В світі
Brexit по Джонсону: що чекає Велику Британію і чого вона не чекає?
Ілля КУСА, експерт Українського інституту майбутнього
Британська політика — дама жорстока, неймовірно цинічна й абсолютно нещадна до чужих помилок. Вона не знає милосердя і не вміє прощати. Політичне життя в Британії — справжні джунглі, непрохідні, задушливо-вологі, надмірно гучні і, в той же час, що навівають відчуття гнітючої самотності. За приємними, милими «народними» образами міністрів у метро, на вулицях і кафе ховаються розважливі, хижі звірі, які моментально чують слабкість і негайно нападають.
Кінець епохи Мей
Епоха прем’єр-міністра Терези Мей завершилася так само, як закінчувалися епохи Вінстона Черчілля, Клемента Еттлі або Маргарет Тетчер. Падіння «другої залізної леді», як її називали, в червні 2016 року за впливом трагікомічного шоку від результату референдуму про Brexit, стало гідним шекспірованих тонів цієї епічної перебільшено-абсурдистської саги.
Витримавши кілька ударів в спину, зради близьких колег і однопартійців, придушивши безліч внутрішньопартійних заколотів, пропетлявши в десятках принизливих раундах переговорів з ЄС і стійко переживши чотири провальних голосування за свій проект угоди з ЄС про Brexit, Мей тримала оборону до останнього. Фінал настав після остаточного краху домовленостей з регіональними та столичними елітами, коли вогнем марнославства, ненависті й амбіцій запалав весь Лондон.
Двадцять четвертого травня Тереза Мей подала у відставку, через 3 роки шалених блукань лабіринтами Brexit — священна місія, яку вона так і не довела до кінця. Тепер це сакральне завдання ляже на плечі нового прем’єр-міністра — одного з лідерів повстання «брекзітерів», колишнього мера Лондона й екс-міністра закордонних справ Бориса Джонсона, людини, яка доклала руку до цинічного й нещадного повалення своєї попередниці. Стоячи біля трибуни перед заповітними дверима на Даунінг-Стріт 10, Джонсон не забув розповісти про те, як він «вдячний» своїй попередниці за стійкість і волю, яку вона продемонструвала. Виспівуючи якийсь час хвалебні оди Терезі Мей, насправді Джонсон ненавидів її за те, що був змушений різко завершити свою кар’єру міністра закордонних справ восени 2018 року. Розповідаючи про «досягнення» попереднього уряду, він негайно учинив «криваву бійню», звільнивши всю стару команду Мей у повному складі, включаючи заступників міністрів, замінивши їх своїми людьми.
Борис Джонсон — не новачок у британській політиці. Будучи випускником «інкубатора еліт» в Оксфорді (як, втім, і всі інші претенденти на прем’єрство), він багато років працював журналістом перш ніж стати депутатом і почати сходження до сьогоднішнього прем’єрства. Вже на посаді мера Лондона Джонсон встиг обрости вельми своєрідною репутацією людини, яка нехтує протоколами і правилами, грубого, іноді вульгарного, з комічним виразом обличчя і дивною блондинистою зовнішністю. Саме за цими критеріями Джонсона моментально кинулися порівнювати з президентом США Дональдом Трампом. Як сказав у своїй передачі американський комік Сет Майєрс, порівнюючи обрання Джонсона з Трампом: «Сьогодні Британія нарешті відповіла на питання: якщо твій друг кидається головою вниз з обриву, ти зробиш це також?».
Новий прем’єр-міністр Великобританії, як і очікувалося, був холодно сприйнятий в Європейському Союзі. Воно й не дивно. Ще коли він очолив МЗС, багато в Європі дивувалися, як могло статися подібне непорозуміння. Адже Джонсон відомий своєю нестриманістю в словах, надмірною грубістю і повною байдужістю до того, як і що він скаже, якщо він цього захоче. Називаючи Хілларі Клінтон «садистською медсестрою в клініці для душевнохворих», жінок-мусульманок «абсолютно смішними», Володимира Путіна «ельфом Доббі», і посилаючи редактора «The Telegraph» у відповідь на негативну публікацію про нього, Борис Джонсон ніколи не соромився цього і не вважав, що він неправий. У цьому його сила і слабкість. Він — вольова, сильна і впевнена в собі людина, політик, що йде напролом, коли йому це потрібно. Але в той же час у нього немає гальм, почуття емпатії, а ітоновсько-оксфордське середовище остаточно вбило в ньому відчуття міри, нав’язавши холодний цинізм і політичний азарт.
Скинувши свою попередницю, Борис Джонсон з головою занурився в нову роботу, про яку мріяв усю свою кар’єру. Він з ентузіазмом взявся за Brexit, впевнено заявивши, що Британія обов’язково покине Євросоюз 31 жовтня за будь-яких розкладів, що відразу ж нагадало мені знамениту фразу Терези Мей в її першому переможному виступі 3 роки тому — «Brexit — це Brexit». Правда, у Джонсона запам’яталася інша фраза щодо виходу країни з ЄС — «зроби або помри». Провівши масову чистку в Кабміні, прем’єр-міністр взявся за формування власної команди, яка на 5 років стане екіпажем ще одного кораб ля, який спробував вийти в самостійне плавання, не налетівши на рифи.
Незважаючи на впевненість у своєму успіху, Джонсону явно доведеться важко. Перед ним відкриється вся гамма проблем, залишених у спадок урядом Терези Мей. Це стосується не лише Brexit. Великобританія потерпає від набагато більш глибокої, системної кризи, що охопила всі соціальні групи населення. Вихід країни зі складу ЄС породив дискусії про майбутнє королівства в новому світовому порядку. Політична вага Британії в регіоні і світі падає, а після Brexit пропаде весь сенс зовнішньої політики країни за останніх 40 років, її комфортне місце в міжнародній системі, яке цілком влаштовувало Лондон в умовах поступової ерозії її глобального лідерства, яка походила з 1970-х років. Нездатність еліт впоратися з Brexit, поставивши державні інтереси вище власних, продемонструвала виродження британського правлячого класу, деактуалізованного запитами нового покоління британців. Розрив між багатими і бідними, а також дисбаланс в розвитку регіонів ще більше ускладнили ситуацію в країні. Як і сусідня Франція, Британія втратила політико-ідеологічний і філософський фундамент своєї системи. Однак цей виклик остаточно оголився у всій красі лише коли рвонув Brexit, змусивши багатьох згадати всі свої образи і проблеми останніх кількох десятків років, особливо у відносинах регіонів і центру. Додатково до всього, загострилися проблеми внутрішнього характеру (соціальної політики, охорони здоров’я, інфраструктури), а мейнстрімні партії пішли в повноцінний рознос, звільняючи дорогу новим, позасистемним і пост- ідеологічним силам. Ось ці проблеми і стануть справжнім викликом для Бориса Джонсона, і або зроблять з нього другого Черчілля, або відправлять у політичне забуття, як і його попередницю — Терезу Мей.
Про відносини з ЄС
Все вищесказане означає, що, швидше за все, відносини між Великобританією і ЄС почнуть погіршуватися на користь зближення з США, особливо якщо реалізується сценарій «жорсткого Brexit», що дуже ймовірно. До того ж, якщо Джонсон хоче отримати торговельну угоду із США, яка компенсує Британії частину втрат від виходу з Євросоюзу, йому доведеться піти на поступки з багатьох питань міжнародного порядку — від протистояння Ірану і ставлення до «ядерної угоди» до протидії китайським компаніям та відновлення підтримки військової кампанії в Ємені. По суті, поваливши Терезу Мей, яка опинилася в пастці власної гри, Борис Джонсон намагається продемонструвати чудеса еквілібристики, ризикуючи вибратися з кризи, аби стрибнути в нову пастку.
І на це все у нього дуже мало часу. Фактично, на стабілізацію ситуації в нового прем’єра є лише 4–5 місяців.
Джерело: Юридичний вісник України
