Connect with us

Судова практика

Земельна ділянка і зведені на ній будівлі у разі спадкування мають єдину юридичну долю

У разі переходу права власності на об’єкт нерухомості у порядку спадкування право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на нерухомість.

16 березня 2020 р. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у справі № 675/2372/16-ц відмовив у задоволенні касаційної скарги відповідача, який наполягав, що будинок і земельна ділянка спадкуються кожне за своїми правилами.

Позивачка звернулася до суду з вимогою про визнання права власності. Позов мотивувала тим, що житловий будинок належав на праві власності подружжю. Дружина подарувала позивачці належну їй 1/2 частину будинку з відповідними надвірними будівлями і прибудовами. Чоловік (відповідач у справі) отримав державний акт на право власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування цього будинку.

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом позивачка успадкувала належну відповідачу 1/2 частину зазначеного будинку. Однак, при зверненні до нотаріуса за видачею свідоцтва про право власності на земельну ділянку їй було відмовлено з тих підстав, що у заповіті йдеться лише про житловий будинок.

Посилаючись на те, що одночасно з набуттям права власності на житловий будинок у неї виникло право на земельну ділянку, позивачка просила суд визнати за нею право власності на земельну ділянку.

Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, позов задоволено. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши при цьому, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти.

У касаційній скарзі відповідач зазначив, що будинок і земельна ділянка, як окремі складові спадкового майна, спадкуються кожне за своїми правилами: будинок – за заповітом, а земельна ділянка – за законом.

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передала справу на розгляд об’єднаної палати Касаційного цивільного суду, пославшись на те, що суди   у цій справі задовольнили позовні вимоги про визнання права власності на земельну ділянку, на якій розташований успадкований будинок та інші будівлі й споруди, оскільки вона призначена саме для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Саме таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 31 жовтня 2019 р. у справі № 235/6657/16-ц, вказавши про необхідність застосування до спірних правовідносин положень ч. 2 та 3 ст. 1225 ЦК України.

Водночас у постанові від 21 листопада 2018 р. у справі № 341/363/16-ц  Верховний Суд зробив інший висновок – про спадкування прав на земельну ділянку на загальних підставах, що свідчить про застосування судом касаційної інстанції різного підходу до вирішення схожих справ.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов до такого висновку щодо застосування ст. 1225 ЦК України.

Норми ст.ст. 377 ЦК України, 120 Земельного кодексу України встановлюють єдність юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будівель і споруд.

Власник, визначаючи юридичну долю збудованих будівель та споруд, одночасно визначає і долю земельної ділянки, на якій вони розташовані.

Згідно зі ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до ч. 2 та 3 ст. 1225 ЦК України до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, та земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом.

Проаналізувавши встановлені судами обставини справи, врахувавши цільове призначення спірної земельної ділянки, яка належала спадкодавцю на праві власності, а також волю спадкодавця, Верховний Суд погодився з висновками судів про визнання за позивачкою права власності на спірну земельну ділянку в порядку спадкування, оскільки на цій земельній ділянці розташований житловий будинок позивачки (1/2 якого успадкована після смерті іншого з подружжя), інші будівлі та споруди, а земельна ділянка призначена саме для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель, власником яких є позивач.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Неподання заяви для переоформлення ліцензії на мовлення є самостійною підставою для позову про її анулювання

31 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 815/6160/17 залишив без задоволення касаційну скаргу телерадіокомпанії, яка несвоєчасно подала заяву про переоформлення ліцензії.

Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення звернулася до суду з позовом до ТРК, в якому просила анулювати ліцензію на мовлення відповідача, оскільки, розглядаючи заяву телерадіокомпанії про переоформлення наданої їй у 2007 р. на строк 10 років ліцензії на кабельне мовлення, встановила, що у ліцензіата протягом діяльності відбулася низка змін (власника, прізвища керівника ТРК, оператора телекомунікацій), але він не повідомляв про це у строки, передбачені ст. 35 Закону України «Про телебачення і радіомовлення».

Рішенням окружного адміністративного суду в задоволенні позову відмовлено. Апеляційний адміністративний суд рішення скасував та задовольнив позов, з тих мотивів, що відповідна інформація міститься в додатку до ліцензії та становить її умови. Тому телерадіокомпанія була зобов’язана подати заяву про переоформлення ліцензії у зв’язку зі зміною організаційно-правового статусу та умов діяльності.

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що анулювання ліцензії є найсуворішою санкцією та можливе не раніше того, як були вжиті санкції у вигляді попереджень або штрафів. Також пояснював, що зазначені зміни в товаристві відбулися у 2008 та 2009 р.р., коли ще не була чинною норма про те, що зміна прямого власника (співвласників) та/або кінцевого бенефіціарного власника (контролера) є підставою для переоформлення ліцензії на мовлення.

Верховний Суд провів порівняльний аналіз правових норм ч. 4 ст. 35 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» за попередньою редакцією та чинних із 28 липня 2013 р. та дійшов висновку, що суб’єкт інформаційної діяльності має обов’язок подавати інформацію про будь-які зміни в структурі власності. Вибуття або зміна власника свідчить про настання певних організаційних змін у товаристві.

Також Верховний Суд вказав, що як у редакції ст. 35 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», що була чинною на час змін у відповідача, так і в редакції, чинній на час звернення Нацради до суду з цим позовом та прийняття нею відповідного рішення, передбачено обов’язок ліцензіата звертатися до Нацради із заявою про переоформлення ліцензії на мовлення у 10-денний (за попередньою редакцією) чи 30-денний (за чинною редакцією) строк у разі настання таких змін.

Несвоєчасне подання заяви про переоформлення ліцензії у зв’язку з організаційними змінами статусу та умов діяльності ліцензіата є самостійною підставою для звернення Нацради до суду з позовом про анулювання ліцензії на мовлення (п. «б» ч. 5 ст. 37 Закону України «Про телебачення і радіомовлення»).

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

В разі звільнення поліцейського грошової компенсації за невикористані відпустки попередніх років не передбачено

31 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 808/2122/18 залишив без задоволення касаційні скарги позивача і відповідача, оскільки питання затримки виплати грошової компенсації поліцейському при звільненні не врегульовано спеціальним законодавством.

Особа звернулась до суду з позовом до ГУ Національної поліції, в якому вимагала визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати грошової компенсації за невикористану відпустку і стягнути таку грошову компенсацію, визнати протиправною бездіяльність щодо затримки у виплаті одноразової грошової допомоги при звільненні та грошової компенсації за невикористану відпустку, а також стягнути середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, позов задовольнив частково, виходячи з того, що обов’язковою передумовою для виплати поліцейському компенсації за невикористану відпустку є визначена кількість днів невикористаної відпустки в наказі про звільнення, якого позивач не оскаржив. А оскільки питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні поліцейських не врегульовані положеннями спеціального законодавства, до спірних правовідносин застосовуються норми Кодексу законів про працю України, відповідно до яких усі суми, належні до сплати працівникові, мають бути виплачені в день його звільнення.

Отже, суд визнав протиправною бездіяльність щодо затримки у виплаті одноразової грошової допомоги при звільненні та грошової компенсації за невикористану відпустку та стягнув середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні.

У касаційній скарзі позивач зазначав, що ні спеціальним законодавством, ні Законом України «Про відпустки» та КЗпП України не передбачено обмежень щодо компенсації за невикористані щорічні відпустки.

Відповідач у касаційній скарзі твердив, що одноразова грошова допомога при звільненні не входить до складу грошового забезпечення і тому відсутній обов`язок щодо її виплати саме в день звільнення поліцейського зі служби

Залишаючи без задоволення обидві касаційні скарги Верховний Суд зазначив, що пунктом 8 розд. III Порядку, затвердженого Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 6 квітня 2016 р. № 260, за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства. Виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства, на день звільнення зі служби. Кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористану відпустку вказується в наказі про звільнення.

З огляду на це колегія суддів дійшла висновку, що відповідно до вимог Закону України «Про Національну поліцію» та Порядку № 260, які є спеціальним законодавством та підлягають застосуванню при вирішенні спорів з приводу порядку та умов грошового забезпечення поліцейських і надання їм відпустки, грошова компенсація за невикористану відпустку виплачується у випадку її невикористання в році звільнення, а компенсація за невикористані відпустки за попередні роки не передбачена. Встановлено правило надання чергової відпустки поліцейському до кінця календарного року.

Колегія суддів зауважила, що питання щодо відповідальності за затримку розрахунку при звільненні поліцейського, зокрема затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення), не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що встановлює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.

Водночас такі питання врегульовано в КЗпП України.

Верховний Суд також роз’яснив, що оскільки порядок та умови виплати одноразової грошової допомоги при звільненні визначені Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» і Постановою № 988, у яких зазначено, що така допомога виплачується особам, які «звільняються» зі служби, то допомога при звільненні має бути виплачена не пізніше дня звільнення зі служби.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Акти індивідуальної дії мають містити виклад переконливих і зрозумілих мотивів їх прийняття

5 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 640/467/19 задовольнив касаційну скаргу позивача, який оскаржив акт індивідуальної дії, ухвалений державним органом без належного обґрунтування.

Державна установа звернулась до суду з позовом до Державної аудиторської служби України про визнання протиправним та скасування рішення, а саме – висновку про результати моніторингу закупівлі в частині, де встановлено порушення позивачем п. 2 ч. 2 ст. 35 Закону «Про публічні закупівлі» від 25 грудня 2015 р. № 922-VIII  та неправомірного обрання й застосування процедури державної закупівлі дослідницьких послуг з матеріально-технічного забезпечення за переговорною процедурою Prozorro.

Позивач також зазначив, що висновок відповідача не містить конкретних зобов’язань з усунення порушень та вказівок, які саме порушення мають бути усунені.

Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив. Апеляційний адміністративний суд скасував рішення та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовив, ствердивши, що відповідачем доведено в діях позивача наявність порушення вимог п. 2 ч. 2 ст. 35 Закону № 922-VIII, оскільки матеріалами справи підтверджено наявність конкуренції, що виключає можливість проведення закупівлі за переговорною процедурою. Суд також зазначив, що оскаржуваний висновок за своїм змістом та формою повністю відповідає вимогам ст. 7-1 Закону України «Про публічні закупівлі».

Задовольняючи касаційну скаргу позивача, Верховний Суд зазначив, що зміст спірного висновку, який є індивідуально-правовим актом і породжує права та обов’язки для позивача, має відповідати вимогам ст. 2 КАС України, відповідно до яких обґрунтованість є однією з обов’язкових ознак рішення (дії, бездіяльності) суб’єкта владних повноважень, що підлягає встановленню адміністративним судом.

Системний аналіз установлених обставин справи дав змогу Верховному Суду дійти висновку, що з метою виконання вимоги щодо обґрунтованості спірного висновку відповідачеві не достатньо лише вказати на факт відповідного правопорушення. Відповідач зобов’язаний навести опис порушення (порушень) законодавства у сфері публічних закупівель, виявленого(их) за результатами моніторингу закупівлі (ст. 7-1 Закону України № 922-VIII, розд. III Порядку заповнення форми висновку про результати моніторингу закупівлі, затвердженого наказом Держаудитслужби України від 23 квітня 2018 р. № 86.

У цій справі, як встановлено судами попередніх інстанцій, відповідач обмежився лише вказівкою на невідповідність інформації, наведеної в повідомленні про намір укласти договір, процедурі закупівлі. Проте жодних фактичних обставин, на підставі яких відповідач дійшов таких висновків, у його висновку не наведено.

Зазначивши у висновку про необхідність усунути порушення законодавства у сфері публічних закупівель, відповідач не конкретизував, яких саме заходів має вжити позивач, не визначив способу усунення виявлених під час моніторингу порушень, що свідчить про його нечіткість та невизначеність.

Можливість усунення виявлених порушень прямо залежить від чіткого визначення суб’єктом владних повноважень конкретного заходу (варіанта поведінки), яких потрібно вжити уповноваженій особі замовника для усунення порушень.

Спонукання позивача самостійно визначити на підставі невизначених норм, яких саме заходів необхідно ужити для усунення виявлених порушень, може призвести до нового можливого порушення позивачем чинного законодавства.

Водночас, зобов’язальний характер вимоги щодо усунення правопорушення свідчить про встановлення цього порушення та про визначення імперативного обов’язкового способу його усунення, що має бути чітко викладено в акті індивідуальної дії.

Відповідну правову позицію висловлено в постанові Верховного Суду від 10 грудня 2019 р. у справі № 160/9513/18.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.