В світі
Казахи вимагають від росії компенсації
Шістдесят років тому у Казахстані, біля озера Шалган, на глибині 178 метрів, було підірвано ядерну бомбу, удесятеро потужнішу за ту, що знищила Хіросіму. Вибух утворив чашу завширшки близько 400 метрів, викинувши в повітря хмару подрібненої породи і радіоактивних частинок, які були зафіксовані навіть у Японії.
Читайте також: «Час рухатися вперед…»
Це був не поодинокий випадок. Згадана воднева бомба була всього однією з 456-ти ядерних зарядів, підірваних радянським союзом на Семипалатинському випробувальному полігоні (степовій території площею 18 000 км²), пише £e Telegraph. Випробування почалися 1949 року й тривали до 1989 року, практично аж до падіння знаменитої Берлінської стіни. Вони становлять чверть усіх ядерних вибухів в історії людства, спричинивши масштабну й досі не подолану кризу громадської охорони здоров’я. За оцінками Казахської влади, близько 1,5 мільйона людей, які жили в довколишніх містах, селах і селах, зазнали радіоактивного впливу. Саме тому в регіоні спостерігаються підвищені рівні онкологічних захворювань, хвороб серця, вроджених дефектів і проблем із фертильністю. Самогубства тут не рідкість, а місцеві кладовища, як повідомляється, повні могил молодих людей. Окрім хвороб, викликаних прямим впливом, радіоактивне забруднення проникло й у ДНК населення, спричиняючи мутації, які передаються від покоління до покоління.
Читайте також: Мер Варшави оскаржив результати виборів
Радянську програму випробувань часто критикують за її нерозсудливість. Наприклад, перше випробування двоступеневої водневої бомби виявилося значно потужнішим за розрахунки. Воно спричинило обвалення будівлі та загибель дівчинки в закритому місті Курчатов – центрі ядерних випробувань, за 60 км від самого полігону. Але вчені та військові прекрасно розуміли, що роблять. Згідно з моделями, люди, які пережили всі 456 випробувань, отримали до 120 разів більше радіації, аніж ті, хто вижив після Хіросіми. «Радянська влада прекрасно знала про небезпеки. Людей навколо полігону фактично перетворили на піддослідних через нехтування їхніми життями – через расизм і байдужість», – підкреслює доктор Беккі Алексіс-Мартін.
Джерело: Юридичний вісник України
