Загадки справи «Укрнафти» - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Судова практика

Загадки справи «Укрнафти»

Дата публікації:

Юрій Котнюк, ЮВУ

Цієї осені Верховний Суд відкрив шлагбаум для ревізії результатів арбітражної діяльності Національного антикорупційного бюро України у справах про виведення в 2015 році багатомільярдних коштів з рахунків наполовину належного державі акціонерного товариства «Укрнафта». Так, 7 жовтня Касаційний господарський суд своєю постановою дозволив перегляд за, нібито, нововиявленими обставинами справи про визнання недійсними 71-го договору про поставку нафтопродуктів на суму 3,5 мільярда гривень, укладеного між Укрнафтою й товариством з обмеженою відповідальністю «Котлас». У 2018 році Верховний Суд вирішив її на користь НАБУ, детективи якого були переконані, що цими правочинами зловмисники намагаються приховати великомасштабні розкрадання грошей. Тепер же в суддів касаційної інстанції з’явилася дуже суттєва, хоча й невидима, на перший погляд, причина змінити свою попередню з цього приводу точку зору.

В одних контрольний пакет, в інших — блокуючий

«Укрнафта»  — унікальне акціонерне товариство в тому плані, що його контрольним пакетом у розмірі 50 відсотків плюс одна акція володіє держава в особі Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України», але з моменту його створення в 1998 році там ніколи не було повністю підконтрольного державі менеджменту, тобто голови правління, заступників та керівників ключових галузевих підрозділів. Натомість компанією керували бізнесмени з фінансово-промислової групи «Приват», яка через низку зареєстрованих за кордоном фірм володіла пакетом у 42 відсотки акцій.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Попервах для існування такого стану речей були певні правові підстави: відповідно до Закону України «Про господарські товариства» (з 2008 р. «Про акціонерні товариства») для проведення загальних зборів акціонерів необхідно було, аби на них прийшли учасники, які в сумі володіли не менш, як 60% акцій. Користуючись даною нормою, приватівці відмовлялися реєструватися в тих випадках, коли на зборах планувалося ухвалити невигідне їм рішення, а тому держава без згоди цих міноритарних акціонерів не могла ані розподілити отриманий підприємствами товариства прибуток, ані проводити свою кадрову політику. Але найсмішніше полягало в тому, що після того, як у 2015 році до згаданого вище закону були внесені поправки й планка кворуму загальних зборів була знижена до відмітки «50% плюс 1 акція», реальний контроль над Укрнафтою все одно лишився за фактичним власником Привату Ігорем Коломойським та його бізнес–партнерами. Для того, щоб зрозуміти, чому так, необхідно зробити невеличкий екскурс в історію.

Із чого все починалося

Україна ніколи не претендувала на роль великої нафтової держави  — ті п’ять мільйонів тонн, які вона щорічно видобувала напередодні отримання незалежності, покривали не більше третини її реальних потреб, а решта цього виду сировини надходила трубопровідним транспортом зі сходу. Разом із тим, приступивши до будівництва капіталізму, держава не наважилася пускати нафтовидобувну галузь на самоплив: стосунки з Росією ще в дев’яностих роках були нестабільними і в будь-який момент можна було очікувати, що вона перекриє вентиль, а поки припливуть танкери з альтернативною нафтою з Перської затоки, потрібен час, протягом якого бажано мати під рукою своє. Тому профільний концерн, підпорядкований колишньому Державному комітету з нафти й газу вирішили приватизувати лише наполовину: контрольний пакет залишити в руках держави, а решту акцій роздати всім, хто захоче вкласти у Відкрите акціонерне товариство «Укрнафта» свої ваучери. Таких охочих набралося більше сорока тисяч, але дуже швидко більшість недержавних акцій зосередилася в руках підприємств однієї названої вище фінансово-промислової групи.

Приват — це теж унікальне явище в історії українського бізнесу. Його було створено як частину бізнес-імперії колишнього губернатора Дніпропетровської області, а потім і прем’єр-міністра Павла Лазаренка, тож після гучного краху політичної кар’єри останнього Приват за всіма канонами був приречений на знищення. Але пан Коломойський разом зі своїми партнерами зумів довести тодішньому президентові Леоніду Кучмі не лише свою повну лояльність, але й неабияку корисність, а тому його дітище залишили в «живих».

Через багато років на засіданні Спеціальної комісії Верховної Ради України Коломойський при всіх заявить, що на початку двотисячних він щомісяця платив зятю Кучми Віктору Пінчуку п’ять мільйонів доларів США за можливість керувати Укрнафтою. З цього приводу в березні 2015 року прокуратура навіть відкрила кримінальне провадження, але оскільки інших переконливих доказів, окрім слів самого Коломойського, не знайшлося, то через чотири роки воно було закрите за відсутністю складу кримінального правопорушення.

