Судова практика
Вимога про зобов`язання укласти типовий договір про надання послуг з управління багатоквартирним будинком не підлягає задоволенню у спорах щодо інших будинків
5 квітня 2023 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 127/6749/22 залишив без задоволення касаційну скаргу позивачів, визнавши їхні вимоги неефективним способом захисту порушеного права.
Діти попереднього наймача житла звернулися до суду з позовом до міської державної лікарні ветеринарної медицини, Державної служби з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів про визнання законними наймачами житлового приміщення і зобов’язання укладення типового договору про надання послуг з управління багатоквартирним будинком.
Позовну заяву мотивували тим, що вони проживають у спірній квартирі з народження як члени родини наймача та були вселені у неї за згодою наймача.
Відповідачі не визнають право позивачів бути наймачами спірної квартири після смерті їхнього батька, відмовляють в укладенні договору найму на підставі відсутності ордера, який втрачено, не визнають права позивачів на приватизацію вказаного житла, яке є єдиним їхнім житлом.
Читайте також: Сам факт припинення сімейних відносин з власником житла не позбавляє колишніх членів сім’ї права користування займаним приміщенням
Рішенням міського суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено з вказанням на те, що позивачі не врахували, що такий спосіб захисту є неефективним та не захистить їхніх житлових прав, оскільки позивачі переслідують мету не набуття прав управління будинком, а зміни раніше укладеного з їхнім батьком договору найму жилого приміщення, однак заявляють вимогу про зобов`язання укладення типового договору про надання послуг з управління багатоквартирним будинком, яка задоволенню не підлягає. Норми права на які посилаються позивачі при обґрунтуванні вимоги про зобов`язання укласти з ними типовий договір про надання послуг з управління багатоквартирним будинком, не поширюються на ці правовідносини, оскільки спірний будинок не належить до багатоквартирних.
У касаційній скарзі позивачі зазначали, що пред’явлена вимога щодо визнання їх наймачами спірної квартири є єдиним можливим способом захисту існуючого цивільного права від невизнання його з боку відповідачів та неможливості врегулювання зазначених прав будь-яким іншим способом, визначеним законом.
Верховний Суд вказав, що відповідно до ч. 1, 2 ст. 106 ЖК України повнолітній член сім’ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім’ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача.
Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім’ї наймача. У разі відмови наймодавця у визнанні члена сім’ї наймачем за договором найму спір може бути вирішено в судовому порядку.
Користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення, який укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем – житлово-експлуатаційною організацією (а у разі її відсутності – відповідним підприємством, установою організацією) і наймачем (ст. 61 ЖК України).
Стаття 15 ЦК України визначає об’єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов’язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що заявлені позивачами вимоги про визнання їх наймачами квартири є неефективним способом захисту, так як не захистить їхні житлові права.
Читайте також: Особи, які вселились до службової квартири для догляду за хворими родичами, самостійного права користування житлом не набувають
За своїм змістом усі доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з наданою судами попередніх інстанцій оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин у тому контексті, який на думку позивачів свідчить про наявність підстав для визнання їх законними наймачами спірної квартири за відсутності ордера та без звернення за вирішенням цього питання до компетентної особи – Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів, яка право позивачів користуватись спірним житлом не заперечує.
Норми ЖК України, на які посилаються позивачі, визначають таким способом визнання права користування житловим приміщенням, зміну договору найму житлового приміщення тощо. Проте таких вимог позивачі не заявляли, а право визначати предмет і підставу позову надано виключно позивачам, а не суду (ст. 4, 12, 13, 43, 175 ЦПК України).
Підготував Леонід Лазебний
