В світі
Ізраїльська модель з українським акцентом: якими можуть бути «безпекові гарантії» США?
Михайло Солдатенко, дослідник Гарвардського університету, викладач Києво-Могилянської академії, юрист-міжнародник
Під час саміту НАТО у Вільнюсі лідери країн «Групи семи» (G7) оголосили спільну декларацію щодо майбутніх безпекових зобов’язань для України, серед яких – передача новітньої зброї, підготовка українських військових та обмін розвідданими. Мета цих зобов’язань – посилити спроможність нашої країни до самозахисту від російських атак, допоки вона не стане членом НАТО. Декларація відкрита для українських партнерів поза сімкою і вже 12 «додаткових» країн висловили згоду доєднатися до ініціативи.
Узгодження зобов’язань ще попереду
Найближчим часом Україна та партнери намагатимуться дійти згоди щодо складних політичних та правових питань на шляху до формулювання ефективних зобов’язань, у тому числі визначити форму та зміст відповідних двосторонніх угод. Нагадаємо, 3 серпня почалися перемовини про це із США. Юридичний «дизайн» таких угод буде одним із важливих факторів ефективності та стійкості безпекових зобов’язань. Цей текст пояснює, чому є ризики, що безпекові зобов’язання можуть лишитися на рівні політичних угод, а також порівнює українську рамкову декларацію з попередніми очікуваннями та з параметрами аналогічних безпекових відносин Сполучених Штатів Америки з Ізраїлем та Тайванем, які часто наводять як приклад безпекових угод для України.
Читайте також: Конфіскація активів рф для України: що змінить новий законопроект, зареєстрований у Сенаті США?
Більше жодних «Будапештських меморандумів»
Запити України до партнерів щодо надання довгострокових та юридично обов’язкових безпекових гарантій лунають від минулого року. У вересні українські пропозиції були викладені в документі, що отримав назву «Київський безпековий договір» або Kyiv Security Compact. Уже тоді звучало, що нові безпекові домовленості мають стати антиподом Будапештського меморандуму 1994 року, за яким Україна відмовилася від свого ядерного арсеналу – третього за розміром у світі на той час – та погодилася приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як без’ядерна держава. Натомість США, Британія та Росія надали Україні відносно слабкі «безпекові зобов’язання», пообіцявши, зокрема, «поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України», а також проводити консультації, якщо якась зі сторін порушить меморандум.
Як стверджує колишній посол США в Україні Стівен Пайфер, під час переговорів 1994 року американські представники також запевняли українців, що в разі вторгнення рф Сполучені Штати мають намір «проявити сильний інтерес та відповісти», але тоді чітку форму та обсяг такої відповіді не проговорювали, тож у документі посилання на неї відсутнє.
Понад те, Будапештський меморандум розроблений з навмисною невизначеністю та розбіжністю в його мовних версіях: у той час як англійський документ каже про «безпекові запевнення», в українській та російській версіях його замінили на сильніший термін «гарантії безпеки» (усі три версії є автентичними). Невизначеність меморандуму викликала бурхливі дискусії щодо його правової чи політичної природи.
І хоча в 2014-му, а потім у 2022 році документ все одно мав певну користь для адвокації підтримки України, передбачені безпекові зобов’язання були занадто слабкими для того, аби запобігти російській агресії.
Декларація «Великої сімки»
Декларація G7 є першим кроком до задоволення українських очікувань. По-перше, тепер йдеться про можливі довгострокові формальні угоди між Україною та її партнерами, що підвищить шанс на їхнє належне виконання. По-друге, надійність та правдоподібність безпекових зобов’язань партнерів може сприяти розбиттю надій Кремля на перемогу рф у довгостроковій перспективі через неготовність партнерів підтримувати Київ довго. По-третє, ці безпекові зобов’язання мають передбачати реальні, практичні та довгострокові дії Заходу для посилення здатності України до самооборони, які будуть важливим фактором для поліпшення безпекового середовища України, що, в свою чергу, сприятиме її привабливості для бізнесу та інвестицій та поверненню українців, що виїхали під час війни, а це дуже важливо для успішної відбудови України.
