Connect with us

Судова практика

Звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності застосовується й у разі невизнання нею своєї вини

Дата публікації:

11 листопада 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 455/229/17 роз’яснив, що про згоду особи на звільнення її від кримінальної відповідальності за ст. 49 КК може свідчити чітко сформульована нею вимога в апеляційній скарзі, а також окреме клопотання про звільнення її від кримінальної відповідальності.

Вироком місцевого суду, залишеним без змін апеляційним судом, особу визнано винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК. На підставі ст. 49 та ч. 5 ст. 74 КК звільнено від призначеного покарання у зв’язку із закінченням строків давності. Також визнано невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 162 КК, та виправдано.

У касаційній скарзі засуджена зазначала, що в апеляційному суді порушувалося питання про її звільнення від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 125 КК України через закінчення строків давності, проте апеляційний суд відмовив у задоволенні цього клопотання, пославшись на те, що вона не визнає своєї вини.

Верховний Суд зазначив, що  вказані висновки суду апеляційної інстанції не ґрунтуються на положеннях закону України про кримінальну відповідальність і є неправильним застосуванням ст. 49 КК.

У цьому кримінальному провадженні під час розгляду апеляційної скарги засудженої суд апеляційної інстанції не звернув уваги на той факт, що суд першої інстанції не роз’яснив обвинуваченій право на звільнення її від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 125 КК на підставі ст. 49 КК, у зв’язку з чим обвинувачена заявила свою вимогу про звільнення її від кримінальної відповідальності лише при апеляційному оскарженні. Разом із тим така чітко сформульована вимога апеляційної скарги, а також окреме письмове клопотання про це однозначно вказували на наявність згоди обвинуваченої на таке звільнення до того, як обвинувальний вирок щодо неї набрав законної сили.

Більше того, твердження апеляційного суду про неможливість застосувати звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності через те, що обвинувачена не визнала своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення, також не ґрунтується на вимогах закону.

Дотримання умов, передбачених частинами 13 ст. 49 КК, є безумовною й обов’язковою підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Вимоги цієї статті не передбачають обов’язкове визнання вини особою, котра подала клопотання про звільнення її від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК.

Отже, на час розгляду апеляційним судом цього кримінального провадження існували як матеріальні, так і процесуальні підстави для звільнення засудженої від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК. Однак, всупереч положенням ст. 49 КК, суд апеляційної інстанції не постановив такого рішення.

Тому Верховний Суд звільнив засуджену від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення у зв’язку із закінченням строків давності, передбачених у п. 1 ч. 1 ст. 49 КК та закрив кримінальне провадження у цій частині.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Суд не має права здійснювати розгляд щодо застосування примусових заходів медичного характеру до недієздатної особи за відсутності її захисника і представника

Опубліковано

on

26 листопада 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 204/7791/19 скасував ухвалу апеляційного суду, який позбавив можливості недієздатну особу реалізувати надані їй процесуальним законом права.

Місцевий суд за заявою представника закладу з надання психіатричної допомоги продовжив застосування примусових заходів медичного характеру щодо особи в умовах закладу з надання психіатричної допомоги із суворим наглядом.

Апеляційний суд залишив без задоволення клопотання захисника в інтересах особи про поновлення строку на апеляційне оскарження зазначеної ухвали місцевого суду та повернув його апеляційну скаргу.

У касаційній скарзі захисник зазначав, що ні він, ні його підзахисний не були присутніми в судовому засіданні при постановленні ухвали місцевого суду, а тому строк на її апеляційне оскарження має обчислюватися з дня отримання копії судового рішення.

Верховний Суд вказав, що суддя-доповідач апеляційного суду з посиланням на ст. 398 КПК дійшов висновку, що апеляційна скарга захисника відповідає вимогам ст. 396 КПК, подана у межах строку, передбаченого ст. 395 КПК, і за відсутністю перешкод для її розгляду, передбачених ст. 399 КПК (зокрема підстав для повернення скарги), відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою захисника та призначив розгляд апеляційної скарги. Водночас у судовому засіданні колегія суддів апеляційного суду розглянула клопотання захисника про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення місцевого суду та дійшла висновку, що такий строк захисником пропущений з неповажних причин, а тому повернула його апеляційну скаргу.

Як вбачається з матеріалів провадження, у судовому засіданні апеляційного суду брала участь особа, щодо якої продовжено застосування примусових заходів медичного характеру. Водночас ні захисник, ні законний представник у судовому засіданні присутніми не були. Із заяви представника спеціального закладу з надання психіатричної допомоги вбачається, що рішенням місцевого суду особу визнано недієздатною.

Верховний Суд наголосив, що згідно з вимогами ст. 507 КПК у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру участь захисника є обов’язковою. Зазначена норма закону є імперативною, а тому апеляційний суд не мав права здійснювати судовий розгляд за відсутності захисника навіть за наявності його клопотання про це.

Крім того, з огляду на положення ст.ст. 506, 512 КПК у судовому засіданні стосовно вирішення вказаного вище питання має брати участь і законний представник такої особи. Проте з матеріалів провадження вбачається, що апеляційний суд не забезпечив участі в судовому засіданні суду апеляційної інстанції законного представника (опікуна), не повідомивши їй про день і час судового засідання, не виконав вимог ст. 401 КПК, чим позбавив особу можливості реалізувати свої права учасника судового провадження відповідно до ст. 44 КПК.

Таким чином, апеляційний суд, провівши судовий розгляд за участю недієздатної особи, за відсутності її захисника та законного представника, позбавив можливості цю особу реалізувати надані їй процесуальним законом права шляхом здійснення їх через уповноважених на це осіб (ст. 506 КПК).

Допущені апеляційним судом порушення в контексті ст. 412 КПК ВС визнав істотними.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Право на апеляційне оскарження ухвали про продовження запобіжного заходу у виді тримання під вартою вказує на наявність права оскарження ухвали про його обрання

Опубліковано

on

9 грудня 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 635/108/19 скасував ухвалу апеляційного суду, який дійшов помилкового висновку про відсутність у захисника права на оскарження ухвали суду.

Місцевий суд задовольнив клопотання прокурора та обрав обвинуваченому запобіжний захід у виді тримання під вартою.

Апеляційний суд відмовив у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою захисника на вказану ухвалу місцевого суду, мотивувавши тим, що чинним КПК не передбачено порядку апеляційного оскарження ухвали про обрання обвинуваченому запобіжного заходу у виді тримання під вартою.

У касаційній скарзі захисник зазначав, що апеляційний суд дійшов безпідставного висновку щодо неможливості апеляційного оскарження ухвали про обрання обвинуваченому запобіжного заходу у виді тримання під вартою. Та обставина, на його думку, що в рішенні Конституційного Суду України від 13 червня 2019 р. у справі № 4-р/2019, яким у відповідній частині визнано неконституційними положення ч. 2 ст. 392 КПК, зазначено «продовження» строку тримання під вартою, а не «обрання», не може бути підставою для відмови у відкритті апеляційного провадження.

Верховний Суд вказав, що із системного аналізу ст.ст. 177, 178, 194, 196, 199 КПК, в яких терміни «обрання запобіжного заходу» та «продовження запобіжного заходу» використовуються як синоніми (при цьому обрання є первинною стадією під час застосування запобіжного заходу, який обирається на певний строк, а продовження – вторинною, що наступає за певних умов, до закінчення дії попередньої ухвали про тримання під вартою), у їх взаємозв’язку з рішенням КСУ № 4-р/2019 випливає, що зміст та обсяг кримінальної процесуальної норми ч. 2 ст. 392 КПК дає підстави до окремого апеляційного оскарження як ухвали суду про продовження строку тримання під вартою, так і судового рішення, на підставі якого запобіжний захід обрано під час судового провадження в суді першої інстанції. Такий висновок ґрунтується на логічному способі тлумачення змісту закону, зокрема такого його виду як з’ясування обсягу і змісту наступного правового явища (як похідного від попереднього), залежно від змісту і обсягу правового явища, що є підґрунтям до його виникнення.

Підсумовуючи викладене, Верховний Суд виходив з того, що право на окреме апеляційне оскарження постановленої під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судового рішення по суті ухвали про продовження запобіжного заходу у виді тримання під вартою (наступне правове явище за його обранням та застосуванням) вказує про встановлення в законі права на оскарження в зазначеному порядку ухвали про обрання такого заходу.

Отже, за висновком ВС, апеляційний суд, відмовляючи у відкритті провадження за апеляційною скаргою захисника, неправильно витлумачив положення норми ст. 392 КПК, у зв’язку з чим дійшов помилкового висновку про відсутність у захисника права на оскарження зазначеної ухвали суду.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Сукупність непрямих доказів може бути покладена судом в основу обвинувачення особи у вчиненні умисного вбивства

Опубліковано

on

7 грудня 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 728/578/19 залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій, які встановили винуватість особи у вчиненні умисного вбивства відповідно до стандарту доказування «поза розумним сумнівом».

Вироком місцевого суду, залишеним без змін апеляційним судом, особу засуджено за ч. 1 ст. 115 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років.

У касаційній скарзі засуджена зазначала, що вирок місцевого суду та ухвала суду апеляційної інстанції є незаконними і необґрунтованими, а матеріали кримінального провадження не містять належних і допустимих доказів на підтвердження її винуватості у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення.

Верховний Суд вказав, що згідно зі ст. 85 КПК належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів. Чинний КПК не містить заборони щодо встановлення тих чи інших обставин на підставі сукупності непрямих (стосовно конкретного факту) доказів, які хоча й безпосередньо не вказують на відповідну обставину, але підтверджують її поза розумним сумнівом на основі логічного аналізу їх сукупності та взаємозв’язку.

Навпаки, ст. 94 КПК визначає, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює не тільки кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, але й сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Як вбачається із судових рішень, у цьому кримінальному провадженні відсутні прямі докази на підтвердження винуватості засудженої у вчиненні умисного вбивства потерпілої. Однак факт скоєння цього злочину саме засудженою суди попередніх інстанцій встановили на підставі сукупності інших належних і допустимих непрямих доказів, які з урахуванням обставин цього кримінального провадження та висунутих на свій захист непослідовних версій засудженої щодо обставин смерті потерпілої, що не узгоджувалися із вказаними доказами, дозволили судам першої та апеляційної інстанцій встановити винуватість засудженої у вчиненні умисного вбивства відповідно до стандарту доказування «поза розумним сумнівом».

Версії засудженої, висунуті на свій захист, були проаналізовані апеляційним судом і визнані неспроможними, з чим погодився Верховний Суд.

Як установив апеляційний суд, показання засудженої не узгоджуються між собою та суперечать матеріалам кримінального провадження.

Беручи до уваги сукупність досліджених у суді першої інстанції непрямих доказів, а також те, що засуджена, яка проживала разом з потерпілою в одному домогосподарстві, в якому і було виявлено труп останньої з явними ознаками насильницької смерті, не змогла послідовно й правдоподібно пояснити обставини, за яких потерпіла отримала тілесні ушкодження, суди попередніх інстанції, за висновком ВС, дійшли обґрунтованого висновку про доведеність її винуватості у вчиненні інкримінованого їй злочину.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram