управління виконавчої служби, оскаржував бездіяльність начальника районного ВДВС, а тому відмова начальника управління у розгляді скарги з підстав пропуску строку на оскарження є протиправною.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Позов про визнання недійсною вчиненої в Україні відмови від прийняття спадщини, яка знаходиться за кордоном, підсудний судам України

18 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 203/1501/19 скасував рішення судів, які не врахували, що особистим законом позивача є право України.

Громадянин України звернувся до суду з позовом до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу і власної сестри про визнання недійсною відмови від прийняття спадщини.

Позов мотивований тим, що позивач є сином громадянина РФ та братом відповідачки, яка також є громадянкою РФ і постійно мешкає в м. Вороніж.

Після смерті батька відкрилася спадщина у вигляді будинку, земельної ділянки, а також банківських вкладів. Спадкове майно фактично знаходиться у РФ.

Позивач на прохання сестри склав заяву про відмову від спадщини, яку посвідчила приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу. Зазначену заяву вважав такою, що складена внаслідок помилки.

Ухвалою районного суду, залишеною без змін апеляційним судом, відмовлено у відкритті провадження у справі у зв’язку з тим, що спадкове майно фактично знаходиться на території РФ, тому позивач позбавлений права розгляду заявленого ним позову судами України.

Суд апеляційної інстанції погодився з доводами суду першої інстанції та вказав, що згідно зі ст.ст. 70, 71, 72 Закону України «Про міжнародне приватне право» спадкові відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем в заповіті не обрано право держави, громадянином якої він був.

У касаційній скарзі представник позивача зазначив, що він звернувся із позовом до суду України, оскільки відмова від прийняття спадщина була складена і посвідчена приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області, яка здійснювала діяльність в Україні у м. Харкові. Стверджував, що він не заявляв позовних вимог про визнання права власності на спадкове майно, що фактично знаходиться у РФ, тому вимога про визнання недійсною відмови від прийняття спадщини, яка нотаріально посвідчена в Україні, повинна вирішуватися судами України.

Верховний Суд зазначив, що, відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що цей спір виник з приводу спадкового майна, що фактично перебуває на території Російської Федерації, і позовна заява не підлягає розгляду судами України.

Проте суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що спір за позовом особи виник з приводу визнання недійсним одностороннього правочину, який вчинено на території України, а отже, позов про визнання недійсним такого правочину підсудний судам України.

Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, зокрема, у разі коли, дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України.

Суди не врахували, що особистим законом позивача є право України, спірний правочин вчинено на території України, він має односторонній характер, а загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину вчиненого в Україні, передбачені ст. 203 ЦК України.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.