Що пообіцяла Україні «сімка»?
Безпекові зобов’язання, про які йдеться в декларації G7, є відмінними від положень договорів про взаємну оборону, які можуть передбачати допомогу аж до застосування союзницьких збройних сил (найвідомішим є Вашингтонський договір НАТО із відомою 5-ю статтею). Натомість декларація G7 передбачає, що Україна та її безпекові партнери узгодять «конкретні двосторонні довгострокові зобов’язання та домовленості», мета яких допомогти Києву посилити свою спроможність для самооборони на роки вперед. Серед потенційних зобов’язань – передача новітніх видів озброєння, розвиток українського ВПК, підтримка в кіберпросторі та надання розвідданих, а також економічна допомога для підтримки української економічної стабільності та стійкості, у тому числі через зусилля з реконструкції та відновлення.
Читайте також: Позов проти Ірану
Чи це те, про що просила Україна? Частково, але не повною мірою. Навіть рамкова політична угода, відображена в заяві G7, не досягла максимуму того, про що просила Україна в «Київському безпековому договорі». Адже в ньому йшлося про підписання багатостороннього стратегічного документа з ключовими партнерами, який би кодифікував «гарантії безпеки», які потім мали би бути деталізовані на двосторонньому рівні з окремими «гарантами». Декларація G7 цим очікуванням не відповідає.
Як Ізраїль чи Тайвань
Отже, якість безпекових зобов’язань для України залежатиме від форми та змісту двосторонніх угод (не можна виключати, що з кимось із партнерів за межами G7 домовленості будуть і багатосторонніми). Раніше не раз лунала думка, що прикладом для домовленостей з Україною може бути безпекова співпраця між США та Ізраїлем, про що прямо зазначали і президент США Байден, і один з авторів української пропозиції, колишній генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен.
У випадку Ізраїля США декларують непохитне зобов’язання підтримувати так звану якісну військову перевагу Ізраїлю над арміями сусідів, що означає «технологічну та тактичну перевагу для стримування та, якщо треба, подолання кількісно переважаючих сил супротивника». Для досягнення цього Ізраїль покладається на «краще обладнання та тренування, аби компенсувати менший розмір території та населення, ніж у більшості його потенційних супротивників». Однак важливо розуміти, що безпекове середовище Ізраїлю відрізняється від українського. Достатньо згадати, що потенційні супротивники Ізраїлю не мають ядерної зброї, як росія.
Зважаючи на це, деякі експерти пропонують альтернативний стандарт «якісного стримувального балансу», визначаючи його як «урівнювання з перевагами росії на полі бою або компенсування таких переваг через комбінацію кращої техніки, підготовки та розвідданих, а також публічно-приватних рішень на кшталт співпраці з західними технологічними компаніями».
Утім, цей підхід – звісно, у разі, якщо він буде обраний та втілений, – додасть до безпекової підтримки України певні елементи тайванського варіанта. Так, закон США щодо відносин із Тайванем мав на меті кодифікувати американську військову підтримку Тайбея, який також має супротивника з ядерною зброєю – Китай. Цей закон був ухвалений Конгресом ще у 1979 році, коли комуністичний Китай вже був ядерною державою, і у Вашингтоні мали це врахувати.
Тобто ціллю є задоволення потреб Тайваню в самообороні без вимоги встановлення якісної військової переваги. Однак у випадку Тайваню важливим стримувальним фактором для Китаю довгий час була також політика так званої “стратегічної невизначеності” щодо залучення американської армії до захисту Тайваню, а останнім часом президент США прямо заявляє про можливість захисту острова. Щодо України подібних заяв не лунає. Тож Києву та партнерам буде необхідно підібрати оптимальний критерій, який відповідатиме вимогам та реаліям безпекового середовища саме України.
Джерело: Юридичний вісник України
