Виселення особи без надання іншого житла можливе, якщо воно передбачене законом, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві

Перехід права власності на житло до іншої особи не є підставою для виселення членів сім’ї колишнього власника житла, якщо сторони договору про його відчуження під час укладення договору діяли недобросовісно. 

21 серпня 2019 р. Велика Палата Верховного Суду розглянула касаційну скаргу у цивільній справі 569/4373/16-ц за позовом фізичної особи до іншої фізичної особи про виселення.

Відповідач з 1970 р. проживав у квартирі, в якій зареєстроване його місце проживання з 6 лютого 1990 р. Спірна квартира була власністю матері відповідача, після смерті якої у 2007 р. стала власністю сина відповідача, який 28 листопада 2014 р. на підставі нотаріально посвідченого договору дарування подарував її своїй дружині. У 2015 р. дружина вимагала виселити відповідача зі спірної квартири, однак місцевим судом було відмовлено в задоволенні позову, у тому числі й з тих підстав, що відповідач є членом сім’ї власника житла.

За нотаріально посвідченим договором міни 11 грудня 2015 р. дружина сина відповідача обміняла спірну квартиру на іншу, яка належала, в тому числі позивачеві, у результаті чого в останнього виникло право часткової власності на спірне житло.

У поданому позові новий власник спірної квартири з посиланням на приписи ст. 825 ЦК України та ст.ст. 109, 114, 116 ЖК УРСР просив виселити відповідача зі спірної квартири як члена сім’ї колишнього власника житла без надання іншого житлового приміщення.

Рішенням місцевого суду позов задоволено  – відповідача виселено без надання іншого житлового приміщення. При цьому суд першої інстанції керувався правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 5 листопада 2014 р. (провадження № 6-158цс14), та вважав, що з припиненням права власності попереднього власника (сина відповідача) на спірне нерухоме майно, членом сім`ї якого є відповідач, припинилося також право останнього на користування житлом. За таких обставин право власності позивача на спірну квартиру має бути захищено шляхом виселення з неї відповідача без надання іншого житла. При цьому суд зазначив, що положення ст. 116 ЖК УРСР та ст. 825 ЦК України не підлягають застосуванню до правовідносин, які виникли між сторонами.

Апеляційним судом  це рішення скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Апеляційний суд зробив висновок про необхідність відступу від згаданої правової позиції, пославшись на необхідність дотримання таких засад цивільного судочинства, як справедливість, добросовісність і розумність, а також на те, що до укладення договору міни позивачу було відомо, що право власності попередньої власниці вищевказаної квартири обтяжено тим, що вона мала обов`язок забезпечувати відповідачу можливість проживання у спірній квартирі. Отже, позивач фактично погодився набути право власності на вказану квартиру з тими обтяженнями, які існували у попереднього власника. Відповідач є особою з інвалідністю другої групи, іншого житла не має, а тому виселення без надання іншого житла вплине на його соціальну захищеність.

У касаційній скарзі позивач твердив, що апеляційний суд помилково не врахував згадане рішення ВСУ, не взяв до уваги, що відповідач відмовляється укладати договір найму чи звільняти житло, чинить власникам квартири перешкоди у користуванні нею, і не надав оцінки вимогам про виселення з підстав, передбачених ст. 116 ЖК УРСР та ст. 825 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену п. 2 ст. 8 ЄКПЛ, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене з погляду пропорційності у контексті відповідних принципів ст. 8 Конвенції.

Велика Палата дійшла висновку, що не є підставою для виселення членів сім’ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення.

Виселення відповідача в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останнього на житло та недобросовісності дій сторін договору міни, внаслідок яких відповідач може втратити не лише право на користування житлом, а й позбутися такого права взагалі та стати безхатченком.

Зі справи вбачається, що відповідач набув право на мирне володіння майном як член сім’ї своїх батьків – членів житлово-будівельного кооперативу. У подальшому право власності на житло набув його син. Однак, у договорі міни сторони зазначили, що жодні треті особи не мають майнових прав на квартиру, що не відповідало дійсності.

Крім того, під час огляду квартири набувачі (в т. ч. позивач) мали можливість виявити, що відповідач проживає у квартирі, та з’ясувати в нього підстави проживання, а також довідатися про його наміри щодо подальшого проживання у квартирі після її відчуження або про його відмову від свого права та готовність звільнити квартиру у такому випадку.

Таким чином, позивач міг передбачити характер та вагу обтяження його майбутньої нерухомості, однак не виявив достатньої належної обачності при укладенні договору. При цьому обмін, у результаті якого у дружини сина відповідача припинилося, а у позивача виникло право на житло, вочевидь не відповідав добросовісності, оскільки сторони договору міни були достовірно обізнані про право відповідача на користування цією квартирою.

Хоча позивач і набув охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, але не виявив розумної дбайливості щодо інтересів відповідача, не з’ясував, чи відмовляється той від свого права користування жилим приміщенням. Тому апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про виселення відповідача, оскільки ні у ЦК України, ні у ЖК УРСР не передбачена можливість виселення члена сім’ї колишнього власника без надання іншого жилого приміщення.

Питання ж про відступ від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 5 листопада 2014 р. (провадження № 6-158цс14), не може розглядатися при вирішенні цієї справи, оскільки обставини справ не є тотожними та мають різне правове регулювання.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Поділитися

Твітнути