Зате є інший безперечний факт того, як Приват умів знаходити й використовувати слабкі місця у владній команді. В середині 2004 року, коли прем’єр-міністром України був Віктор Янукович, а головою правління Нафтогазу Юрій Бойко, в уряду виник задум, як усунути приватівців від керівництва Укрнафтою. Для цього було вирішено збільшити статутний капітал товариства у 150 разів — з 13 мільйонів до 1,8 мільярда гривень, «вливши» до нього акції двох належних державі нафтопереробних підприємств  — Дрогобицького й Надвірнянського. Таким чином, державний пакет акцій Укрнафти суттєво б зріс, а частка і вплив міноритарних акціонерів упала б майже до нуля. Кучмі цей план сподобався й він підписав відповідний указ, але сталося те, чого він ніяк не очікував: невдоволені цим рішенням 15 народних депутатів групи «Демократичні ініціативи» на знак протесту вийшли зі складу пропрезидентської більшості. Причому в самий непідходящий для цього момент, напередодні президентських виборів, які обіцяли бути дуже драматичними. Тож Кучма, порахувавши, що вигоди від встановлення повного контролю над Укрнафтою не покривають втрату п’ятнадцяти багнетів у парламенті, дав задній хід і вніс поправки до свого указу.

Після перемоги Помаранчевої революції прем’єр-міністр Юлія Тимошенко теж мала неприємні для Привату наміри й збиралася ініціювати прийняття закону про зниження кворуму загальних зборів акціонерних товариств із 60 до 50 відсотків, але не встигла: в країні грянула бензинова криза, під час якої Укрнафта підставила очільниці уряду своє плече й погодилася продавати нафтопродукти за зниженими цінами. Після цього пані Тимошенко дане питання більше не порушувала й, навпаки, підтримувала Приват у його корпоративних війнах за контроль над підприємствами металургійної галузі.

Нові випробування приніс наступний, 2006-й рік, коли прем’єр-міністром вдруге став Віктор Янукович, а міністром палива й енергетики Юрій Бойко: цим посадовцям вдалося зробити те, що планувала Юлія Тимошенко, і в листопаді того ж року контрольована донецькими політиками депутатська більшість проголосувала за зниження кворуму. Однак Приват і цього разу вийшов «сухим із води»: Президент Віктор Ющенко наклав на прийнятий закон своє вето, а глава його Секретаріату Віктор Балога пояснив це тим, що ухвалений закон спричинить тисячі рейдерських атак. Як бачимо, вже тоді реалізація власником законного права розпоряджатися своїм майном за наявності бажання могла бути кваліфікованою як рейдерство. А в Привата, судячи з усього, склалися пречудові стосунки і з Ющенком, і з його оточенням. Так, у 2007 році голова правління Укрнафти Ігор Палиця став депутатом Верховної Ради по списку блоку «Наша Україна  — Народна самооборона». Очевидно, що в ролі грошового мішка, оскільки ні як публічний політик, ні, тим більше, як полум’яний оратор він тоді ще відомий не був.

Непроста школа виживання

У 2010 році, коли Президентом став Янукович, здавалося, що нарешті для Привата настав страшний час розплати — принаймні Укрнафту в нього точно відберуть. Але викрутився й цього разу: так, у березні того ж року Ігор Палиця голосував за відставку Юлії Тимошенко й призначення прем’єр-міністром Миколи Азарова, а згодом віддав свій голос за ратифікацію так званих Харківських угод, відповідно до яких Росія на 25  років подовжила свою військову присутність на Кримському півострові. Звичайно, такою дешевою ціною, як лояльне новій владі голосування, представник Привату не відкупився б. Заплатити довелося ще й однією з ключових посад, і на початку 2011 року представник донецького клану Артем Щербань (син колишнього губернатора Донецької та Сумської областей Володимира Щербаня) був призначений фінансовим директором Укрнафти, тож тепер усі грошові потоки компанії були під «правильним» контролем. Цікаво, що саме тоді Укрнафта припинила платити дивіденди, але детально про це дещо згодом.

Після перемоги Революції Гідності становище Привату, здавалося, зміцніло ще більше. В той час як новосформована вертикаль влади показала повне організаційне безсилля у справі протидії російській агресії та сепаратистському руху, Ігор Коломойський, призначений на посаду голови Дніпропетровської облдержадміністрації, виявився одним із небагатьох, хто був здатен діяти: слід визнати, що багато в чому завдяки саме його ефективній діяльності з формування й фінансування добровольчих батальйонів українській державі вдалося втримати контроль над територією не лише ввіреної йому області, а й прилеглих районів Донеччини. Його бізнес-партнер Ігор Палиця в цей же час був призначений керівником не дуже в той момент лояльної до Києва Одеської області, тож за таких обставин згадувати йому старі гріхи було не на часі.

Зате наступний, 2015-й рік, виявився найдраматичнішим в історії Укрнафти. В цей період український уряд по всіх усюдах шукав, де б його позичити грошей, тож рано чи пізно мав настати день, коли закордонні кредитори поставили питання руба: чому це ми, мовляв, маємо вам допомагати, якщо ваша ж Укрнафта не платить вам те, що повинна платити? А оскільки всі спроби умовити менеджерів Коломойського добровільно заплатити два з половиною мільярди заборгованості за дивіденди успіхом не увінчалися, в керівництва держави не лишалося іншого виходу, як у будь-який, аби тільки законний спосіб, укомплектувати склад правління компанії лояльними собі управлінцями. У зв’язку з цим у березні 2015 року Верховна Рада після неодноразових невдалих спроб нарешті прийняла зміни до Закону «Про акціонерні товариства», які зменшували кворум загальних зборів з 60% до 50% плюс 1 акція. Невдоволений таким поворотом подій Коломойський влаштував грандіозний публічний скандал (який супроводжувався ледь не збройним опором), за що був звільнений із посади дніпропетровського губернатора й невдовзі виїхав на постійне місце проживання в Швейцарію, гнівно кинувши на прощання, що кого б ви, мовляв, не призначили керувати Укрнафтою, цей чоловік через кілька тижнів все одно стане моїм. Так воно в принципі й вийшло.

Дорога ціна дешевого газу

Ні для кого не секрет, що голова правління будь-якого акціонерного товариства знає десятки законних і напівзаконних способів, як приховати від акціонерів певну частину прибутків, але в даному випадку було наявне щось більше, аніж банальне хитрування розпорядника майна по відношенню до його власника. Тож прийшов час пояснити, чому Укрнафта з 2011 року не платила Нафтогазу дивіденди, і яке вона мала на це моральне право.

Як відомо, у 2006 році для України закінчилася ера дешевого газу, після чого всі уряди покладали на Нафтогаз та низку інших підприємств обов’язок продавати блакитне паливо для потреб населення за тарифами, встановленими Національною комісією з питань регулювання енергетики (НКРЕ), навіть якщо це собі в збиток. Потрапила до цього переліку й Укрнафта, яка щороку, окрім трьох мільйонів тонн нафти, попутно видобувала ще й близько двох мільярдів кубометрів газу, хоча це й не був її основний бізнес. На вимогу уряду вона в примусовому порядку передавала цей газ Нафтогазу, а вже той через облгази повинен був продавати його для потреб житлово-комунального сектора. Тодішній Президент Віктор Ющенко категорично заперечував проти цієї новації, запевняючи що Укрнафта має заробляти гроші в конкурентних ринкових умовах, з яких уряд, якщо він так уже дбає про населення, має закуповувати для його потреб дешевий газ.

Ющенка тоді не послухали, але й Укрнафта відмовилася виконувати вимогу Кабміну, через що опинилася в дуже цікавій ситуації. Так, належні їй свердловини видобували газ, звідки той подавався до контрольованої Нафтогазом газотранспортної системи (а більше його нікуди було дівати). Але оскільки Укрнафта відмовлялася підписувати як договори купівлі-продажу газу, так і акти його прийому-передачі, то відповідні підрозділи Нафтогазу обліковували отриманий ресурс як газ невідомого виробника, після чого реалізовували його за цінами НКРЕ.

Таке неподобство тривало не лише за умов багатовладдя, яке спостерігалося в епоху президентства Ющенка, а й за встановленого при Януковичі єдиновладдя. Уряд вважав, що Укрнафта в обмін на можливість успішно вести нафтовий бізнес зобов’язана займатися збитковим для неї видобуванням газу. Укрнафта ж відмовлялася продавати газ за низькими цінами, але й не припиняла його видобування, сподіваючись очевидно, що коли-небудь ситуація зміниться й вона надолужить втрачене. Так протягом п’яти років зі свердловин Укрнафти до газосховищ Нафтогазу набігло понад 10 мільярдів кубометрів газу.

У 2011 році, коли фінансовим директором Укрнафти став згаданий вище ставленик донецьких Артем Щербань, між ним і приватівцями був досягнутий такий собі «договірняк», за умовами якого Нафтогаз не платив Укрнафті за фактично переданий нею газ, а Укрнафтра, в свою чергу, не платила йому дивіденди. Подібного роду компроміс був цілком прийнятний як для старої, так і для нової влади, але він категорично не влаштовував західних кредиторів, які вимагали встановлення нових правил гри. Саме на виконання їх вимог, як уже зазначалося, в березні 2015-го було створено всі юридичні підстави, які дозволяли Кабміну й Нафтогазу сформувати лояльний склад правління Укрнафти, який би прийняв рішення про виплату дивідендів. Однак очолюваний Арсенієм Яценюком уряд явно не поспішав скористатися своїм законним правом зробити це, внаслідок чого приватівський менеджмент компанії отримав можливість здійснити грандіозну операцію з виведення з Укрнафти 16 мільярдів гривень.

У ході її проведення клерки нічого нового не придумували. Відповідно до укладених договорів купівлі-продажу за підписом виконуючого обов’язки голови правління Олексія Куща вони, по-перше, поставляли нафту різним підконтрольним Привату фірмам, за яку в подальшому не отримували гроші, по-друге, платили цим же фірмам гроші за нафтопродукти, які потім також не отримували. Правоохоронні органи, дослідивши ці договори, встановили, що укладення більшої частини із них (на загальну суму 12 мільярдів гривень) мають ознаки заволодіння чужим майном в особливо великих розмірах з використанням службового становища, тобто злочину, передбаченого частиною 5 статті 191 Кримінального кодексу України.

Один у полі не воїн

Дане кримінальне провадження починали слідчі органів Державної фіскальної служби, а потім воно було передане до НАБУ. Хоча розслідування триває вже шостий рік, протягом вказаного часу не було ухвалено жодного обвинувального вироку. Слід визнати, що для цього є об’єктивні й незалежні від працівників правоохоронних органів причини, але про них також згодом. Більш успішною виявилася їх арбітражна практика. Справа в тому, що до травня 2019 року НАБУ мало право подавати до господарських судів позови про визнання недійсними правочинів, укладених, на думку детективів, виключно з метою розкрадання державних коштів. Саме в порядку реалізації даного права в 2017 році до Господарського суду Києва надійшов позов НАБУ про визнання недійсним 71 договору купівлі-продажу нафтопродуктів на суму 3,485 мільярда гривень, укладеного в липні 2015 року між Укрнафтою і ТОВ «Котлас».

Правоохоронці з цього приводу мали оперативну інформацію, що насправді «Котлас» жодних нафтопродуктів покупцю не поставляв, але довести це належними доказами не змогли, оскільки з актами приймання-передачі товару та складськими документами в Укрнафти було все гаразд. Тому зачіпкою стало те, що договори були підписані виконувачем обов’язки голови правління О. Кущем з перевищенням повноважень, оскільки Законом України «Про акціонерні товариства» та й Статутом самої Укрнафти було передбачено, що всі правочини на суму, більшу 50 млн грн, мають бути погоджені з Наглядовою радою товариства. А якраз у Наглядовій раді Укрнафти більшість — 6 членів з 11 — складали представники Нафтогазу, тобто держави, які могли не дати добро на виведення коштів таким чином. Саме тому, на думку НАБУ, зловмисники вирішили штучно розбити один великий контракт розміром у 3,5 мільярда гривень на 71 маленький, вартість кожного з яких коливалася між 48 і 50 мільйонами. Таке хитрування суворо заборонене статтею 70 Закону «Про акціонерні товариства» й тягне за собою визнання договорів недійсними.

Тоді, в 2017 році, Господарський суд Києва відмовив у задоволенні позову, зазначивши, що договори були укладені в різні дні, на різні суми й види товарів — в одних випадках предметом був бензин, а в інших — дизельне пальне, а також із різними строками поставки й оплати. Натомість Київський апеляційний господарський суд підійшов до розгляду справи уважніше й умовно розбив цей 71 договір на 8 груп, оскільки договори, що входили в кожну з цих груп дійсно були укладені в один і той же день, про закупівлю одного й того ж товару й на однакових умовах. Дослідивши ці обставини, судді зробили висновок, що відповідачі — Укрнафта й «Котлас» — насправді мали намір укласти 8 договорів, які штучно було розбиті на сім десятків й виключно для того, аби кожен з них формально не перетинав позначку в 50 мільйонів гривень. Виходячи з цього 6 березня 2018 р. позов НАБУ було задоволено постановою Київського ААС, яку в серпні того ж року постановою вже Верховного Суду було залишено без змін.

Така перемога могла стати для держави неабияким козирем у подальшій боротьбі за повернення незаконно відібраного в неї майна, але вона нею не скористалася. Взагалі складалося враження, що в цей період реально за контроль над Укрнафтою воювало лише НАБУ, а всі інші, і в першу чергу Нафтогаз, погодилися з тим, що підконтрольний Привату менеджмент усе робив правильно. Як уже зазначалося, слова І. Коломойського, що будь-який голова правління дуже скоро танцюватиме під його дудку, виявилися пророчими. На цю посаду довго шукали підходящу кандидатуру, аж поки не знайшли її в Казахстані — це був громадянин Великобританії Маркг Роллінс, який керував одним із тамтешніх спільних підприємств нафтовидобувної галузі. Умовою підписання трудового контракту з ним Кабмін поставив повернення 2,5 млрд грн несплачених за 2011–2014 роки дивідендів, а також негайне погашення податкового боргу Укрнафти за користування нею надрами, який наприкінці 2015 року перетнув позначку в 10 млрд грн.

Британець погодився, причому за всіма ознаками його згода була щирою, та коли він прийняв справи й розібрався в їх суті, то несподівано для уряду й Нафтогазу заявив, що перед тим, як Укрнафта заплатить борги казні, держава сама повинна розрахуватися з нею за ті самі 10 мільярдів кубічних метрів газу, який Нафтогаз протягом п’яти років безкоштовно одержував від Укрнафти. Нафтогаз погоджувався хоч зараз компенсувати їх вартість, але на ту суму, на яку потім сам продавав це паливо для потреб населення за цінами НКРЕ. Тобто на 3,47 млрд грн. Роллінс, натомість, відстоюючи інтереси ввіреної йому компанії, такий план категорично відкидав, наполягаючи на тому, що держава має розрахуватися за цей газ за ринковими цінами, що склалися на поточний момент, тобто 6—7 грн за один кубометр.

Ця суперечка тривала кілька років. Марка Роллінса у 2019 році було звільнено з посади голови правління, але й держава, схоже, врешті-решт змушена була визнати, що британець таки мав рацію. Так, у лютому 2020 року між керівництвом Нафтогазу й Укрнафти було укладено щось на кшталт мирової угоди, відповідно до якої Нафтогаз все-таки заплатить Укрнафті заборгованість за минулі роки, але після того, як Кабінет Міністрів виплатить йому самому компенсацію за газ, який він продавав для потреб населення за зниженими цінами у 2015-2019 роках. У зв’язку з цим у вересні 2020 р. у Верховній Раді було зареєстровано законопроект № 4119, який мав легалізувати дану угоду й механізм її реалізації.

Зазначений проект закону ще не прийнятий, але на фоні того, що все йде в цьому напрямку, судові перемоги НАБУ дворічної давності видалися деяким можновладцям зайвими, а з певного погляду навіть шкідливими для досягнення компромісу з цього питання між бізнесом і владою. В руслі цієї політики підконтрольне Приватові ТОВ «Котлас» подало до Північного апеляційного господарського суду заяву про перегляд за нововиявленими обставинами рішень про визнання недійсними спірних правочинів, оскільки ним, буцімто, були знайдені докази їх схвалення Наглядовою радою Укрнафти. Причому цими доказами були не документально оформлені рішення й не протоколи засідань, а відеозаписи розмов її членів, в яких вони, нібито, через рік після укладання договорів «Котласом», визнавали доцільність цих контрактів.

Проте судді Північного АГС визнали непереконливими викладені в заяві аргументи й ухвалою від 1.07.2020 р. відмовили в її задоволенні. Більш чуйне ставлення приватівці зустріли у Верховному Суді, колегія суддів якого 7 жовтня задовольнила касаційну скаргу Укрнафти, скасувала згадану ухвалу ПАГС і направила справу до цього ж суду на новий розгляд. Цікаво, що це рішення суду останньої інстанції не було одностайним: суддя Олександр Мамалуй написав із цього приводу окрему думку, в якій зазначив, що наявність відеозаписів розмов членів Наглядової ради Укрнафти під час її засідань не можна вважати нововиявленими обставинами в розумінні відповідних положень Господарського процесуального кодексу, оскільки про них відповідачам було відомо ще під час розгляду позову НАБУ. Але, судячи з усього, в даному випадку політична доцільність, як це часто буває, переважила правову чистоту судового рішення.

Джерело: Юридичний вісник України

Advertisement

Судова практика

Позов про визнання переважного права на придбання відчужуваних корпоративних прав та часток не є належним способам захисту прав учасника товариства

Опубліковано

on

15 липня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 909/863/19 залишив без задоволення касаційну скаргу позивача, вказавши, що якщо позовні вимоги обґрунтовані посиланням на порушення переважного права на придбання частки у праві спільної часткової власності, належним способом захисту порушених прав позивача, який фактично прагне придбати таку відчужену частку іншого учасника, є позов про переведення на позивача прав і обов’язків покупця частки (частини частки).

Читайте також: Нотаріус є податковим агентом при посвідченні договору купівлі-продажу корпоративних прав між фізичними особами

Учасник Дочірнього підприємства звернувся до суду з позовом до власників 2/3 часток корпоративних прав у ДП про визнання переважного права на придбання корпоративних прав та часток у статутному капіталі ДП.

Мотивував позов тим, що відповідачі неправомірно відчужили як свої частки, так і належну позивачу 1/3 частину його корпоративних прав у зазначеному ДП, чим порушили як корпоративні права позивача, так і його переважне право на придбання часток інших учасників у статутному капіталі.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Рішенням господарського суду, залишеним без змін апеляційним судом, у позові відмовлено з тих мотивів, що визнання переваженого права на придбання корпоративних прав не є належним способом захисту порушеного права, оскільки корпоративні права не можуть переходити у власність, тобто не є об`єктом права власності. Об`єктом права власності є частка в статутному капіталі товариства.

Читайте також: Спір між фізичною особою, яка вважає себе власником частки в товаристві, і фізичною особою, яка володіє цією часткою, є корпоративним

Розглянувши касаційну скаргу позивача, Верховний Суд вказав, що позивач, заявляючи вимогу про визнання за ним переважного права на придбання відчужуваних корпоративних прав, фактично ототожнює такі різні поняття як «корпоративні права» (так звані «права з частки») з правами на частку, що не узгоджується з положеннями ст. 20 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» та ст. 362 ЦК України, які стосуються виключного переважного права на придбання саме частки, а не права з частки.

Позивач, звертаючись до суду з позовом у цій справі, фактично прагнув набути у власність частки інших учасників у статутному фонді (статутному капіталі) ДП.

Частиною 4 ст. 362 ЦК України передбачено, що у разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред’явити до суду позов про переведення на нього прав та обов’язків покупця.

Читайте також: Учасник товариства, корпоративні права якого порушено внаслідок укладення директором товариства договору, має право ініціювати скликання загальних зборів учасників товариства для вирішення питання про звернення товариства з відповідним позовом до суду

Подібні положення містяться також і у ч. 5 ст. 20 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», відповідно до якої учасник товариства має право вимагати в судовому порядку переведення на себе прав і обов’язків покупця частки (частини частки), якщо переважне право такого учасника товариства є порушеним.

Якщо позовні вимоги обґрунтовані посиланням на порушення переважного права позивача на придбання частки у праві спільної часткової власності, належним способом захисту порушених прав позивача, який фактично прагне придбати таку відчужену частку іншого учасника, є позов про переведення на позивача прав і обов’язків покупця частки (частини частки). Саме такий спосіб захисту передбачений ч. 4 ст. 362 ЦК України та ч. 5 ст. 20 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю».

Належність та ефективність саме такого способу захисту порушених прав обумовлюється тим, що цей спосіб захисту безпосередньо передбачений законом та саме у такий спосіб (у разі задоволення позову) будуть відновлені порушені права/інтереси позивача. Саме по собі визнання судом за позивачем переважного права на придбання частки іншого учасника не призведе до захисту цього порушеного права (у разі, якщо будуть встановлені обставини наявності такого права та його порушення), оскільки фактично таке визнання буде декларативним, що не тягне за собою значущих для позивача наслідків у вигляді набуття права на частки інших учасників товариства.

Подання позову у цій справі про визнання за позивачем переважного права на придбання відчужуваних корпоративних прав та часток у статутному фонді (статутному капіталі) ДП   при наявності поданого позивачем іншого позову про визнання недійсним рішення загальних зборів та переведення на позивача прав та обов’язків покупця частки у статутному капіталі ДП, тобто з належним способом захисту, за яким відкрито провадження в іншій господарськиій справі, є надмірним.

Враховуючи те, що позовні вимоги у цій справі не відповідають належним та ефективним способам захисту, то відповідно не підлягають і розгляду по суті.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Сама лише наявність надзвичайної ситуації на території Донецької області не була достатньою підставою для застосування переговорної процедури закупівлі у 2019 р.

Опубліковано

on

18 червня 2021 р. Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у справі № 905/72/20  відступив від висновку, викладеного у постанові ВС у справі № 905/1352/18 про те, що наявність на території Донецької області режиму надзвичайної ситуації, запровадженого Кабінетом Міністрів України, є достатньою підставою для застосування переговорної процедури закупівлі.

Заступник керівника місцевої прокуратури звернувся до суду в інтересах держави в особі офісу Державної аудиторської служби України до Комунального підприємства, Товариства з обмеженою відповідальністю про визнання недійсним рішення уповноважених осіб КП та визнання недійсним договору про закупівлю за переговорною процедурою через безпідставне застосування переговорної процедури закупівлі, та перевитрачання бюджетних коштів.

Читайте також: Десятки мільярдів гривень в обхід тендерів підуть на будівництво кільцевої дороги

Господарський суд своїм рішенням, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовив, посилаючись на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 6 серпня 2020 р. у справі № 905/1352/18, відповідно до якої проведення закупівлі за аналогічних обставин, узгоджується зі змістом ст. 35 Закону України «Про публічні закупівлі» (тут і далі – в редакції станом на момент виникнення спору).

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Розглянувши касаційну скаргу позивача, Верховний Суд вказав, що згідно з п. 3 ч. 2 ст. 35 Закону України «Про публічні закупівлі» переговорна процедура закупівлі застосовується замовником як виняток у разі нагальної потреби у здійсненні закупівлі у зв`язку з виникненням особливих економічних чи соціальних обставин, що унеможливлюють дотримання замовниками строків для проведення тендеру, а саме пов`язаних з негайною ліквідацією наслідків надзвичайних ситуацій, а також наданням у встановленому порядку Україною гуманітарної допомоги іншим державам.

Читайте також: Послуги оцінщиків для Міноборони до 200 тис. грн – без тендеру

Суди попередніх інстанцій при вирішенні спору правильно виходили з того, що процедура закупівлі послуг з охорони об’єктів КП мала бути проведена КП з дотриманням вимог Закону України «Про публічні закупівлі». Діяльність як державних органів, так і органів місцевого самоврядування повинна бути спрямована не тільки на ліквідацію наслідків надзвичайних ситуацій, а, насамперед, на їх недопущення, а тому КП правомірно укладено спірний договір, шляхом проведення переговорної процедури закупівлі з метою недопущення припинення централізованого постачання технічної та питної води та з метою забезпечення гарантованих прав людини.

При цьому судами попередніх інстанцій не враховано, що відповідно до приписів пункту третього ч. 2 ст. 35 Закону України «Про публічні закупівлі» для застосування переговорної процедури має бути підтверджено виникнення особливих економічних чи соціальних обставин, що унеможливлюють додержання замовником строків проведення тендеру та наявність негативних наслідків надзвичайної ситуації і потреба в їх негайній ліквідації.

Читайте також: Акціонери дерибану, або Як АМКУ програв справу іноземному дилеру

Однак, КП при розгляді спору у цій справі, не обґрунтовано існування особливих економічних та соціальних обставин, пов`язаних з негайною ліквідацією наслідків надзвичайної ситуації.

Верховний Суд звернув увагу, що виключно наявність на території Донецької області режиму надзвичайної ситуації, запровадженого Кабінетом Міністрів України у 2015 р., без доведення існування обставин, що обумовлюють необхідність в негайній ліквідації цих наслідків, не могла бути достатньою підставою для застосування переговорної процедури закупівлі у 2019 р.

Отже, процедуру зазначеної закупівлі проведено із порушеннями вимог Закону України «Про публічні закупівлі», оскільки не було дотримано принципу добросовісної конкуренції серед учасників, а переможця торгів було визначено не в результаті конкурентного відбору, у зв’язку з чим рішення уповноважених осіб КП про визнання переможцем процедури закупівлі за переговорною процедурою є неправомірним, і це є підставою для визнання спірної закупівлі недійсною.

Верховний Суд дійшов висновку,  що застосування замовником переговорної процедури без наявності умов, визначених п. 3 ч. 2 ст. 35 Закону України «Про публічні закупівлі», є підставою для визнання недійсним договору як такого, що укладений з порушенням вимог ст. 35 Закону України «Про публічні закупівлі», скасував рішення господарського суду та постанову апеляційного суду, ухвалив нове рішення про задоволення позову.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Позов до перевізника про стягнення штрафу за порушення термінів доставки пред’являється протягом 6 місяців після спливу 6 місяців для пред’явлення претензії та 3 місяців для відповіді на неї

Опубліковано

on

От

18 червня 2021 р. Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у справі № 910/11949/20 задовольнив касаційну скаргу позивача, який довів, що не порушив строків позовної давності.

ТОВ звернулося до суду з позовною заявою до АТ «Українська залізниця» про стягнення штрафу у зв’язку з порушенням термінів доставки вантажу відповідно до Статуту залізниць України (СЗ України).

Читайте також: Самого тільки визнання факту нестачі не досить для встановлення її обсягу

Рішенням господарського суду позов задоволено. Апеляційним судом рішення   скасовано, прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено у зв’язку з пропуском строку позовної давності з обґрунтуванням, що помилковим є висновок місцевого господарського суду про те, що позов у даній справі може бути пред`явлений протягом 6 місяців після спливу 6-місячного строку, передбаченого для пред`явлення претензії та 3-місячного строку, передбаченого для надання відповіді на претензію, з посиланням на правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 4 березня 2020 р. у справі № 905/487/19, оскільки судом першої інстанції не враховано, що той висновок зроблено судом касаційної інстанції у справі, предметом позову в якій було відшкодування збитків внаслідок недостачі вантажу та, відповідно, виходячи з положень ст. 315 Господарського кодексу України. Натомість у цьому разі позивачем подано позовну заяву до суду з пропуском встановленого строку для захисту права.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Мультимодальні перевезення – на підставі єдиного договору

Розглянувши касаційну скаргу ТОВ, Верховний Суд вказав, що причиною спору зі справи стало питання про наявність або відсутність підстав для стягнення штрафу за порушення термінів доставки вантажу, і зокрема, про застосування у зв`язку з цим позовної давності.

Попередніми судовими інстанціями у цій справі встановлено обставини несвоєчасної доставки відповідачем вантажу вантажоодержувачам.

Відповідно до ст. 136 СЗ України позови до залізниць можуть бути пред`явлені у шестимісячний термін, що обчислюється відповідно до вимог ст. 134 цього Статуту, яким передбачено також і 6-місячний строк для пред`явлення претензії, з визначенням певних умов, обставин, підстав та строку його обмеження.

Частиною 5 ст. 307 ГК України, яка кореспондується з ч. 4 ст. 909 та ст. 920 ЦК України, встановлено, що умови перевезення вантажів окремими видами транспорту, а також відповідальність суб`єктів за цими перевезеннями визначаються транспортними статутами та іншими нормативно-правовими актами.

Читайте також: Захист порушеного права в разі пропущення строків позовної давності

Отже, ст.ст. 134, 136 СЗ України є спеціальними нормами, які регулюють питання перебігу позовної давності за позовами про відшкодування збитків внаслідок недостачі вантажобагажу. СЗ України затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. № 457, і останні зміни до зазначених статей СЗ України вносилися постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2002 р. № 1973.

Статтею 315 ГК передбачено певні особливості обчислення позовної давності за договором перевезення; він також є спеціальним законом, який повинен застосовуватися до правовідносин сторін переважно щодо норм права як такий, що прийнятий пізніше та містить порядок обчислення позовної давності.

Відтак положення ст.ст. 134, 136 СЗ України слід застосовувати у системному зв`язку з положеннями ст. 315 ГК України таким чином, що позовна давність починає свій перебіг з дня одержання відповіді на пропозицію позивача або з дня закінчення строку, встановленою ч. 3 ст. 315 ГК України для відповіді на пропозицію. Враховуючи, що дотримання претензійного порядку  не є обов`язковим, у вирішенні питання про початок перебігу позовної давності у розумінні цієї норми ГК України слід виходити з того, що такий перебіг починається після закінчення строку пред`явлення претензії і строку її розгляду (ч.ч. 2 та 3 ст. 315 ГК України), незалежно від того, чи пред`являлася відповідна претензія до перевізника.

При цьому відсутність відомостей щодо звернення позивача до відповідача з претензією не впливає на порядок обчислення позовної давності, оскільки визначений законом строк, у межах якого особа має право звернутися до суду, не може починатися строком на реалізацію права на досудове врегулювання спору.

Аналогічний правовий висновок виклав Верховний Суд у постановах від 11 квітня 2019 р. у справі № 905/729/18, від 13 серпня 2019 р. у справі № 910/11614/18, від 10 вересня 2019 р. у справі № 905/2303/18.

Таким чином, позов до перевізника у цій справі мав бути пред`явлений протягом 6 місяців після спливу 6 – місячного строку, передбаченого для пред`явлення претензії, та 3 – місячного строку, передбаченого для надання відповіді на претензію, що узгоджується з положеннями ст.ст. 134, 136 СЗ України та ст. 315 ГК України.

Тому Верховний Суд не знайшов підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 23 грудня 2019 р. у справі № 910/1002/19, від 2 грудня 2019 р. у справі № 910/3745/19 та від 9 квітня 2020 р. у справі № 910/6762/19, скасував постанову апеляційного суду, а рішення господарського суду залишив у силі.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link