Народні протести у Грузії: причини, підтексти та можливі сценарії

Хвиля демонтажу правлячих політичних режимів уже стала характерною тенденцією на теренах пострадянського простору. Здавалося, епізодична демонстрація у Вірменії переросла у дострокові вибори й створила передумови для приходу до влади Ніколи Пашиняна. Переконливу перемогу на президентських виборах в Україні несистемного політика Володимира Зеленського можна інтерпретувати як мирну «електоральну революцію» проти діючого істеблішменту, результати якої мають шанси остаточно закріпитися після завершення парламентської кампанії. В Молдові відбувся безпрецедентний компроміс зовнішніх гравців, у результаті чого коаліцію сформували проросійські і проєвропейські сили з метою трансформації системи, створеної при Володимирі Плахотнюку. І ось, напевно, настав час Грузії, де до останнього не затихали суспільні протести, почалися відставки і зберігається перспектива дострокових виборів.

Особливість грузинського прикладу полягає в неочікуваному драйвері соціального вибуху. Ним став депутат Держдуми Росії, православний комуніст, прихильник Сталіна — Сергій Гаврилов. Він приїхав до Грузії очолити засідання Міжпарламентської асамблеї православ’я — інституції, створеної ще в 1994 році, яка об’єднує політиків 21 країни, проте не відзначалася резонансними результатами роботи, як мінімум, до останнього тижня. Чи то в силу недалекоглядності організаторів, чи через власні лідерські амбіції російський депутат вирішив сісти на місце спікера парламенту Грузії. Звичайно, як каже народна мудрість, в ногах правди нема, але ситуаційно Гаврилов довів, що відсутність правди притаманна й іншим частинам тіла. Як результат, чиста нумерологія — там, де п’ята колона неправильно застосовує п’яту точку, дипломатія закінчується.

Під акомпанемент активного сплеску народного незадоволення та штурму парламенту Гаврилов був змушений панічно покидати приміщення. На жаль, жорсткі дії правоохоронних органів, які застосували газ та гумову зброю, призвели до численних травм серед демонстрантів. Біля 100 учасників протесту були затримані у ході прямих сутичок. Врешті-решт, дії силовиків не лише не зупинили мітинг, а й спровокували новий виток виступів проти режиму, а демонстрація проти російського депутата і проведення засідання асамблеї в цілому переросли в політичні акції з новим переліком вимог.

Можливі сценарії розвитку ситуації

Проте для деталізації подальших подій та прогнозування можливих сценаріїв розвитку ситуації варто зробити акцент на моделі організації політичного життя в Грузії та обставинах, що передували масовим протестам, але мали не менше значення. На сьогодні провідною політичною силою в країні є партія «Грузинська мрія». Політсила посідає домінуюче положення в парламенті, контролює уряд і навіть президента Саломе Зурабішвілі, яка формально відноситься до іншої сили — «Шлях Грузії». Специфічною особливістю «Грузинської мрії» є ключова роль у ній олігарха Бідзіни Іванішвілі — спонсора, кулуарного сірого кардинала та бенефіціара проекту. Він створив умови для централізації політичної влади і економічних активів країни у своїх руках, виступаючи грузинською версією свого колеги з Молдови.

Концентрація важелів впливу на політичні процеси в країні в однієї людини вже давно створювала базу для громадських протестів. Додатковими каталізаторами народного незадоволення слугували низькі показники життя, невизначеність з євроінтеграційними перспективами, поява неоднозначних сигналів щодо можливого зближення з Росією, відсутність якісних реформ (навіть конституційна, яка була покликана забезпечити транзит до парламентської республіки, пройшла під диктовку Іванішвілі і не знайшла підтримки в опозиції). Таким чином, платформа для соціального вибуху систематично формувалась декілька років, а російський депутат став тією «комуністично- православною» іскрою, яка розпалила це полум’я.

Зважаючи на різноманіття актуальних проблем, подальші народні виступи у Грузії стали своєрідним майданчиком плюралізму, який об’єднав різні соціальні групи проти дій системи. Хтось продовжує артикулювати власну позицію з приводу так званої «співпраці» з Росією, яка окупувала 20% територій, інші захищають громадські права, порушені правоохоронними органами у ході перших сутичок, решта відстоює ідею перезавантаження інститутів влади. У цій боротьбі побачили шанс на отримання власних дивідендів опозиційні політики.

У чому головний інтерес «рухів за свободу і за життя»?

Звичайно, домогтися якнайшвидших перевиборів без тривалого перехідного періоду — своєрідна грузинська модифікація вірменського сценарію. Оскільки, відповідно до згаданих нами конституційних змін, Грузія переходить на парламентську форму правління. Таким чином, у разі поступок влади та успішної мобілізації електорату на фоні протестів, опозиція отримає чудові можливості, як мінімум, посилити власне становище в парламенті та долучитись до формування нового уряду, як максимум — спробувати сформувати більшість і перехопити владу в «Грузинської мрії» Іванішвілі. Враховуючи далекоглядні мотиви, «рухівці» з різних таборів готові об’єднатися і стояти до кінця, допоки не будуть оголошені позачергові вибори.

У першу чергу, ці резонансні події — виклик для Іванішвілі, адже постала загроза розбалансування побудованої ним системи управління країною. Намагаючись тримати протестний рух у допустимих рамках, влада пішла на поступки. Перший крок — відставка глави парламенту Іраклія Кобахідзе. Продиктоване обставинами рішення не мало ніяких кулуарних підтекстів, проте було недостатнім для демонстрантів. Наступний крок, відхід від правових рамок та готовність провести наступні парламентські вибори за відкритими пропорційними списками. Хоча така реакція була позитивно сприйнята на вулицях, можна шукати завуальовані мотиви Іванішвілі, адже чомусь було вирішено ліквідувати прохідні бар’єри і будьяка партія, що набере навіть невелику кількість голосів, буде представлена в законодавчому органі нового скликання. В чому підтекст? З фінансовим ресурсом Іванішвілі можна створити безліч політсил, які не тільки зможуть приваблювати електорат, незадоволений «Грузинською мрією», відбиваючи голоси в конкурентів з опозиції, але й пройти в парламент й далі грати на руку грузинському олігарху. Іванішвілі погодився навіть віддати свій головний козир — мажоритарку, де б він міг спокійно провести лояльних кандидатів і запропонував внести зміни до виборчого кодексу вже до виборів, які малиб відбутися у 2020 році (раніше закріплення пропорційної системи планувалось на 2024 рік).

В оточенні Іванішвілі сподівалися, що вжитих заходів буде достатньо, проте помилилися. Серед вимог учасників протесту залишились два пункти — відставка міністра внутрішніх справ Георгія Гахарії та вже згадані нами дострокові парламентські вибори. Обидва кейси неоднозначні та непередбачувані своїми наслідками для Іванішвілі та його команди.

Зважаючи на всі «за» і «проти», в Іванішвілі зберігається опція відставки міністра з метою зняття напруги серед протестуючих громадян. За таким сценарієм необхідно знайти лояльного і амбіційного силовика, який готовий замінити чинного очільника міністерства, не допустивши розколу в рядах правоохоронців і політсили, а Гахарія може стати головним фігурантом і винуватцем антиурядових демонстрацій, відводячи на себе весь негативний ефект. При цьому, задовольнивши вимогу активістів, Іванішвілі отримає більше шансів нівелювати запит на дострокові парламентські вибори. Вони, наразі, є не особ ливо вигідними для нього, оскільки на фоні масових протестів партія вірогідно втрачатиме свою електоральну підтримку і не буде часу реалізувати план із запуском нових політичних проектів, які зможуть пройти у парламент завдяки нульовому прохідному бар’єру.

Додає турбулентності політичним процесам і реакція РФ, яка вирішила перекрити авіаційне сполучення з Грузією з метою нанесення удару по одному з головних доходних секторів грузинської економіки — туризму. За попередніми підрахунками, у разі успішного обмеження російського туристичного потоку країна може втрати до 5% ВВП, що матиме деструктивні наслідки у короткостроковій перспективі. Окрім того, небезпідставно Іванішвілі приписують широке коло бізнес-інтересів, які пов’язують його з Росією, що змушує олігарха побоюватися за власні активи у разі подальших асиметричних дій російського керівництва.

Антон НАЙЧУК,
директор Фонду
громадської дипломатії, ЄП

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути