Connect with us

Судова практика

Загадки справи «Укрнафти»

Дата публікації:

Юрій Котнюк, ЮВУ

Цієї осені Верховний Суд відкрив шлагбаум для ревізії результатів арбітражної діяльності Національного антикорупційного бюро України у справах про виведення в 2015 році багатомільярдних коштів з рахунків наполовину належного державі акціонерного товариства «Укрнафта». Так, 7 жовтня Касаційний господарський суд своєю постановою дозволив перегляд за, нібито, нововиявленими обставинами справи про визнання недійсними 71-го договору про поставку нафтопродуктів на суму 3,5 мільярда гривень, укладеного між Укрнафтою й товариством з обмеженою відповідальністю «Котлас». У 2018 році Верховний Суд вирішив її на користь НАБУ, детективи якого були переконані, що цими правочинами зловмисники намагаються приховати великомасштабні розкрадання грошей. Тепер же в суддів касаційної інстанції з’явилася дуже суттєва, хоча й невидима, на перший погляд, причина змінити свою попередню з цього приводу точку зору.

В одних контрольний пакет, в інших — блокуючий

«Укрнафта»  — унікальне акціонерне товариство в тому плані, що його контрольним пакетом у розмірі 50 відсотків плюс одна акція володіє держава в особі Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України», але з моменту його створення в 1998 році там ніколи не було повністю підконтрольного державі менеджменту, тобто голови правління, заступників та керівників ключових галузевих підрозділів. Натомість компанією керували бізнесмени з фінансово-промислової групи «Приват», яка через низку зареєстрованих за кордоном фірм володіла пакетом у 42 відсотки акцій.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Попервах для існування такого стану речей були певні правові підстави: відповідно до Закону України «Про господарські товариства» (з 2008 р. «Про акціонерні товариства») для проведення загальних зборів акціонерів необхідно було, аби на них прийшли учасники, які в сумі володіли не менш, як 60% акцій. Користуючись даною нормою, приватівці відмовлялися реєструватися в тих випадках, коли на зборах планувалося ухвалити невигідне їм рішення, а тому держава без згоди цих міноритарних акціонерів не могла ані розподілити отриманий підприємствами товариства прибуток, ані проводити свою кадрову політику. Але найсмішніше полягало в тому, що після того, як у 2015 році до згаданого вище закону були внесені поправки й планка кворуму загальних зборів була знижена до відмітки «50% плюс 1 акція», реальний контроль над Укрнафтою все одно лишився за фактичним власником Привату Ігорем Коломойським та його бізнес–партнерами. Для того, щоб зрозуміти, чому так, необхідно зробити невеличкий екскурс в історію.

Із чого все починалося

Україна ніколи не претендувала на роль великої нафтової держави  — ті п’ять мільйонів тонн, які вона щорічно видобувала напередодні отримання незалежності, покривали не більше третини її реальних потреб, а решта цього виду сировини надходила трубопровідним транспортом зі сходу. Разом із тим, приступивши до будівництва капіталізму, держава не наважилася пускати нафтовидобувну галузь на самоплив: стосунки з Росією ще в дев’яностих роках були нестабільними і в будь-який момент можна було очікувати, що вона перекриє вентиль, а поки припливуть танкери з альтернативною нафтою з Перської затоки, потрібен час, протягом якого бажано мати під рукою своє. Тому профільний концерн, підпорядкований колишньому Державному комітету з нафти й газу вирішили приватизувати лише наполовину: контрольний пакет залишити в руках держави, а решту акцій роздати всім, хто захоче вкласти у Відкрите акціонерне товариство «Укрнафта» свої ваучери. Таких охочих набралося більше сорока тисяч, але дуже швидко більшість недержавних акцій зосередилася в руках підприємств однієї названої вище фінансово-промислової групи.

Приват — це теж унікальне явище в історії українського бізнесу. Його було створено як частину бізнес-імперії колишнього губернатора Дніпропетровської області, а потім і прем’єр-міністра Павла Лазаренка, тож після гучного краху політичної кар’єри останнього Приват за всіма канонами був приречений на знищення. Але пан Коломойський разом зі своїми партнерами зумів довести тодішньому президентові Леоніду Кучмі не лише свою повну лояльність, але й неабияку корисність, а тому його дітище залишили в «живих».

