Connect with us

Судова практика

Визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню, є належним способом захисту, адже це фактично вимога про визнання припиненим одностороннього правочину (гарантії).

П’ятнадцятого серпня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/5989/18 (ЄДРСРУ № 83691918) досліджував питання щодо визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню. Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Завданням суду при здійсненні правосуддя в силу положень статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є, зокрема, захист гарантованих Конституцією та законами України, прав і законних інтересів юридичних осіб.

Статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 Господарського кодексу України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого немайнового або майнового права та інтересу. Зокрема, згідно з пунктами 3, 5, 7 частини другої статті 16 ЦК України такими способами є припинення дії, яка порушує право, примусове виконання обов’язку в натурі, припинення правовідношення. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Частиною другою статті 20 Господарського кодексу України передбачено визнання наявності або відсутності прав; установлення, зміну чи припинення господарських правовідносин, як одні із способів захисту прав суб’єктів господарювання. Разом із тим, такі вимоги будуть належними способами захисту цивільних прав, якщо вони самостійно призводитимуть до поновлення порушених прав. У випадку, якщо такі вимоги є пов’язаними з іншим способом захисту цивільних прав, зокрема вимогою про стягнення грошових коштів за зобов’язаннями, вони не можуть самостійно розглядатися в окремій справі та підлягають розгляду разом із вимогами, що забезпечують дійсне поновлення прав позивача.

Такі висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування способів захисту цивільних прав, наведені в постанові 21.08.2018 зі справи № 910/14144/17. Предметом позовних вимог у цій справі були дві вимоги: про визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню, та про повернення зазначеної банківської гарантії як способу забезпечення зобов’язань позивача за договором.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Згідно зі статтями 546, 560, 563, 569 ЦК України, банківська гарантія є одним із способів забезпечення зобов’язання боржника перед кредитором та одностороннім правочином, за яким банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником та має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом та боржником.

Необхідно підкреслити, що з умов гарантії та норм права слідує, що обов’язок гаранта сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії настає за умови порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією, та направлення кредитором гаранту письмової вимоги разом із зазначеними в гарантії документами в установлений цією гарантією строк. За відсутності однієї із вказаних умов відповідальність гаранта не настає. Наведена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року № 3-31гс16.

Отже, припинення зобов’язання за гарантією стосується також прав боржника (принципала), оскільки в такому випадку останній звільняється від відповідальності за регресними вимогами, з якими гарант може звернутися до нього у випадку стягнення з нього грошової суми за виданою гарантією.

З огляду на викладене, Касаційний господарський суд погоджується з висновком про можливість обрання позивачем такого способу захисту своїх прав та інтересів як визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню, що фактично є вимогою про визнання припиненим одностороннього правочину (гарантії). Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 21.03.2019 р. зі справи № 910/5726/18 (ЄДРСРУ № 80648592) та від 04.04.2019 зі справи № 910/5723/18 (ЄДРСРУ № 81038926).

P.S. Разом із тим, суд вказує, що не є належним способом захисту цивільних прав вимога позивача про повернення банківської гарантії, як документа, що був наданий позивачем до тендерної документації при оформленні договору з постачання паливно-мастильних матеріалів та який втратив свою чинність, оскільки правочин (гарантію) визнано таким, що не підлягає виконанню. Така вимога не призводить до реального захисту порушених прав та інтересів позивача, а тому провадження з її розгляду на законних підставах закрито судом апеляційної інстанції з посиланням на приписи пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України (аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 21.03.2019 р. зі справи № 10/5726/18 та від 04.04.2019 зі справи № 910/5723/18).

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Користування землею: Верховний Суд вирішив ще одну важливу правову проблему

Ігор ТЕТЕРЯ,
aдвокат,
засновник
Адвокатського
бюро «Ігоря Тетері»

Після запуску земельної реформи в Україні Велика Палата Верховного Суду активніше почала вирішувати важливі правові проблеми, які стосуються земельних відносин. 

Так, нещодавно ВП ВС винесено дві постанови, що стосуються питання виникнення речових прав селянських (фермерських) господарств (надалі — СФГ) на земельні ділянки, отримані в користування їх засновниками. Це постанова від 23 червня 2020 року у справі № 922/989/18 та постанова від 30 червня 2020 року у справі № 927/79/19.

Передісторія вказаної правової проблеми полягає в тому, що й чинне в минулому й чинне на сьогодні законодавство України передбачає необхідність одержання засновником земельної ділянки, як обов’язкової умови для створення СФГ та набуття ним правосуб’єктності як юридичної особи. Однак, враховуючи, що отримання земельної ділянки, якою в подальшому володітиме та користуватиметься СФГ, відбувається до його створення, оформлюються відповідні правовстановлюючі документи на земельну ділянку на ім’я відповідного засновника-фізичної особи. У зв’язку з цим, на практиці виникає велика кількість спірних ситуацій, які поступово й вирішує Велика Палата Верховного Суду. У вищевказаних постановах ВП ВС вкотре нагадала, що право користування земельною ділянкою, отримане громадянином для створення СФГ, після його створення переходить до останнього.

У постанові від 30 червня 2020 року Велика Падата Верховного Суду зазначила, що якщо таке право користування виникло з договору оренди, то для переходу до СФГ прав та обов’язків орендаря укладення додаткової угоди не вимагається, оскільки такий перехід відбувається в силу закону. А в постанові від 23 червня 2020 року наголосила, що в разі смерті громадянина — засновника СФГ відповідні правомочності та юридичні обов’язки щодо використання земельної ділянки (зокрема, мова йшла про право постійного користування), яка була надана засновнику саме для ведення фермерського господарства, зберігаються за цією юридичною особою до часу припинення діяльності фермерського господарства у встановленому порядку.

Звідси Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не входить до складу спадщини.

Спадкувати можна права померлого засновника (члена) щодо селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), а не земельну ділянку, яка перебуває в користуванні такого господарства.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Стягнення шкоди з держави, завданої внаслідок кримінального правопорушення

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року в справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19) вказано, що «з урахуванням того, що саме на державу покладено обов’язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності в цивільних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне вказати, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав. 

Загалом про відшкодуваня шкоди державою

Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган».

У пунктах 5.6 і 5.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18) зазначено, що «шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті — така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України)».

Механізм відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням

Механізм відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, за рахунок коштів Державного бюджету України, на сьогодні законодавчо визначений Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду». Водночас цей закон передбачає можливість реалізації норми цивільного законодавства про відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, за рахунок коштів держбюджету лише у випадку, коли кримінальне правопорушення вчинено спеціальним суб’єктом (працівником правоохоронного органу, прокуратури) й набуло вигляду незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою тощо.

Згідно з положеннями статті 1176 ЦК України, якою врегульовано питання відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.

Оскільки наразі йдеться про моральну шкоду, спричинену фізичній особі бездіяльністю посадових осіб органів, що здійснюють досудове розслідування, та прокуратури, то відповідно до положень частини шостої статті 1176 ЦК України така шкода відшкодовується на загальних підставах. Загальні підстави відшкодування шкоди, завданої органом державної влади та посадовою або службовою особою органу державної влади, передбачені статтями 1173, 1174 ЦК України.

Згідно зі статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів. Відповідно до статті 1174 цього ж кодексу шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Дії суду

Застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи, відповідно, їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності вказаних умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування. Вказаний висновок відповідає висловленій у постанові Великої Палати Верховного Суду від 3 березня 2019 року у справі №916/1423/17 (ЄДРСРУ № 87527961) правовій позиції.

Так, у вищевказаній постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що «Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом (частина друга статті 1177 ЦК України). Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають порядок відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Згідно з частиною першою статті 1207 цього ж Кодексу шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною. Положення статті 1177 ЦК України встановлюють порядок відшкодування шкоди, завданої саме фізичній особі.

Позиція ЄСПЛ

Отже, держава Україна зобов’язалася компенсувати шкоду, спричинену злочином, перед фізичними особами відповідно до ЦК України та спеціального закону, тоді як стосовно юридичних осіб держава Україна такого позитивного обов’язку не має. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що Європейський суд з прав людини (далі — ЄСПЛ), дослідивши приписи статті 1177 ЦК України в редакції, що була чинною до 9 червня 2013 року, та статті 1207 цього кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13 (поданими потерпілими — фізичними особами, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення) вказав, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які в них передбачені, та за наявності окремого закону, якого немає і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. Тому ЄСПЛ відзначив, що право на відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція), вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави. З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione materiae (див. ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08, і від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України» (Zolotyuk v. Ukraine), заява № 3958/13) …».

За загальним правилом підставою виникнення зобов’язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов’язання про компенсацію моральної шкоди завданої особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні своїх повноважень виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв’язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала моральної шкоди, та її результатом — моральною шкодою (постанова Верховного суду від 21 лютого 2020 року у справі № 554/7349/17).

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Рішення загальних зборів товариства можуть бути визнані недійсними у разі порушення процедури повідомлення учасника про їх проведення

14 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 910/3722/18 залишив без задоволення касаційну скаргу господарського товариства, яке провело загальні збори, не повідомивши акціонера належно.

Акціонер звернувся до господарського суду з позовом про визнання недійсними рішень загальних зборів, позачергових загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю, посилаючись на те, що були проведені загальні збори учасників ТОВ, на яких були прийняті рішення, які в подальшому слугували підставою для внесення змін до установчих документів товариства. Позивач вважає, що рішення загальних зборів учасників ТОВ є недійсними, оскільки прийняті з порушенням вимог закону та установчих документів ТОВ.

Рішенням господарського суду, залишеним без змін апеляційним судом, позов задоволено з тих мотивів, що рішення загальних зборів учасників ТОВ не має юридичної сили і не породжує правових наслідків для учасників ТОВ і самого товариства, оскільки учасники, які сукупно володіли частками у розмірі 80 % статутного капіталу, участі у скликанні загальних зборів, їх проведенні та голосуванні на них не брали.

У касаційній скарзі ТОВ посилалося на постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28 березня 2018 р. у справі № 910/22291/16, де вказано, що відсутність доказів стосовно того чи був учасник повідомлений про скликання загальних зборів, не є підставою для визнання недійсними рішень таких зборів, якщо буде встановлена присутність на оспорюваних загальних зборах учасника чи акціонера/його представника.

Верховний Суд зазначив, що для визнання недійсними рішень загальних зборів товариства необхідно встановити факт порушення цим рішенням прав і законних інтересів учасника (акціонера) товариства. Також слід з`ясувати дотримання порядку скликання загальних зборів, зокрема щодо належного повідомлення позивача про такі збори.

Згідно зі ст. 167 ГК України правомочність учасника (акціонера, члена) на участь в управлінні господарською організацію, зокрема, шляхом участі в загальних зборах, є однією зі складових корпоративних прав. Відтак зазначені права можуть бути визнані порушеними внаслідок недотримання порядку скликання і проведення загальних зборів, якщо учасник не зміг узяти участі у загальних зборах та/або належним чином підготуватися до розгляду питань порядку денного, зареєструватися для участі у загальних зборах тощо, тобто не зміг належним чином реалізувати своє право на участь в управлінні.

Стаття 145 ЦК України передбачає, що черговість та порядок скликання загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю встановлюються статутом товариства та законом.

В силу ч. 5 ст. 61 Закону України «Про господарські товариства» про проведення загальних зборів товариства учасники повідомляються передбаченим статутом способом із зазначенням часу і місця проведення зборів та порядку денного; повідомлення повинне бути зроблене не менш як за 30 днів до скликання загальних зборів; будь-хто з учасників товариства вправі вимагати розгляду питання на загальних зборах за умови, що воно було ним поставлене не пізніш як за 25 днів до початку зборів; не пізніш як за 7 днів до скликання загальних зборів учасникам товариства повинна бути надана можливість ознайомитися з документами, внесеними до порядку денного зборів; з питань, не включених до порядку денного, рішення можуть прийматися тільки за згодою всіх учасників, присутніх на зборах.

Рішення загальних зборів господарського товариства можуть бути визнаними недійсними в судовому порядку у випадку недотримання процедури їх скликання, встановленої ст. 61 Закону України «Про господарські товариства».

Суди попередніх інстанцій установили, що позивач не був повідомлений у жодний спосіб про проведення загальних зборів ТОВ, що вплинуло на можливість реалізації ним права на управління справами товариства шляхом участі в загальних зборах, ознайомлення з документами, які виносилися на їх розгляд, висловлення своєї думки щодо питань порядку денного, внесення своїх питань до порядку денного тощо.

Установивши факт неповідомлення позивача про час, місце і порядок денний зборів, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність правових підстав для визнання недійсними прийнятих на зборах рішень, адже право позивача на управління товариством шляхом участі у загальних зборах його учасників було порушеним.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді

Telegram