Connect with us

Судова практика

Загадки справи «Укрнафти»

Дата публікації:

Юрій Котнюк, ЮВУ

Цієї осені Верховний Суд відкрив шлагбаум для ревізії результатів арбітражної діяльності Національного антикорупційного бюро України у справах про виведення в 2015 році багатомільярдних коштів з рахунків наполовину належного державі акціонерного товариства «Укрнафта». Так, 7 жовтня Касаційний господарський суд своєю постановою дозволив перегляд за, нібито, нововиявленими обставинами справи про визнання недійсними 71-го договору про поставку нафтопродуктів на суму 3,5 мільярда гривень, укладеного між Укрнафтою й товариством з обмеженою відповідальністю «Котлас». У 2018 році Верховний Суд вирішив її на користь НАБУ, детективи якого були переконані, що цими правочинами зловмисники намагаються приховати великомасштабні розкрадання грошей. Тепер же в суддів касаційної інстанції з’явилася дуже суттєва, хоча й невидима, на перший погляд, причина змінити свою попередню з цього приводу точку зору.

В одних контрольний пакет, в інших — блокуючий

«Укрнафта»  — унікальне акціонерне товариство в тому плані, що його контрольним пакетом у розмірі 50 відсотків плюс одна акція володіє держава в особі Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України», але з моменту його створення в 1998 році там ніколи не було повністю підконтрольного державі менеджменту, тобто голови правління, заступників та керівників ключових галузевих підрозділів. Натомість компанією керували бізнесмени з фінансово-промислової групи «Приват», яка через низку зареєстрованих за кордоном фірм володіла пакетом у 42 відсотки акцій.

Попервах для існування такого стану речей були певні правові підстави: відповідно до Закону України «Про господарські товариства» (з 2008 р. «Про акціонерні товариства») для проведення загальних зборів акціонерів необхідно було, аби на них прийшли учасники, які в сумі володіли не менш, як 60% акцій. Користуючись даною нормою, приватівці відмовлялися реєструватися в тих випадках, коли на зборах планувалося ухвалити невигідне їм рішення, а тому держава без згоди цих міноритарних акціонерів не могла ані розподілити отриманий підприємствами товариства прибуток, ані проводити свою кадрову політику. Але найсмішніше полягало в тому, що після того, як у 2015 році до згаданого вище закону були внесені поправки й планка кворуму загальних зборів була знижена до відмітки «50% плюс 1 акція», реальний контроль над Укрнафтою все одно лишився за фактичним власником Привату Ігорем Коломойським та його бізнес–партнерами. Для того, щоб зрозуміти, чому так, необхідно зробити невеличкий екскурс в історію.

Із чого все починалося

Україна ніколи не претендувала на роль великої нафтової держави  — ті п’ять мільйонів тонн, які вона щорічно видобувала напередодні отримання незалежності, покривали не більше третини її реальних потреб, а решта цього виду сировини надходила трубопровідним транспортом зі сходу. Разом із тим, приступивши до будівництва капіталізму, держава не наважилася пускати нафтовидобувну галузь на самоплив: стосунки з Росією ще в дев’яностих роках були нестабільними і в будь-який момент можна було очікувати, що вона перекриє вентиль, а поки припливуть танкери з альтернативною нафтою з Перської затоки, потрібен час, протягом якого бажано мати під рукою своє. Тому профільний концерн, підпорядкований колишньому Державному комітету з нафти й газу вирішили приватизувати лише наполовину: контрольний пакет залишити в руках держави, а решту акцій роздати всім, хто захоче вкласти у Відкрите акціонерне товариство «Укрнафта» свої ваучери. Таких охочих набралося більше сорока тисяч, але дуже швидко більшість недержавних акцій зосередилася в руках підприємств однієї названої вище фінансово-промислової групи.

Приват — це теж унікальне явище в історії українського бізнесу. Його було створено як частину бізнес-імперії колишнього губернатора Дніпропетровської області, а потім і прем’єр-міністра Павла Лазаренка, тож після гучного краху політичної кар’єри останнього Приват за всіма канонами був приречений на знищення. Але пан Коломойський разом зі своїми партнерами зумів довести тодішньому президентові Леоніду Кучмі не лише свою повну лояльність, але й неабияку корисність, а тому його дітище залишили в «живих».

Через багато років на засіданні Спеціальної комісії Верховної Ради України Коломойський при всіх заявить, що на початку двотисячних він щомісяця платив зятю Кучми Віктору Пінчуку п’ять мільйонів доларів США за можливість керувати Укрнафтою. З цього приводу в березні 2015 року прокуратура навіть відкрила кримінальне провадження, але оскільки інших переконливих доказів, окрім слів самого Коломойського, не знайшлося, то через чотири роки воно було закрите за відсутністю складу кримінального правопорушення.

Зате є інший безперечний факт того, як Приват умів знаходити й використовувати слабкі місця у владній команді. В середині 2004 року, коли прем’єр-міністром України був Віктор Янукович, а головою правління Нафтогазу Юрій Бойко, в уряду виник задум, як усунути приватівців від керівництва Укрнафтою. Для цього було вирішено збільшити статутний капітал товариства у 150 разів — з 13 мільйонів до 1,8 мільярда гривень, «вливши» до нього акції двох належних державі нафтопереробних підприємств  — Дрогобицького й Надвірнянського. Таким чином, державний пакет акцій Укрнафти суттєво б зріс, а частка і вплив міноритарних акціонерів упала б майже до нуля. Кучмі цей план сподобався й він підписав відповідний указ, але сталося те, чого він ніяк не очікував: невдоволені цим рішенням 15 народних депутатів групи «Демократичні ініціативи» на знак протесту вийшли зі складу пропрезидентської більшості. Причому в самий непідходящий для цього момент, напередодні президентських виборів, які обіцяли бути дуже драматичними. Тож Кучма, порахувавши, що вигоди від встановлення повного контролю над Укрнафтою не покривають втрату п’ятнадцяти багнетів у парламенті, дав задній хід і вніс поправки до свого указу.

Після перемоги Помаранчевої революції прем’єр-міністр Юлія Тимошенко теж мала неприємні для Привату наміри й збиралася ініціювати прийняття закону про зниження кворуму загальних зборів акціонерних товариств із 60 до 50 відсотків, але не встигла: в країні грянула бензинова криза, під час якої Укрнафта підставила очільниці уряду своє плече й погодилася продавати нафтопродукти за зниженими цінами. Після цього пані Тимошенко дане питання більше не порушувала й, навпаки, підтримувала Приват у його корпоративних війнах за контроль над підприємствами металургійної галузі.

Нові випробування приніс наступний, 2006-й рік, коли прем’єр-міністром вдруге став Віктор Янукович, а міністром палива й енергетики Юрій Бойко: цим посадовцям вдалося зробити те, що планувала Юлія Тимошенко, і в листопаді того ж року контрольована донецькими політиками депутатська більшість проголосувала за зниження кворуму. Однак Приват і цього разу вийшов «сухим із води»: Президент Віктор Ющенко наклав на прийнятий закон своє вето, а глава його Секретаріату Віктор Балога пояснив це тим, що ухвалений закон спричинить тисячі рейдерських атак. Як бачимо, вже тоді реалізація власником законного права розпоряджатися своїм майном за наявності бажання могла бути кваліфікованою як рейдерство. А в Привата, судячи з усього, склалися пречудові стосунки і з Ющенком, і з його оточенням. Так, у 2007 році голова правління Укрнафти Ігор Палиця став депутатом Верховної Ради по списку блоку «Наша Україна  — Народна самооборона». Очевидно, що в ролі грошового мішка, оскільки ні як публічний політик, ні, тим більше, як полум’яний оратор він тоді ще відомий не був.

Непроста школа виживання

У 2010 році, коли Президентом став Янукович, здавалося, що нарешті для Привата настав страшний час розплати — принаймні Укрнафту в нього точно відберуть. Але викрутився й цього разу: так, у березні того ж року Ігор Палиця голосував за відставку Юлії Тимошенко й призначення прем’єр-міністром Миколи Азарова, а згодом віддав свій голос за ратифікацію так званих Харківських угод, відповідно до яких Росія на 25  років подовжила свою військову присутність на Кримському півострові. Звичайно, такою дешевою ціною, як лояльне новій владі голосування, представник Привату не відкупився б. Заплатити довелося ще й однією з ключових посад, і на початку 2011 року представник донецького клану Артем Щербань (син колишнього губернатора Донецької та Сумської областей Володимира Щербаня) був призначений фінансовим директором Укрнафти, тож тепер усі грошові потоки компанії були під «правильним» контролем. Цікаво, що саме тоді Укрнафта припинила платити дивіденди, але детально про це дещо згодом.

Після перемоги Революції Гідності становище Привату, здавалося, зміцніло ще більше. В той час як новосформована вертикаль влади показала повне організаційне безсилля у справі протидії російській агресії та сепаратистському руху, Ігор Коломойський, призначений на посаду голови Дніпропетровської облдержадміністрації, виявився одним із небагатьох, хто був здатен діяти: слід визнати, що багато в чому завдяки саме його ефективній діяльності з формування й фінансування добровольчих батальйонів українській державі вдалося втримати контроль над територією не лише ввіреної йому області, а й прилеглих районів Донеччини. Його бізнес-партнер Ігор Палиця в цей же час був призначений керівником не дуже в той момент лояльної до Києва Одеської області, тож за таких обставин згадувати йому старі гріхи було не на часі.

Зате наступний, 2015-й рік, виявився найдраматичнішим в історії Укрнафти. В цей період український уряд по всіх усюдах шукав, де б його позичити грошей, тож рано чи пізно мав настати день, коли закордонні кредитори поставили питання руба: чому це ми, мовляв, маємо вам допомагати, якщо ваша ж Укрнафта не платить вам те, що повинна платити? А оскільки всі спроби умовити менеджерів Коломойського добровільно заплатити два з половиною мільярди заборгованості за дивіденди успіхом не увінчалися, в керівництва держави не лишалося іншого виходу, як у будь-який, аби тільки законний спосіб, укомплектувати склад правління компанії лояльними собі управлінцями. У зв’язку з цим у березні 2015 року Верховна Рада після неодноразових невдалих спроб нарешті прийняла зміни до Закону «Про акціонерні товариства», які зменшували кворум загальних зборів з 60% до 50% плюс 1 акція. Невдоволений таким поворотом подій Коломойський влаштував грандіозний публічний скандал (який супроводжувався ледь не збройним опором), за що був звільнений із посади дніпропетровського губернатора й невдовзі виїхав на постійне місце проживання в Швейцарію, гнівно кинувши на прощання, що кого б ви, мовляв, не призначили керувати Укрнафтою, цей чоловік через кілька тижнів все одно стане моїм. Так воно в принципі й вийшло.

Дорога ціна дешевого газу

Ні для кого не секрет, що голова правління будь-якого акціонерного товариства знає десятки законних і напівзаконних способів, як приховати від акціонерів певну частину прибутків, але в даному випадку було наявне щось більше, аніж банальне хитрування розпорядника майна по відношенню до його власника. Тож прийшов час пояснити, чому Укрнафта з 2011 року не платила Нафтогазу дивіденди, і яке вона мала на це моральне право.

Як відомо, у 2006 році для України закінчилася ера дешевого газу, після чого всі уряди покладали на Нафтогаз та низку інших підприємств обов’язок продавати блакитне паливо для потреб населення за тарифами, встановленими Національною комісією з питань регулювання енергетики (НКРЕ), навіть якщо це собі в збиток. Потрапила до цього переліку й Укрнафта, яка щороку, окрім трьох мільйонів тонн нафти, попутно видобувала ще й близько двох мільярдів кубометрів газу, хоча це й не був її основний бізнес. На вимогу уряду вона в примусовому порядку передавала цей газ Нафтогазу, а вже той через облгази повинен був продавати його для потреб житлово-комунального сектора. Тодішній Президент Віктор Ющенко категорично заперечував проти цієї новації, запевняючи що Укрнафта має заробляти гроші в конкурентних ринкових умовах, з яких уряд, якщо він так уже дбає про населення, має закуповувати для його потреб дешевий газ.

Ющенка тоді не послухали, але й Укрнафта відмовилася виконувати вимогу Кабміну, через що опинилася в дуже цікавій ситуації. Так, належні їй свердловини видобували газ, звідки той подавався до контрольованої Нафтогазом газотранспортної системи (а більше його нікуди було дівати). Але оскільки Укрнафта відмовлялася підписувати як договори купівлі-продажу газу, так і акти його прийому-передачі, то відповідні підрозділи Нафтогазу обліковували отриманий ресурс як газ невідомого виробника, після чого реалізовували його за цінами НКРЕ.

Таке неподобство тривало не лише за умов багатовладдя, яке спостерігалося в епоху президентства Ющенка, а й за встановленого при Януковичі єдиновладдя. Уряд вважав, що Укрнафта в обмін на можливість успішно вести нафтовий бізнес зобов’язана займатися збитковим для неї видобуванням газу. Укрнафта ж відмовлялася продавати газ за низькими цінами, але й не припиняла його видобування, сподіваючись очевидно, що коли-небудь ситуація зміниться й вона надолужить втрачене. Так протягом п’яти років зі свердловин Укрнафти до газосховищ Нафтогазу набігло понад 10 мільярдів кубометрів газу.

У 2011 році, коли фінансовим директором Укрнафти став згаданий вище ставленик донецьких Артем Щербань, між ним і приватівцями був досягнутий такий собі «договірняк», за умовами якого Нафтогаз не платив Укрнафті за фактично переданий нею газ, а Укрнафтра, в свою чергу, не платила йому дивіденди. Подібного роду компроміс був цілком прийнятний як для старої, так і для нової влади, але він категорично не влаштовував західних кредиторів, які вимагали встановлення нових правил гри. Саме на виконання їх вимог, як уже зазначалося, в березні 2015-го було створено всі юридичні підстави, які дозволяли Кабміну й Нафтогазу сформувати лояльний склад правління Укрнафти, який би прийняв рішення про виплату дивідендів. Однак очолюваний Арсенієм Яценюком уряд явно не поспішав скористатися своїм законним правом зробити це, внаслідок чого приватівський менеджмент компанії отримав можливість здійснити грандіозну операцію з виведення з Укрнафти 16 мільярдів гривень.

У ході її проведення клерки нічого нового не придумували. Відповідно до укладених договорів купівлі-продажу за підписом виконуючого обов’язки голови правління Олексія Куща вони, по-перше, поставляли нафту різним підконтрольним Привату фірмам, за яку в подальшому не отримували гроші, по-друге, платили цим же фірмам гроші за нафтопродукти, які потім також не отримували. Правоохоронні органи, дослідивши ці договори, встановили, що укладення більшої частини із них (на загальну суму 12 мільярдів гривень) мають ознаки заволодіння чужим майном в особливо великих розмірах з використанням службового становища, тобто злочину, передбаченого частиною 5 статті 191 Кримінального кодексу України.

Один у полі не воїн

Дане кримінальне провадження починали слідчі органів Державної фіскальної служби, а потім воно було передане до НАБУ. Хоча розслідування триває вже шостий рік, протягом вказаного часу не було ухвалено жодного обвинувального вироку. Слід визнати, що для цього є об’єктивні й незалежні від працівників правоохоронних органів причини, але про них також згодом. Більш успішною виявилася їх арбітражна практика. Справа в тому, що до травня 2019 року НАБУ мало право подавати до господарських судів позови про визнання недійсними правочинів, укладених, на думку детективів, виключно з метою розкрадання державних коштів. Саме в порядку реалізації даного права в 2017 році до Господарського суду Києва надійшов позов НАБУ про визнання недійсним 71 договору купівлі-продажу нафтопродуктів на суму 3,485 мільярда гривень, укладеного в липні 2015 року між Укрнафтою і ТОВ «Котлас».

Правоохоронці з цього приводу мали оперативну інформацію, що насправді «Котлас» жодних нафтопродуктів покупцю не поставляв, але довести це належними доказами не змогли, оскільки з актами приймання-передачі товару та складськими документами в Укрнафти було все гаразд. Тому зачіпкою стало те, що договори були підписані виконувачем обов’язки голови правління О. Кущем з перевищенням повноважень, оскільки Законом України «Про акціонерні товариства» та й Статутом самої Укрнафти було передбачено, що всі правочини на суму, більшу 50 млн грн, мають бути погоджені з Наглядовою радою товариства. А якраз у Наглядовій раді Укрнафти більшість — 6 членів з 11 — складали представники Нафтогазу, тобто держави, які могли не дати добро на виведення коштів таким чином. Саме тому, на думку НАБУ, зловмисники вирішили штучно розбити один великий контракт розміром у 3,5 мільярда гривень на 71 маленький, вартість кожного з яких коливалася між 48 і 50 мільйонами. Таке хитрування суворо заборонене статтею 70 Закону «Про акціонерні товариства» й тягне за собою визнання договорів недійсними.

Тоді, в 2017 році, Господарський суд Києва відмовив у задоволенні позову, зазначивши, що договори були укладені в різні дні, на різні суми й види товарів — в одних випадках предметом був бензин, а в інших — дизельне пальне, а також із різними строками поставки й оплати. Натомість Київський апеляційний господарський суд підійшов до розгляду справи уважніше й умовно розбив цей 71 договір на 8 груп, оскільки договори, що входили в кожну з цих груп дійсно були укладені в один і той же день, про закупівлю одного й того ж товару й на однакових умовах. Дослідивши ці обставини, судді зробили висновок, що відповідачі — Укрнафта й «Котлас» — насправді мали намір укласти 8 договорів, які штучно було розбиті на сім десятків й виключно для того, аби кожен з них формально не перетинав позначку в 50 мільйонів гривень. Виходячи з цього 6 березня 2018 р. позов НАБУ було задоволено постановою Київського ААС, яку в серпні того ж року постановою вже Верховного Суду було залишено без змін.

Така перемога могла стати для держави неабияким козирем у подальшій боротьбі за повернення незаконно відібраного в неї майна, але вона нею не скористалася. Взагалі складалося враження, що в цей період реально за контроль над Укрнафтою воювало лише НАБУ, а всі інші, і в першу чергу Нафтогаз, погодилися з тим, що підконтрольний Привату менеджмент усе робив правильно. Як уже зазначалося, слова І. Коломойського, що будь-який голова правління дуже скоро танцюватиме під його дудку, виявилися пророчими. На цю посаду довго шукали підходящу кандидатуру, аж поки не знайшли її в Казахстані — це був громадянин Великобританії Маркг Роллінс, який керував одним із тамтешніх спільних підприємств нафтовидобувної галузі. Умовою підписання трудового контракту з ним Кабмін поставив повернення 2,5 млрд грн несплачених за 2011–2014 роки дивідендів, а також негайне погашення податкового боргу Укрнафти за користування нею надрами, який наприкінці 2015 року перетнув позначку в 10 млрд грн.

Британець погодився, причому за всіма ознаками його згода була щирою, та коли він прийняв справи й розібрався в їх суті, то несподівано для уряду й Нафтогазу заявив, що перед тим, як Укрнафта заплатить борги казні, держава сама повинна розрахуватися з нею за ті самі 10 мільярдів кубічних метрів газу, який Нафтогаз протягом п’яти років безкоштовно одержував від Укрнафти. Нафтогаз погоджувався хоч зараз компенсувати їх вартість, але на ту суму, на яку потім сам продавав це паливо для потреб населення за цінами НКРЕ. Тобто на 3,47 млрд грн. Роллінс, натомість, відстоюючи інтереси ввіреної йому компанії, такий план категорично відкидав, наполягаючи на тому, що держава має розрахуватися за цей газ за ринковими цінами, що склалися на поточний момент, тобто 6—7 грн за один кубометр.

Ця суперечка тривала кілька років. Марка Роллінса у 2019 році було звільнено з посади голови правління, але й держава, схоже, врешті-решт змушена була визнати, що британець таки мав рацію. Так, у лютому 2020 року між керівництвом Нафтогазу й Укрнафти було укладено щось на кшталт мирової угоди, відповідно до якої Нафтогаз все-таки заплатить Укрнафті заборгованість за минулі роки, але після того, як Кабінет Міністрів виплатить йому самому компенсацію за газ, який він продавав для потреб населення за зниженими цінами у 2015-2019 роках. У зв’язку з цим у вересні 2020 р. у Верховній Раді було зареєстровано законопроект № 4119, який мав легалізувати дану угоду й механізм її реалізації.

Зазначений проект закону ще не прийнятий, але на фоні того, що все йде в цьому напрямку, судові перемоги НАБУ дворічної давності видалися деяким можновладцям зайвими, а з певного погляду навіть шкідливими для досягнення компромісу з цього питання між бізнесом і владою. В руслі цієї політики підконтрольне Приватові ТОВ «Котлас» подало до Північного апеляційного господарського суду заяву про перегляд за нововиявленими обставинами рішень про визнання недійсними спірних правочинів, оскільки ним, буцімто, були знайдені докази їх схвалення Наглядовою радою Укрнафти. Причому цими доказами були не документально оформлені рішення й не протоколи засідань, а відеозаписи розмов її членів, в яких вони, нібито, через рік після укладання договорів «Котласом», визнавали доцільність цих контрактів.

Проте судді Північного АГС визнали непереконливими викладені в заяві аргументи й ухвалою від 1.07.2020 р. відмовили в її задоволенні. Більш чуйне ставлення приватівці зустріли у Верховному Суді, колегія суддів якого 7 жовтня задовольнила касаційну скаргу Укрнафти, скасувала згадану ухвалу ПАГС і направила справу до цього ж суду на новий розгляд. Цікаво, що це рішення суду останньої інстанції не було одностайним: суддя Олександр Мамалуй написав із цього приводу окрему думку, в якій зазначив, що наявність відеозаписів розмов членів Наглядової ради Укрнафти під час її засідань не можна вважати нововиявленими обставинами в розумінні відповідних положень Господарського процесуального кодексу, оскільки про них відповідачам було відомо ще під час розгляду позову НАБУ. Але, судячи з усього, в даному випадку політична доцільність, як це часто буває, переважила правову чистоту судового рішення.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Визнання судом дійсним не посвідченого нотаріально договору не виключає визнання його в подальшому недійсним через фраудаторність

Опубліковано

on

18 листопада 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 569/6427/16 скасував постанову апеляційного суду та змінив рішення суду першої інстанції в мотивувальній частині, визнавши недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна.

Цивільний позивач звернувся з позовом про визнання недійсним (фіктивним) договору купівлі-продажу нерухомого майна, укладений між відповідачами в простій письмовій формі, та скасування реєстрації права власності на це майно з тих підстав, що одну відповідачку визнано винною заволодіння чужим майном, або правом на майно шляхом зловживання довірою (шахрайство) за ч. 3 ст. 190 КК України та частково задоволено цивільний позов позивача до засудженої про стягнення шкоди.

Відповідачка знала про порушену проти неї справу та про майнові вимоги позивача до неї, а тому з метою уникнення звернення стягнення на нерухоме майно продала його іншому відповідачу.

Суд першої інстанції визнав недійсним договір купівлі-продажу майна, оскільки на час вчинення цього договору воно було арештоване.

Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у задоволенні позову, оскільки договір визнаний дійсним в іншому провадженні, умови договору виконано, отже, він не є фіктивним. Позивач не визначав підставою позову в цій справі порушення закону при укладенні договору купівлі-продажу, а посилання на такі порушення в судовому засіданні не підлягають дослідженню судом з огляду на правила диспозитивності цивільного судочинства.

У касаційній скарзі позивач зазначав, що відповідачка, перебуваючи під слідством і передбачаючи, що на її майно буде накладений арешт, уклала договір купівлі-продажу без мети настання юридичних наслідків, а лише для того, щоб уникнути звернення стягнення на це майно. Окрім того, цей договір учинений у простій письмовій формі без обов`язкового нотаріального посвідчення, тобто є нікчемним.

Верховний Суд вказав, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог.

У зв’язку з цим суд, з’ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює її правильну правову кваліфікацію та застосовує саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Згідно із ч. 3 ст. 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції фраудаторності при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка виявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.

Тлумачення ст. 220 ЦК України свідчить про те, що рішення суду про визнання договору дійсним при недодержанні сторонами вимоги про його нотаріальне посвідчення «зцілює» тільки таку ваду, як відсутність нотаріального посвідчення договору. І, відповідно, не виключається визнання недійсним договору, який був визнаний дійсним внаслідок відсутності його нотаріального посвідчення, як такого, що вчинений на шкоду кредитору (фраудаторний договір).

Приватноправовий інструментарій (зокрема визнання договору дійсним унаслідок відсутності його нотаріального посвідчення) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу, що набрало законної сили.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

В разі односторонньої відмови від договору з адвокатом стягнення неустойки (штрафу чи пені) не допускається

Опубліковано

on

11 листопада 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 591/3176/17 частково задовольнив касаційну скаргу адвоката, який вимагав від клієнтки сплатити неустойку за відмову від договору про надання правничої допомоги.

Клієнтка звернулася до адвоката з позовом про визнання недійсним договору про надання правової допомоги через те, що у пункті 2.6 додатку № 1 до договору зазначено, що в разі односторонньої відмови позивача від договору, особа зобов`язана буде сплатити адвокату додаткову винагороду в розмірі 30 відсотків від вартості отриманого клієнтом майна чи коштів або вирішення спору щодо поділу майна подружжя у будь – який законний спосіб (примирення, відмова від претензій, одностороння відмова від договору за ініціативи клієнта тощо), а фактично – неустойку у мінімальному розмірі 10 000 доларів США.

Позивачка вважала, що оспорюваний пункт договору суперечить нормам Цивільного кодексу України, нормам Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», іншим актам цивільного законодавства.

Адвокат подав зустрічний позов до клієнтки про стягнення грошових коштів, оскільки вона повідомила про свою відмову від його послуг, яку він вважав спробою ухилитися від виконання визначеного договором обов`язку зі сплати гонорару.

Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін апеляційним судом, первісний позов задоволено, у задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що в Законі України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» не передбачено такого виду гонорару адвоката, як додаткова винагорода або накладення штрафних санкцій. Отже, в цій частині договір суперечить ст. 30 зазначеного Закону та ст. 33 Правил адвокатської етики.

У касаційній скарзі адвокат зазначав, що, задовольняючи позовні вимоги клієнтки, суд першої інстанції фактично позбавив його права на оплату праці, гарантованого Конституцією України, на яку він розраховував під час укладення договору.

Верховний Суд нагадав, що законодавець, закріплюючи принцип свободи договору, встановив і його обмеження. Причому останні є одночасно й межами саморегулювання. Вони передбачені в абз. 2 ч. 3 ст. 6 ЦК України, згідно з яким сторони не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства, зокрема в разі, якщо зі змісту акта цивільного законодавства випливає обов’язковість його положень, яка може мати вигляд вказівки в акті цивільного законодавства на нікчемний характер відступу від його положень або виражатися за допомогою інших правових засобів.

По своїй суті неустойка – це конструкція, яка є видом забезпечення виконання зобов’язання та правовим наслідком його порушення (мірою цивільно-правової відповідальності). У ст. 549 та в § 2 глави 49 ЦК України регулювання неустойки відбувається тільки з позицій забезпечення виконання зобов’язання. Неустойка (штраф чи пеня) може бути передбачена для забезпечення виконання зобов’язання.

Законодавець пов’язує стягнення неустойки саме з порушенням зобов’язання. Це підтверджується застосуванням таких понять та словосполучень, як «забезпечення зобов’язання», «порушення зобов’язання». Тому недопустимим є встановлення неустойки (штрафу чи пені) за правомірну відмову від виконання зобов’язання або односторонню відмову від договору.

В оспорюваному пункті договору фактично передбачено штраф за односторонню відмову від договору, а отже цей пункт суперечить сутності неустойки..

Тому Верховний Суд визнав правильними висновки судів про задоволення первісного позову в частині визнання недійсним оспорюваного пункту договору в частині передбачення штрафу за односторонню відмову від договору, але водночас скасував згадані рішення в частині задоволення позову про визнання недійсним пункту договору про додаткову винагороду адвокату в розмірі 30%.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Незнання про смерть спадкодавця не є поважною причиною пропуску спадкоємцем строку прийняття спадщини

Опубліковано

on

11 листопада 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 750/262/20 скасував рішення судів попередніх інстанцій, якими було безпідставно надано додатковий строк для прийняття спадщини.

Спадкоємець за законом звернувся до суду з позовом до іншої особи про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.

Позивач після смерті свого батька у визначений законом строк спадщину не прийняв, оскільки впродовж останніх років не спілкувався з батьком, проживав окремо від нього, а про відкриття спадщини дізнався поза межами визначеного законом строку для прийняття спадщини.

Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, позов задоволено з тих мотивів, що позивач пропустив строк для подання до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини у зв`язку з причинами, пов`язаними з об`єктивними, непереборними та істотними труднощами для нього, які визнано поважними.

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що позивач не зазначив жодної об`єктивної обставини, яка б заважала йому звернутися до нотаріуса з відповідною заявою у визначений законом строк.

Верховний Суд вказав, що за змістом ст. 1272 ЦК України поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Правила ч. 3 ст. 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви і ці обставини визнані судом поважними.

Разом з тим, вирішуючи питання визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини.

Поважними причинами пропуску строку визнаються, зокрема: тривала хвороба спадкоємців; велика відстань між місцем постійного проживання спадкоємців і місцем знаходження спадкового майна; складні умови праці, які, зокрема, пов’язані з тривалими відрядженнями, в тому числі закордонними; перебування спадкоємців на строковій службі у складі Збройних Сил України; необізнаність спадкоємців про наявність заповіту тощо.

При цьому суд не може визнати поважними такі причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, як юридична необізнаність позивача щодо строку та порядку прийняття спадщини, необізнаність особи про наявність спадкового майна та відкриття спадщини, похилий вік, непрацездатність, невизначеність між спадкоємцями, хто буде приймати спадщину, відсутність коштів для проїзду до місця відкриття спадщини, несприятливі погодні умови тощо.

Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини через відсутність інформації про смерть спадкодавця, то правових підстав для визначення додаткового строку для прийняття спадщини немає.

Верховний суд зауважив, що, вирішуючи спір, суди не врахували, що неспілкування позивача зі спадкодавцем унаслідок неприязних відносини між ними, а також необізнаність спадкоємця про факт смерті батька не є об’єктивними та непереборними труднощами, з якими закон пов’язує поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини.

Разом з тим саме по собі незнання про смерть спадкодавця без установлення інших об’єктивних, непереборних, істотних труднощів на вчинення дій щодо прийняття спадщини не свідчить про поважність пропуску зазначеного строку.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram