Connect with us

В світі

Словацька воля до реформ: як «чорна діра Європи» стала історією успіху

Серед сусідніх країн в Україні зазвичай беруть за приклад Польщу. Проте приклад Словаччини є не менш показовим. За декілька років вона змогла пройти шлях від корумпованої країни, чий ВВП на душу населення суттєво відставав від Чехії, з якою словаки ще донедавна жили однією державою, до одного з лідерів у реформах, які й забезпечили стрімке зростання економіки, що зрештою дозволило перегнати Чехію. Врешті-решт стрімкі реформи привели Словаччину до членства у ЄС і НАТО.

«Чорна діра» у центрі Європи

Після краху соціалістичного режиму, а тим паче після розлучення з Чехією в 1993 році незалежна Словаччина пішла дещо іншим шляхом, ніж більшість її сусідів. До 1998 року країною фактично керував Владімір Мечіар і в цей час курс Братислави радше нагадував Україну часів Леоніда Кучми, а ще більше — Білорусь Олександра Лукашенка, ніж тодішні Чехію, Польщу та Угорщину. Попри ручну приватизацію для своїх, соціально- економічні показники країни того часу видавалися досить пристойними. Словаччина уникнула гіперінфляції, тут не було занадто високого безробіття.

А ось політична ситуація контрастувала з демократичними змінами в регіоні. Мечіар намагався повністю сконцентрувати владу в своїх руках і не нехтував найбруднішими методами та залученням спецслужб. Чого варта лише історія з викраденням у 1995 році сина тодішнього президента Словаччини та колишнього соратника Мечіара Міхала Ковача за участі словацької розвідки. Ту справу так остаточно й не розкрили, а головний свідок, словацький екс-полісмен, був підірваний в автомобілі. Тож імідж Словаччини в світі був однозначним. У 1997 році тодішній державний секретар США Мадлен Олбрайт назвала цю державу «чорною дірою в центрі Європи». Проте всього за шість років Словаччина очолить список країн, що реформуються, в рейтингу Світового банку Doing Business, а в наступні роки цю маленьку країну почнуть називати «тигром з Татр», «європейським Детройтом» або «дивом на Дунаї».

Рік, коли зламалася система

Авторитарний режим Мечіара мав своїх прихильників у Словаччині, бо давав суспільству відчуття стабільності. Сам Мечіар продовжував експлуатувати імідж батька словацької незалежності, цементував владу тотальним контролем ЗМІ, підтримкою лояльних олігархів та, за прикладом багатьох авторитарних лідерів, відомих зірок.

На чергових парламентських виборах 1998 року VIP-агітаторами лідера Словаччини стали автогонщик Поль Бельмондо, син відомого французького актора, Жерар Депардьє, Орнела Муті.

А із супермоделлю Клаудією Шиффер Мечіар і різав стрічки, і танцював, і навіть носив її на руках.

На цих виборах партія Владіміра Мечіара, «Рух за демократичну Словаччину», знову перемогла — але перемога та не була переконливою. Вона здобула 27% голосів та 43 з 150 місць у Народній раді. Другою фінішувала «Словацька демократична коаліція» (СДК) — новостворена політична сила на базі п’яти інших опозиційних партій, яка взяла лише на 0,63% менше, ніж партія Мечіара, й здобула 42 мандати.

«Словацька демократична коаліція» зробила ставку на спілкування з людьми, а її лідер, 42-річний Мікулаш Дзурінда, під час агітаційного туру проїхав країною на велосипеді близько 900 км.

Решту мандатів розділили ще чотири партії дуже різного ідеологічного спрямування. Проте їх об’єднувало бажання усунути від влади одіозного Мечіара. Тож після місяця коаліціади СДК спільно з Партією угорців, лівими та Партією громадянського порозуміння майбутнього словацького президента Рудольфа Шустера нарешті утворила новий уряд, який очолив Мікулаш Дзурінда.

Перша спроба реформ

Новий уряд взяв за свою назву передвиборче гасло СДК: він звався «урядом змін» (Vláda zmeny). Ця назва закріпилася і в народі, бо швидко виявилося: вона відповідає реальній політиці нових керівників держави.

Одне з чільних місць у новому уряді обійняв другий головний герой нашої історії — 38-річний Іван Міклош, який мав західну освіту, а також досвід роботи у владі на початку 90-х та зв’язки. У першому уряді Дзурінди Міклош виконував роль віце-прем’єра з економіки.

Як пізніше згадував сам Міклош, на нього була покладена технічна робота, тоді як завданням прем’єра було «ледь не щодня йти до парламенту, зустрічатися з депутатами та переконувати їх голосувати за реформи».

А переконувати доводилося дуже багато. На той час Словаччині були дійсно потрібні не просто зміни, а дуже швидкі перетворення. А це означало потребу йти на непопулярні кроки.

Стрімкі та непопулярні реформи закономірно викликали невдоволення в частини суспільства. А нові, додаткові ініціативи з приватизації, що з’явилися менш як за рік до парламентських виборів 2002 року, стали приводом для лівих відкликати свого міністра фінансів.

Відтак, демократична прозахідна коаліція тріщала по швах. Це створювало ризик реваншу Мечіара, який нікуди не подівся — увесь цей час він був депутатом, лідером опозиційної сили, яка критикувала дії уряду. І дійсно, на виборах 2002 року партія Мечіара знову зуміла отримати перше місце, проте повернути владу не змогла. Завдяки цьому уряд Дзурінди отримав другий шанс.

Реформи з другої спроби

Іван Міклош, який у другому «уряді змін» залишився віце-прем’єром та одночасно став міністром фінансів, пригадує, що вирішальним для глибинних реформ був саме 2003 рік. Річ у тім, що в новому скликанні парламенту, на відміну від попереднього, уряду Дзурінди вдалося обійтися без лівих партій. Це прибрало принципові розбіжності між учасниками коаліції та спростило проведення реформ. І саме в цей період, в 2004 році, Словаччина вступила до ЄС та НАТО.

Але ключовим здобутком цього уряду стало не членство в Євросоюзі. Європейська та євроатлантична інтеграція й проведення відповідних реформ були досягненням передусім першого уряду Дзурінди, «уряду змін», який працював до 2002 року. Натомість другий його уряд на чолі з Дзуріндою та Міклошом сфокусувався на економічних реформах, які створили передумови для економічного «стрибка» Словаччини. Перш за все, це податкова реформа, яку було ініційовано, але не втілено першим «урядом змін». У квітні 2003-го команда Івана Міклоша завершила свій задум. Вона запропонувала революційне на той час рішення, запровадивши в Словаччині пропорційну систему оподаткування з єдиною ставкою по 19% для податків на прибуток та на додану вартість.

Це був у першу чергу сигнал для західних інвесторів, і результатів не довелося чекати довго. За даними Державної агенції з інвестицій та торгівлі (SARIO), протягом 2003 року було підписано 22 інвестиційні угоди на $1,55 мільярда, а в 2004-ому — ще 47 на суму $2,26 мільярда.

Найбільше інвестицій припало на автомобільну галузь. Так, завод Volkswagen, який працював у Словаччині з початку 90-х, почав збільшувати обсяги виробництва та лінійку випуску авто, KIA розпочала будівництво свого першого заводу в Європі саме в словацькій Жиліні, Peugeot Citroën почав зводити завод у Трнаві.

Тож Словаччину почали називати європейським Детройтом. І це попри те, що автомобільної галузі у Словаччині практично не існувало до 90-х років, на відміну від Чехії. Крім того, нові заводи в країні будували й такі гіганти, як Samsung (на півдні Словаччини в місті Галант у 2002-му) та Sony (Нітра, 20072008 роки). І ці успіхи не пояснювалися лише успішною податковою реформою. Другий уряд Дзурінди провів справжню «шокову терапію» через реформу ринку праці, пенсійну, медичну, судову та освітню реформи, дерегуляцію бізнесу й лібералізацію фінансового ринку. У підсумку Світовий банк у рейтингу Doing Business назвав Словаччину «лідером з проведення реформ» у світі в 2003— 2004 роках.

«Словацьке економічне диво» — зовсім не диво

Мікулаш Дзурінда та Іван Міклош, які стали архітекторами та лобістами реформ у Словаччині, не були чарівниками й не прагнули створити диво. Вони хотіли вирвати Словаччину з нетрів бідності й відсталості та максимально інтегрувати її в економіку Заходу, і при цьому добре розуміли, що це потрібно робити «зараз або ніколи».

Дмитро ТУЖАНСЬКИЙ,
політичний оглядач

Джерело: Юридичний вісник України

В світі

«Польський Зеленський»: як антисистемний кандидат отримав шанс на виборах президента Польщі

Станіслав ЖЕЛІХОВСЬКИЙ,
кандидат політичних наук, провідний фахівець Дипломатичної академії України
імені Геннадія Удовенка

Якби вибори президента в Республіці Польща відбулися, як очікувалося, 10 травня, то компанію чинному президенту Анджею Дуді з високою ймовірністю склав би «польський Зеленський» — незалежний кандидат Шимон Головня.

Сорокатрирічний журналіст і шоумен напередодні дня голосування міг би розраховувати на підтримку 19,2%, суттєво випереджаючи кандидатів від «традиційної» опозиції. А його порівняння із Зеленським не випадкове — сам Головня залюбки порівнює себе з українським президентом. Та чи подібна сьогоднішня польська ситуація до України річної давнини? Чи не виявиться Головня «каліфом на годину», чий рейтинг може так саме швидко піти донизу? А якщо ні, то чого тоді варто очікувати від Польщі? Спробуємо розібратися.

Від монастиря до ЗМІ

Шимон Головня народився 3 вересня 1976 року в Білостоці — місті на північному сході Польщі, неподалік від кордону з Білоруссю. Його батько, Войцех Головня, у 1980-х роках був активістом професійної спілки «Солідарність» у Білостоці, на перших вільних місцевих виборах 1990 року став міським райцем (депутатом міської ради), а потім — віце-президентом Білостока. Натомість його син не показував схильності до політики чи активізму.

Після закінчення школи Шимон знявся в польській короткометражній драмі «Людина з тіні», що побачила світ у 1995 році. В цій кінострічці Головня зіграв роль гімназиста з трагічною долею Богдана П’ясецького — сина польського політика і публіциста Болеслава П’ясецького, досить контроверсійної в польській історії особистості. Після того, хоча досвіду в кіно в Головні більше не було, проте участь у телевізійних проектах мала місце протягом досить тривалого періоду життя. Й хоча він розпочав свою кар’єру як журналіст та ближчим до себе розглядав інший спосіб життя — духовний.

Так, ще з дитинства Головня виявляв схильність іти по духовному шляху. Двічі перебував у новіціаті (був послушником) Ордену домініканців. Першого разу покинув його за станом здоров’я, а вдруге вирішив, що це — не його покликання. Замість цього він переїхав на навчання до Варшави, де вивчав психологію в Університеті соціальних та гуманітарних наук.

У період з 1997 по 2000 роки Головня був редактором відділу культури в «Gazeta Wyborcza», а в 2001—2004 роках — оглядачем та редактором соціального відділу в «Newsweek Polska». У 2005 році був заступником головного редактора тижневика «Ozon». Пізніше працював у «Rzeczpospolitа» на посаді редактора «Plus Minus».

Із 2008 року виступав у ролі ведучого програми «Маю талант!», де показав, що полюбляє телебачення та учасників, а також те, що має гарне почуття гумору.

Його дует з Марцином Прокопом був одним із найулюбленіших на телебаченні. Наприкінці листопада 2019 року журналіст оголосив, що залишає шоу.

Відомий він і значною благодійною діяльністю — у 2013 році заснував фонд «Kasisi», який зосереджується на управлінні дитячим будинком у Замбії, а у 2014 році — фонд «Добра фабрика», який допомогає жителям таких країн, як Бангладеш, Руанда та Сенегал.

Шлях у політику

Восьмого грудня 2019 року Шимон Головня у Гданському театрі Шекспіра офіційно оголосив про участь у виборах президента Республіки Польща в 2020 році, ставши першим кандидатом, який зробив це офіційно. Важливо розуміти його політичну позицію, включно із зовнішньополітичним аспектом. Адже Головня є потенційним очільником держави, що є сусідом та стратегічним партнером України. Під час прес-конференції, організованої 7 лютого, Шимон презентував свою офіційну передвиборчу програму. Він опублікував її у вигляді книги під назвою «Бачення та особливості президентства». Програма складається з чотирьох основних напрямків: безпека, охорона довкілля, соціальна солідарність, самоврядування та громадянська діяльність. Досить важливими її ідеями можна назвати такі: повна відмова Польщі від вугілля до 2050 року; жодних змін до закону про аборти; співпраця з ЄС і НАТО; стабілізація кадрової ситуації в армії; створення польсько-українського інституту соціального та історичного діалогу тощо.

Щодо міжнародного контексту, то ще до презентації своєї програми Шимон Головня, даючи інтерв’ю одному з польських видань, на запитання про те, як потрібно формувати відносини з Російською Федерацією, відповів, що «це також питання до Росії». Після чого розкритикував заяви її очільника Володимира Путіна щодо Польщі та спроби створити абсолютно нову історію не лише Польської держави, а й Європи.

У цьому ж спілкуванні Головня виступив за поглиблення співпраці зі Сполученими Штатами Америки. Зокрема, він згадав про купівлю Польщею літаків F-35, зазначивши, що офіційна Варшава, через потребу в тактичній та винищувальній авіації, якнайшвидше має бути оснащена найкращим обладнанням (невдовзі польська влада таки підписала зі США контракт на придбання 32-х винищувачів F-35).

Відтак, судячи з передвиборчої програми й політичної позиції, він не є прихильником геополітичних розворотів. Скоріше його можна віднести до осіб з проєвропейськими і проєвроатлантичними поглядами, що є доволі важливо й для України.

Другий Зеленський?

Через, зокрема, кар’єру актора й телеведучого дехто побачив у кандидаті в президенти Польщі Шимоні Головні аналогію з Володимиром Зеленським, про що він сам залюбки зазначає. Інший політик, із яким себе порівнює Головня — президент Франції Еммануель Макрон, і це теж зближує його із Зеленським.

Дійсно, схожостей між українським та польським політиками не бракує. Це й медійна слава, і позитивний імідж, а також знайомство з камерами та можливість охопити мільйони людей своїми повідомленнями. Зрештою, обидва новачки в політиці можуть також розраховувати на допомогу популярних ЗМІ, яким вони завдячують своєю кар’єрою. Так само, як і В. Зеленський, Шимон Головня досяг високих рейтингів у першу чергу завдяки статусу антисистемного кандидата, який вийшов на політичну арену під час чергової хвилі розчарування традиційною політикою.

Утім, на цьому їх подібність завершується. Головня не обіцяє повної ревізії всіх звершень свого попередника, просто роблячи акцент на потребі більш моральної політики та заявляючи про небезпеки монополізації влади однієї політичною силою. А головне — успіх антисистемного кандидата можливий лише в ситуації, коли традиційній опозиції немає що запропонувати суспільству.

P. S. У Польщі так було до минулої п’ятниці, але все змінилося після того, як ключова опозиційна сила «Громадянська платформа» замінила кандидата на виборах. Замість Малгожати Кідави-Блонської, рейтинг якої коливався на рівні ганебних 2%, у боротьбу за президентське крісло вступив популярний мер Варшави Рафал Тшасковський. І рейтинг «традиційної» опозиції знову став зростати. Наразі опитування дають Тшасковському від 11 до 16%. Він або несуттєво поступається Головні, або випереджає його та має всі шанси вийти в другий тур. Утім, як би не завершилися президентські вибори в Польщі, Шимон Головня залишиться їх головним відкриттям. Медіаперсоні, яка з’явилася майже «нізвідки», протягом виборчої кампанії вдалося примусити «традиційні» партії до еволюції. Це те, чого за рік так і не вдалося зробити Володимиру Зеленському.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В світі

«Коридор ганьби» для прем’єра

У позаминулу суботу в одній із лікарень Брюсселя прем’єр-міністра Бельгії Софі Вілмес розгнівані медичні працівники зустріли мовчазним протестом.

Про це повідомляла «ЄП» з посиланням на The Brussels Times. У символічній акції взяли участь близько сотні медсестер, лікарів, технічних та адміністративних працівників лікарні Святого Петра. Вони влаштували «коридор ганьби», повернувшись спинами до автомобіля прем’єрки, коли та прибувала до установи.

Працівники лікарні пояснили, що повернулися вони так само, «як політики повертаються спинами на наші заклики про допомогу». Дана лікарня перебувала в епіцентрі коронакризи від початку епідемії, будучи опорною для пацієнтів з підтвердженою інфекцією. Перший у Бельгії пацієнт з коронавірусом лікувався там після повернення з Уханя. Наразі працівники лікарні розчаровані тим, як уряд впорався з коронакризою і його підходом до системи охорони здоров’я в цілому.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В світі

В Ізраїлі черговий суд над Нетаньягу

В окружному суді Єрусалима в минулу неділю почався судовий процес над чинним прем’єр-міністром Ізраїлю Біньяміном Нетаньягу.

Як зазначається, вперше в історії цієї країни чинний глава уряду став підсудним, обвинуваченим у кримінальних правопорушеннях. При цьому Нетаньягу відкидає всі звинувачення на свою адресу. «Сьогодні під судом знаходиться волевиявлення народу. Йдеться про спробу заперечити рішення виборців і повалити владу національного табору. Розслідування були брудними від самого початку. Перед виборами в квітні 2019 року ці фірми терміново опублікували підозри проти мене, бо не хотіли, щоб я стояв тут сьогодні як прем’єр-міністр. Вони хотіли, аби я був переможеним політиком, колишнім прем’єр-міністром», — зазначив Нетаньягу перед початком слухання справи в суді.

Додамо, що перше судове засідання в трьох корупційних справах проти Нетаньягу тривало близько години. Адвокат прем’єр-міністра заявив, що для відповіді захисту на обвинувальний висновок буде потрібно від двох місяців до півроку. Він пояснив це великою кількістю матеріалу.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.