Через багато років на засіданні Спеціальної комісії Верховної Ради України Коломойський при всіх заявить, що на початку двотисячних він щомісяця платив зятю Кучми Віктору Пінчуку п’ять мільйонів доларів США за можливість керувати Укрнафтою. З цього приводу в березні 2015 року прокуратура навіть відкрила кримінальне провадження, але оскільки інших переконливих доказів, окрім слів самого Коломойського, не знайшлося, то через чотири роки воно було закрите за відсутністю складу кримінального правопорушення.

Зате є інший безперечний факт того, як Приват умів знаходити й використовувати слабкі місця у владній команді. В середині 2004 року, коли прем’єр-міністром України був Віктор Янукович, а головою правління Нафтогазу Юрій Бойко, в уряду виник задум, як усунути приватівців від керівництва Укрнафтою. Для цього було вирішено збільшити статутний капітал товариства у 150 разів — з 13 мільйонів до 1,8 мільярда гривень, «вливши» до нього акції двох належних державі нафтопереробних підприємств  — Дрогобицького й Надвірнянського. Таким чином, державний пакет акцій Укрнафти суттєво б зріс, а частка і вплив міноритарних акціонерів упала б майже до нуля. Кучмі цей план сподобався й він підписав відповідний указ, але сталося те, чого він ніяк не очікував: невдоволені цим рішенням 15 народних депутатів групи «Демократичні ініціативи» на знак протесту вийшли зі складу пропрезидентської більшості. Причому в самий непідходящий для цього момент, напередодні президентських виборів, які обіцяли бути дуже драматичними. Тож Кучма, порахувавши, що вигоди від встановлення повного контролю над Укрнафтою не покривають втрату п’ятнадцяти багнетів у парламенті, дав задній хід і вніс поправки до свого указу.

Після перемоги Помаранчевої революції прем’єр-міністр Юлія Тимошенко теж мала неприємні для Привату наміри й збиралася ініціювати прийняття закону про зниження кворуму загальних зборів акціонерних товариств із 60 до 50 відсотків, але не встигла: в країні грянула бензинова криза, під час якої Укрнафта підставила очільниці уряду своє плече й погодилася продавати нафтопродукти за зниженими цінами. Після цього пані Тимошенко дане питання більше не порушувала й, навпаки, підтримувала Приват у його корпоративних війнах за контроль над підприємствами металургійної галузі.

Нові випробування приніс наступний, 2006-й рік, коли прем’єр-міністром вдруге став Віктор Янукович, а міністром палива й енергетики Юрій Бойко: цим посадовцям вдалося зробити те, що планувала Юлія Тимошенко, і в листопаді того ж року контрольована донецькими політиками депутатська більшість проголосувала за зниження кворуму. Однак Приват і цього разу вийшов «сухим із води»: Президент Віктор Ющенко наклав на прийнятий закон своє вето, а глава його Секретаріату Віктор Балога пояснив це тим, що ухвалений закон спричинить тисячі рейдерських атак. Як бачимо, вже тоді реалізація власником законного права розпоряджатися своїм майном за наявності бажання могла бути кваліфікованою як рейдерство. А в Привата, судячи з усього, склалися пречудові стосунки і з Ющенком, і з його оточенням. Так, у 2007 році голова правління Укрнафти Ігор Палиця став депутатом Верховної Ради по списку блоку «Наша Україна  — Народна самооборона». Очевидно, що в ролі грошового мішка, оскільки ні як публічний політик, ні, тим більше, як полум’яний оратор він тоді ще відомий не був.

Непроста школа виживання

У 2010 році, коли Президентом став Янукович, здавалося, що нарешті для Привата настав страшний час розплати — принаймні Укрнафту в нього точно відберуть. Але викрутився й цього разу: так, у березні того ж року Ігор Палиця голосував за відставку Юлії Тимошенко й призначення прем’єр-міністром Миколи Азарова, а згодом віддав свій голос за ратифікацію так званих Харківських угод, відповідно до яких Росія на 25  років подовжила свою військову присутність на Кримському півострові. Звичайно, такою дешевою ціною, як лояльне новій владі голосування, представник Привату не відкупився б. Заплатити довелося ще й однією з ключових посад, і на початку 2011 року представник донецького клану Артем Щербань (син колишнього губернатора Донецької та Сумської областей Володимира Щербаня) був призначений фінансовим директором Укрнафти, тож тепер усі грошові потоки компанії були під «правильним» контролем. Цікаво, що саме тоді Укрнафта припинила платити дивіденди, але детально про це дещо згодом.

Після перемоги Революції Гідності становище Привату, здавалося, зміцніло ще більше. В той час як новосформована вертикаль влади показала повне організаційне безсилля у справі протидії російській агресії та сепаратистському руху, Ігор Коломойський, призначений на посаду голови Дніпропетровської облдержадміністрації, виявився одним із небагатьох, хто був здатен діяти: слід визнати, що багато в чому завдяки саме його ефективній діяльності з формування й фінансування добровольчих батальйонів українській державі вдалося втримати контроль над територією не лише ввіреної йому області, а й прилеглих районів Донеччини. Його бізнес-партнер Ігор Палиця в цей же час був призначений керівником не дуже в той момент лояльної до Києва Одеської області, тож за таких обставин згадувати йому старі гріхи було не на часі.

Зате наступний, 2015-й рік, виявився найдраматичнішим в історії Укрнафти. В цей період український уряд по всіх усюдах шукав, де б його позичити грошей, тож рано чи пізно мав настати день, коли закордонні кредитори поставили питання руба: чому це ми, мовляв, маємо вам допомагати, якщо ваша ж Укрнафта не платить вам те, що повинна платити? А оскільки всі спроби умовити менеджерів Коломойського добровільно заплатити два з половиною мільярди заборгованості за дивіденди успіхом не увінчалися, в керівництва держави не лишалося іншого виходу, як у будь-який, аби тільки законний спосіб, укомплектувати склад правління компанії лояльними собі управлінцями. У зв’язку з цим у березні 2015 року Верховна Рада після неодноразових невдалих спроб нарешті прийняла зміни до Закону «Про акціонерні товариства», які зменшували кворум загальних зборів з 60% до 50% плюс 1 акція. Невдоволений таким поворотом подій Коломойський влаштував грандіозний публічний скандал (який супроводжувався ледь не збройним опором), за що був звільнений із посади дніпропетровського губернатора й невдовзі виїхав на постійне місце проживання в Швейцарію, гнівно кинувши на прощання, що кого б ви, мовляв, не призначили керувати Укрнафтою, цей чоловік через кілька тижнів все одно стане моїм. Так воно в принципі й вийшло.

Дорога ціна дешевого газу

Ні для кого не секрет, що голова правління будь-якого акціонерного товариства знає десятки законних і напівзаконних способів, як приховати від акціонерів певну частину прибутків, але в даному випадку було наявне щось більше, аніж банальне хитрування розпорядника майна по відношенню до його власника. Тож прийшов час пояснити, чому Укрнафта з 2011 року не платила Нафтогазу дивіденди, і яке вона мала на це моральне право.

Як відомо, у 2006 році для України закінчилася ера дешевого газу, після чого всі уряди покладали на Нафтогаз та низку інших підприємств обов’язок продавати блакитне паливо для потреб населення за тарифами, встановленими Національною комісією з питань регулювання енергетики (НКРЕ), навіть якщо це собі в збиток. Потрапила до цього переліку й Укрнафта, яка щороку, окрім трьох мільйонів тонн нафти, попутно видобувала ще й близько двох мільярдів кубометрів газу, хоча це й не був її основний бізнес. На вимогу уряду вона в примусовому порядку передавала цей газ Нафтогазу, а вже той через облгази повинен був продавати його для потреб житлово-комунального сектора. Тодішній Президент Віктор Ющенко категорично заперечував проти цієї новації, запевняючи що Укрнафта має заробляти гроші в конкурентних ринкових умовах, з яких уряд, якщо він так уже дбає про населення, має закуповувати для його потреб дешевий газ.

Ющенка тоді не послухали, але й Укрнафта відмовилася виконувати вимогу Кабміну, через що опинилася в дуже цікавій ситуації. Так, належні їй свердловини видобували газ, звідки той подавався до контрольованої Нафтогазом газотранспортної системи (а більше його нікуди було дівати). Але оскільки Укрнафта відмовлялася підписувати як договори купівлі-продажу газу, так і акти його прийому-передачі, то відповідні підрозділи Нафтогазу обліковували отриманий ресурс як газ невідомого виробника, після чого реалізовували його за цінами НКРЕ.

Таке неподобство тривало не лише за умов багатовладдя, яке спостерігалося в епоху президентства Ющенка, а й за встановленого при Януковичі єдиновладдя. Уряд вважав, що Укрнафта в обмін на можливість успішно вести нафтовий бізнес зобов’язана займатися збитковим для неї видобуванням газу. Укрнафта ж відмовлялася продавати газ за низькими цінами, але й не припиняла його видобування, сподіваючись очевидно, що коли-небудь ситуація зміниться й вона надолужить втрачене. Так протягом п’яти років зі свердловин Укрнафти до газосховищ Нафтогазу набігло понад 10 мільярдів кубометрів газу.

У 2011 році, коли фінансовим директором Укрнафти став згаданий вище ставленик донецьких Артем Щербань, між ним і приватівцями був досягнутий такий собі «договірняк», за умовами якого Нафтогаз не платив Укрнафті за фактично переданий нею газ, а Укрнафтра, в свою чергу, не платила йому дивіденди. Подібного роду компроміс був цілком прийнятний як для старої, так і для нової влади, але він категорично не влаштовував західних кредиторів, які вимагали встановлення нових правил гри. Саме на виконання їх вимог, як уже зазначалося, в березні 2015-го було створено всі юридичні підстави, які дозволяли Кабміну й Нафтогазу сформувати лояльний склад правління Укрнафти, який би прийняв рішення про виплату дивідендів. Однак очолюваний Арсенієм Яценюком уряд явно не поспішав скористатися своїм законним правом зробити це, внаслідок чого приватівський менеджмент компанії отримав можливість здійснити грандіозну операцію з виведення з Укрнафти 16 мільярдів гривень.

У ході її проведення клерки нічого нового не придумували. Відповідно до укладених договорів купівлі-продажу за підписом виконуючого обов’язки голови правління Олексія Куща вони, по-перше, поставляли нафту різним підконтрольним Привату фірмам, за яку в подальшому не отримували гроші, по-друге, платили цим же фірмам гроші за нафтопродукти, які потім також не отримували. Правоохоронні органи, дослідивши ці договори, встановили, що укладення більшої частини із них (на загальну суму 12 мільярдів гривень) мають ознаки заволодіння чужим майном в особливо великих розмірах з використанням службового становища, тобто злочину, передбаченого частиною 5 статті 191 Кримінального кодексу України.

Один у полі не воїн

Дане кримінальне провадження починали слідчі органів Державної фіскальної служби, а потім воно було передане до НАБУ. Хоча розслідування триває вже шостий рік, протягом вказаного часу не було ухвалено жодного обвинувального вироку. Слід визнати, що для цього є об’єктивні й незалежні від працівників правоохоронних органів причини, але про них також згодом. Більш успішною виявилася їх арбітражна практика. Справа в тому, що до травня 2019 року НАБУ мало право подавати до господарських судів позови про визнання недійсними правочинів, укладених, на думку детективів, виключно з метою розкрадання державних коштів. Саме в порядку реалізації даного права в 2017 році до Господарського суду Києва надійшов позов НАБУ про визнання недійсним 71 договору купівлі-продажу нафтопродуктів на суму 3,485 мільярда гривень, укладеного в липні 2015 року між Укрнафтою і ТОВ «Котлас».

Правоохоронці з цього приводу мали оперативну інформацію, що насправді «Котлас» жодних нафтопродуктів покупцю не поставляв, але довести це належними доказами не змогли, оскільки з актами приймання-передачі товару та складськими документами в Укрнафти було все гаразд. Тому зачіпкою стало те, що договори були підписані виконувачем обов’язки голови правління О. Кущем з перевищенням повноважень, оскільки Законом України «Про акціонерні товариства» та й Статутом самої Укрнафти було передбачено, що всі правочини на суму, більшу 50 млн грн, мають бути погоджені з Наглядовою радою товариства. А якраз у Наглядовій раді Укрнафти більшість — 6 членів з 11 — складали представники Нафтогазу, тобто держави, які могли не дати добро на виведення коштів таким чином. Саме тому, на думку НАБУ, зловмисники вирішили штучно розбити один великий контракт розміром у 3,5 мільярда гривень на 71 маленький, вартість кожного з яких коливалася між 48 і 50 мільйонами. Таке хитрування суворо заборонене статтею 70 Закону «Про акціонерні товариства» й тягне за собою визнання договорів недійсними.

Тоді, в 2017 році, Господарський суд Києва відмовив у задоволенні позову, зазначивши, що договори були укладені в різні дні, на різні суми й види товарів — в одних випадках предметом був бензин, а в інших — дизельне пальне, а також із різними строками поставки й оплати. Натомість Київський апеляційний господарський суд підійшов до розгляду справи уважніше й умовно розбив цей 71 договір на 8 груп, оскільки договори, що входили в кожну з цих груп дійсно були укладені в один і той же день, про закупівлю одного й того ж товару й на однакових умовах. Дослідивши ці обставини, судді зробили висновок, що відповідачі — Укрнафта й «Котлас» — насправді мали намір укласти 8 договорів, які штучно було розбиті на сім десятків й виключно для того, аби кожен з них формально не перетинав позначку в 50 мільйонів гривень. Виходячи з цього 6 березня 2018 р. позов НАБУ було задоволено постановою Київського ААС, яку в серпні того ж року постановою вже Верховного Суду було залишено без змін.

Така перемога могла стати для держави неабияким козирем у подальшій боротьбі за повернення незаконно відібраного в неї майна, але вона нею не скористалася. Взагалі складалося враження, що в цей період реально за контроль над Укрнафтою воювало лише НАБУ, а всі інші, і в першу чергу Нафтогаз, погодилися з тим, що підконтрольний Привату менеджмент усе робив правильно. Як уже зазначалося, слова І. Коломойського, що будь-який голова правління дуже скоро танцюватиме під його дудку, виявилися пророчими. На цю посаду довго шукали підходящу кандидатуру, аж поки не знайшли її в Казахстані — це був громадянин Великобританії Маркг Роллінс, який керував одним із тамтешніх спільних підприємств нафтовидобувної галузі. Умовою підписання трудового контракту з ним Кабмін поставив повернення 2,5 млрд грн несплачених за 2011–2014 роки дивідендів, а також негайне погашення податкового боргу Укрнафти за користування нею надрами, який наприкінці 2015 року перетнув позначку в 10 млрд грн.

Британець погодився, причому за всіма ознаками його згода була щирою, та коли він прийняв справи й розібрався в їх суті, то несподівано для уряду й Нафтогазу заявив, що перед тим, як Укрнафта заплатить борги казні, держава сама повинна розрахуватися з нею за ті самі 10 мільярдів кубічних метрів газу, який Нафтогаз протягом п’яти років безкоштовно одержував від Укрнафти. Нафтогаз погоджувався хоч зараз компенсувати їх вартість, але на ту суму, на яку потім сам продавав це паливо для потреб населення за цінами НКРЕ. Тобто на 3,47 млрд грн. Роллінс, натомість, відстоюючи інтереси ввіреної йому компанії, такий план категорично відкидав, наполягаючи на тому, що держава має розрахуватися за цей газ за ринковими цінами, що склалися на поточний момент, тобто 6—7 грн за один кубометр.

Ця суперечка тривала кілька років. Марка Роллінса у 2019 році було звільнено з посади голови правління, але й держава, схоже, врешті-решт змушена була визнати, що британець таки мав рацію. Так, у лютому 2020 року між керівництвом Нафтогазу й Укрнафти було укладено щось на кшталт мирової угоди, відповідно до якої Нафтогаз все-таки заплатить Укрнафті заборгованість за минулі роки, але після того, як Кабінет Міністрів виплатить йому самому компенсацію за газ, який він продавав для потреб населення за зниженими цінами у 2015-2019 роках. У зв’язку з цим у вересні 2020 р. у Верховній Раді було зареєстровано законопроект № 4119, який мав легалізувати дану угоду й механізм її реалізації.

Зазначений проект закону ще не прийнятий, але на фоні того, що все йде в цьому напрямку, судові перемоги НАБУ дворічної давності видалися деяким можновладцям зайвими, а з певного погляду навіть шкідливими для досягнення компромісу з цього питання між бізнесом і владою. В руслі цієї політики підконтрольне Приватові ТОВ «Котлас» подало до Північного апеляційного господарського суду заяву про перегляд за нововиявленими обставинами рішень про визнання недійсними спірних правочинів, оскільки ним, буцімто, були знайдені докази їх схвалення Наглядовою радою Укрнафти. Причому цими доказами були не документально оформлені рішення й не протоколи засідань, а відеозаписи розмов її членів, в яких вони, нібито, через рік після укладання договорів «Котласом», визнавали доцільність цих контрактів.

Проте судді Північного АГС визнали непереконливими викладені в заяві аргументи й ухвалою від 1.07.2020 р. відмовили в її задоволенні. Більш чуйне ставлення приватівці зустріли у Верховному Суді, колегія суддів якого 7 жовтня задовольнила касаційну скаргу Укрнафти, скасувала згадану ухвалу ПАГС і направила справу до цього ж суду на новий розгляд. Цікаво, що це рішення суду останньої інстанції не було одностайним: суддя Олександр Мамалуй написав із цього приводу окрему думку, в якій зазначив, що наявність відеозаписів розмов членів Наглядової ради Укрнафти під час її засідань не можна вважати нововиявленими обставинами в розумінні відповідних положень Господарського процесуального кодексу, оскільки про них відповідачам було відомо ще під час розгляду позову НАБУ. Але, судячи з усього, в даному випадку політична доцільність, як це часто буває, переважила правову чистоту судового рішення.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Участь судді, що брав участь у кримінальному провадженні під час досудового розслідування, не допускається у суді першої, апеляційної чи касаційної інстанцій

Опубліковано

on

18 лютого 2021 р. Верховний Суд колегією суддів Касаційного кримінального суду у справі № 127/17123/19 задовольнив касаційну скаргу прокурора на рішення апеляційного суду, яким порушено вимоги ст. 76 КПК.

Вироком міського суду, залишеним без змін апеляційним судом, особу визнано невинуватою у пред`явленому обвинуваченні за ч. 2 ст. 307 КК України та виправдано за недоведеністю вчинення нею злочину.

У касаційній скарзі прокурор зазначав, що ухвала апеляційного суду не містить відповідей на усі доводи апеляційної скарги та не відповідає вимогам ст. 419 КПК України, а також вона постановлена із порушенням ст. 76 цього Кодексу, оскільки суддя, який брав участь в апеляційному розгляді справи,  також брав участь у цьому кримінальному провадженні на досудовому розслідуванні.

Верховний Суд вказав, що недопустимість повторної участі судді, який брав участь у кримінальному провадженні під час досудового розслідування, у розгляді кримінального провадження по суті диктується логікою побудови системи судового контролю. Судовий контроль не належить до правосуддя і є специфічною діяльністю суду. Вона має контрольний характер і забезпечує охорону конституційних прав громадян від свавільного і невиправданого втручання та обмеження з боку органів державної влади. Беручи до уваги те, що ці обставини можуть позначитися на об’єктивності й неупередженості судді при розгляді кримінального провадження по суті, законодавець включив зазначені дії до числа тих, що перешкоджають участі судді в його розгляді по суті. Адже, хоча діяльність судді із судового контролю не має прямого відношення до вирішення кримінального провадження по суті, проте він знайомиться з матеріалами провадження, і у нього при цьому складається внутрішнє переконання щодо його обставин, особи підозрюваного.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Закріплена в ст. 76 КПК недопустимість повторної участі судді у кримінальному провадженні спрямована на те, щоб запобігти можливій необ’єктивності та упередженості судді, пов’язаних із захистом права кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Як убачається з матеріалів провадження та долученої до касаційної скарги ухвали апеляційного суду, суддя цього суду брав участь під час досудового розслідування у розгляді апеляційної скарги захисника на ухвалу слідчого судді, якою відмовлено в скасуванні повідомлення про підозру особі у вчиненні злочину. Цей же суддя є суддею-доповідачем у цьому кримінальному провадженні та під його головуванням постановлено ухвалу, яка є предметом касаційного оскарження.

Врахувавши це, Верховний Суд визнав доводи прокурора про порушення апеляційним судом вимог ст. 76 КПК обґрунтованими, скасував ухвалу апеляційного суду на підставі п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК у зв’язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Проголошення судом після виходу з нарадчої кімнати лише вступної та резолютивної частин вироку є істотним порушенням вимог КПК

Опубліковано

on

2 лютого 2021 р. Верховний Суд у справі № 519/41/20 задовольнив касаційну скаргу прокурора, оскільки головуючим суддею не було дотримано вимог ст. 376 КПК України.

Вироком районного суду особу засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України.

Ухвалою апеляційного суду вирок змінено в частині призначеного покарання.

У касаційній скарзі прокурор зазначав, що судом першої інстанції всупереч вимогам ст. 376 КПК України після виходу з нарадчої кімнати було оголошено лише резолютивну частину вироку, а не повний  текст.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Верховний Суд на підставі системного аналізу норм ст. 370, ч. 2 ст. 371 та ч.ч. 1, 6 ст. 376 КПК вказав, що вирок має бути складений у нарадчій кімнаті, а його повний текст повинен бути оголошений негайно після виходу суду з нарадчої кімнати, крім того, копія цього вироку негайно має бути вручена учасникам судового провадження.

Проголошенням вироку після виходу з нарадчої кімнати, роз’яснення його змісту суд реалізовує конституційне положення, що визначене як основна засада судочинства, а саме – гласність судового процесу. Тобто засаду гласності і відкритості кримінального провадження повинно бути забезпечено не лише прийняття судом обґрунтованого і законного рішення, а й обізнаністю учасників кримінального провадження про мотиви і підстави прийняття такого рішення. Не проголошуючи повного тексту вироку, суддя показує, що не повинен пояснювати прийняте рішення, а це може викликати сумнів у справедливості процесу в цілому та ухваленого рішення зокрема.

Таким чином, судове рішення у цьому кримінальному провадженні було постановлено без додержання вимог ст.ст. 370, 376 КПК, оскільки при розгляді провадження судами першої та апеляційної інстанцій було допущено істотні порушення вимог кримінального процесуального закону.

Отже, Верховний Суд скасував вирок районного суду та ухвалу апеляційного суду та призначив новий розгляд у суді першої інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Відсутність постанови про призначення прокурора у кримінальному провадженні обумовлює недопустимими зібраних під час розслідування доказів

Опубліковано

on

22 лютого 2021 р. Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду у справі № 754/7061/15 залишила без задоволення касаційну скаргу прокурора на ухвалу апеляційного суду, який визнав недопустимими зібрані докази.

Вироком районного суду особу засуджено за ч. 4 ст. 358 КК.

Ухвалою апеляційного суду зазначений вирок суду першої інстанції за апеляційною скаргою захисника скасовано, а кримінальне провадження закрито на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України у зв’язку з недоведеністю винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 358 КК.

У касаційній скарзі прокурор зазначав, що апеляційний суд з порушенням вимог ст. 94 КПК надав неправильну та необґрунтовану оцінку доказам, покладеним судом першої інстанції в основу обвинувального вироку, визнавши їх недопустимими через відсутність належних даних про повноваження прокурорів у кримінальному провадженні.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Об`єднана палата ККС ВС вказала, що керівник органу прокуратури визначає прокурора (групу прокурорів), який здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні, кримінальним процесуальним рішенням, яке утворює, змінює чи припиняє права і обов’язки, тобто має правові наслідки, в конкретному кримінальному провадженні з його початку до завершення та за процесуальною формою має бути передбачено (встановлено) КПК.

Надання прав, покладення обов’язків та визначення обсягу відповідальності за своєю юридичною природою потребує письмової форми заради уникнення суб’єктивізму та забезпечення правової визначеності. Хоча ст. 37 КПК і не передбачає для керівника органу прокуратури специфічної форми рішення про визначення прокурора (групи прокурорів), який здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні, така процесуальна форма вбачається із тлумачення положень ст. 110 КПК у взаємозв’язку із положеннями ч. 5 ст. 36 КПК. Відповідно до останньої норми Генеральний прокурор, керівник обласної прокуратури, їх перші заступники та заступники своєю вмотивованою постановою мають право доручити здійснення досудового розслідування будь-якого кримінального правопорушення іншому органу досудового розслідування.

У свою чергу постанова керівника відповідного органу прокуратури про призначення (визначення) прокурора або групи прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні, має відповідати вимогам ст. 110 КПК, якими, у тому числі, визначено, що постанова слідчого, дізнавача, прокурора виготовляється на офіційному бланку та підписується службовою особою, яка прийняла відповідне процесуальне рішення.

Аналіз Положення про ЄРДР, порядок його формування та ведення, затвердженого наказом Генерального прокурора від 30 червня 2020 р. № 298, та ч. 5 ст. 214 КПК вказує на те, що витяг з ЄРДР не може замінити постанову керівника відповідного органу прокуратури про призначення (визначення) прокурора або групи прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні, оскільки він не є кримінально-процесуальним рішенням, яке породжує зазначені правові наслідки в конкретному кримінальному провадженні.

Таким чином, за змістом ст.ст. 36, 37, 110 КПК рішення про призначення (визначення) прокурора, який здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні, та у разі необхідності групи прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні, обов’язково повинно прийматись у формі постанови, яка має міститися у матеріалах досудового розслідування для підтвердження факту наявності повноважень. Така постанова має відповідати передбаченим КПК вимогам до процесуального рішення в формі постанови, у тому числі бути підписаною службовою особою, яка її прийняла.

З приводу наслідків недотримання належної процедури визначення прокурора або групи прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні, Об`єднана палата вказала, що у випадку здійснення прокурором, який не визначений керівником органу прокуратури як такий, що здійснюватиме процесуальне керівництво у конкретному кримінальному провадженні, дій, передбачених ст. 36 КПК, вони здійснюються неналежним суб’єктом. Тому відсутність постанови про призначення (визначення) прокурора, який здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні, та у разі необхідності групи прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні, у матеріалах досудового розслідування або її непідписання керівником відповідного органу прокуратури обумовлює недопустимість доказів, зібраних під час досудового розслідування, як таких, що зібрані під наглядом і процесуальним керівництвом прокурора (прокурорів), який не мав на те законних повноважень.

Апеляційний суд, розглядаючи кримінальне провадження за апеляційною скаргою захисника, дійшов висновку, що докази обвинувачення є недостатніми для визнання особи винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 358 КК, та наявні підстави, передбачені п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК, для закриття кримінального провадження, а саме: особі висунуто обвинувачення без повідомлення про підозру, тобто без дотримання встановленої кримінальним процесуальним законом процедури та за відсутності належних даних про повноваження прокурора, яка затвердила обвинувальний акт, а тому докази у кримінальному провадженні визнано недопустимими.

Отже, ухвалу апеляційного суду Об’єднана палата ККС ВС визнала такою, що відповідає вимогам ст.ст. 370, 419 КПК.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

 

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram