Connect with us

В світі

Відповідь на російську диверсію: як Франція змінює підходи до загроз із космосу

Дмитро БОРЗЕНКО, експерт аналітичного центру «Ad Astra»

Франція володіє найпотужнішим потенціалом космічних систем серед держав — членів Європейського Союзу, оскільки будувала незалежну політику паралельно з наддержавами від самого початку космічної ери.

І хоча наразі космічна політика Парижа інтегрована в пан’європейський проект, Франція стикнулася з викликами, відповіддю на які має стати модернізація оборонної структури за американською моделлю. Першим кроком у цьому напрямі стала нещодавня заява Еммануеля Макрона про створення французьких космічних сил. Вона прозвучала через місяць після звинувачення у космічній диверсії на адресу РФ.

Від науки до оборони

Питання космічної політики постало у Франції ще в 1957 році у відповідь на виведення Радянським Союзом першого супутника на орбіту. Для цього в 1961 році було засновано Національний центр космічних досліджень (CNES) — наразі найбільше національне космічне агентство в Європі. З того моменту політика Франції в космічному просторі асоціюється майже виключно з діяльністю Національного центру, що створив державну космічну програму й наразі займається її реалізацією.

На сьогодні CNES виділяє чотири основні напрями в своїй роботі: програма Ariane, супутникова навігація, наукове дослідження та оборона.

Ariane

Франція розглядає вільний доступ до Космосу як питання національного суверенітету, яке гарантується наявністю системи ракет-носіїв. Єдиним європейським ракетним проектом глобального масштабу стала програма Ariane, основним підрядником якої був CNES, а розробником — французька компанія Aerospatiale. Починаючи з запуску Ariane-1 у 1979 році, Європа стала одним з основних виробників носіїв телекомунікаційних супутників, а згодом 80% усіх запусків геостаціонарних супутників у світі здійснювалося за допомогою ракет цієї родини. Саме з цього проекту Європа починає відлік своєї космічної діяльності, незалежної від США чи СРСР.

Навігація та наука

На шосте покоління ракет-носіїв цієї родини покладається велика надія, адже на 2020 рік планується, що Ariane-6 виведе на орбіту 30 геостаціонарних супутників системи OneWeb. Питання навігації є важливим у космічній політиці Франції. Республіка була одним із головних бенефіціарів навігаційної програми Galileo (участь у якій бере й Україна). Хоча в рамках трансатлантичної оборонної співпраці розглядалося питання злиття Galileo та американської GPS, Париж залишається поборником повної незалежності Galileo.

З огляду на те, що будь-яка діяльність у космічному просторі має подвійне призначення, Франція ініціювала два національних проекти для супутникового спостереження за земною поверхнею.

Оборона

Наразі відбувається злиття національних оборонних та цивільних космічних ініціатив країн Європи — процес, в якому Франція бере безпосередню участь та посідає керівну позицію. У грудні 2018 року в рамках проекту Composante Spatiale Optique на орбіту був виведений супутник CSO1, що прийшов на заміну військовому проекту Helios. Це продемонструвало готовність уряду до реалізації проекту «від Парижа до орбіти», не так у національному масштабі, як у загальноєвропейському, оскільки над ним працює європейський конгломерат Airbus разом із французькими компаніями Arianespace та Capgemini.

Нові виклики

Активізація космічної політики з боку Індії та КНР викликає в Парижа не лише зацікавленість, а й стурбованість. Договір про Космос, підписаний за два роки до висадки Армстронга на Місяць, втрачає свою актуальність. Небесні тіла вже не розглядаються як «спільна спадщина людства». Китай, Росія, Індія та Сполучені Штати мають у своєму арсеналі та випробовують протисупутникову зброю. Тому, пропагуючи ідеї мирного дослідження Космосу, Франція тим не менш мобілізує свої оборонні можливості.

У цьому контексті цікавою є лінія політики Парижа в російському напрямі. Підписавши в 1966 році договір про франко-російське космічне співробітництво, Франція вже понад п’ятдесят років вибудовує політику «обережної» співпраці у сфері Космосу з Росією. Найвідомішим прикладом такого симбіозу є спільний проєкт «Роскосмосу» та CNES — Arianespace Soyuz, у рамках якого російські ракети родини «Союз» запускають з космодрому Куру.

Водночас саме російський фактор став визначальним у запровадженні Макроном нової космічної доктрини. У 2017 році Париж звинуватив РФ у космічній диверсії. Російський супутник-перехоплювач «Луч»/«Олимп» наблизився до італо-французького супутника Athena-Fidus, після чого французький уряд звинуватив РФ в акті шпигунства — перехопленні повідомлень із геостаціонарного супутника. Висновком, який зробила міністр оборони Флоранс Парлі після диверсії «Роскосмосу», була необхідність розширення «космічної автономії» Франції.

Цього місяця президент Макрон оголосив про створення французьких космічних сил. Це передбачатиме створення Космічного командування у складі ВПС Франції, а також підвищення ситуаційної обізнаності та покращення механізмів захисту супутників за допомогою спостережних мінісупутників.

Разом із союзниками

Очікується, що таку політику Париж планує провадити у співпраці з іншими європейськими космічними державами, зокрема з Німеччиною. Така позиція президента демонструє глобальний тренд у політиках космічних держав на створення окремих центрів керування військовими операціями в Космосі. Так, наприклад, відбулося в Сполучених Штатах з ініціативою Дональда Трампа створити Космічне командування та закріпити за космічними силами статус шостого виду збройних сил.

Активізація космічної діяльності, зокрема в напрямі дослідження Місяця, з боку Китаю й Індії та загроза безпеці супутників з боку Росії перетворюють ці космічні держави на прямих конкурентів Парижа. Тому створення Космічного командування передбачає те, що військово-повітряні сили беруть на себе відповідальність за орбітальну оборону та подолання загроз від таких держав.

Джерело: Юридичний вісник України

В світі

Ближче до Росії: що означає термінова зміна прем’єра в Грузії

Гія НОДІЯ, професор Державного університету Іллі (Тбілісі)

Пробувши лише рік і два місяці на посаді прем’єр-міністра Грузії, Мамука Бахтадзе подав у відставку. Cвоє рішення він пояснив тим, що зробив усе, що планував. Щоб це означало?

Його на посту змінив Георгій Гахарія, колишній міністр внутрішніх справ. Іраклій Гарібашвілі, який із часів свого прем’єрства у 2013–2015 роках не обіймав жодної посади в уряді, став міністром оборони.

Чи тягне за собою ця перестановка якісь суттєві наслідки для Грузії? По-перше, це вкотре нагадує нам про своєрідність політичної системи цієї країни. Згідно з Конституцією, формально саме прем’єр-міністр повинен бути найпотужнішою постаттю в грузинській політиці; згідно ж із неписаною конституцією, останній є лише тимчасовим менеджером, який легко стає «витратним матеріалом», коли того заманеться справжньому королю — Бідзіні Іванішвілі, мільярдеру-засновнику та лідеру «Грузинської мрії» (ГМ), партії, яка прийшла до влади після перемоги на виборах у жовтні 2012-го.

Іванішвілі обіймав посаду прем’єр-міністра лише рік, коли пішов у відставку, але мало хто з поінформованих аналітиків колись сумнівався, що відтоді він залишається головним керівником Грузії. Саме йому Гахарія, який став п’ятим прем’єром за сім років перебування ГМ у владі, публічно подякував за своє призначення.

Чому Іванішвілі настільки швидко стає незадоволений своїми візирами і як довго протримається на посаді Гахарія — ніхто не здогадується. Але одне відомо напевне: це призначення є найбільш суперечливим з-поміж усіх попередніх.

У ніч з 20 на 21 червня цього року за вказівкою Гахарії поліція жорстоко розігнала громадський протест, що виник як відповідь на перебування Сергєя Гаврилова, російського депутата-комуніста, у кріслі спікера парламенту Грузії (він головував на сесії Міжпарламентської асамблеї православ’я). Деякі з протестувальників намагалися пробитися до будівлі парламенту. Цей недалекоглядний крок дав урядові підстави застосувати силу, але багато людей вважають методи, які використала поліція, занадто суворими. Так, двоє людей втратили очі від гумових куль. Це призвело до ще більших протестів. Врешті-решт, кількість їхніх учасників знизилася, але кожен день відтоді громадяни продовжували збиратися в центрі Тбілісі, щоб вимагати відставки Гахарії. Натомість його підвищили.

Ми не можемо знати, що саме спонукало Іванішвілі прийняти це, поза сумнівом, непопулярне рішення, але ми можемо розглянути контекст, в якому воно було прийняте. За рік до вирішальних парламентських виборів, що очікуються в жовтні 2020 року, ГМ втрачає популярність, але рішуче налаштована не дозволити владі вислизнути зі своїх рук. Це підштовхує її до використання жорстких методів проти політичних опонентів.

Після «Гаврилівської ночі» грузинський уряд запанікував, як це часто відбувається, коли він бачить на вулиці масу розлючених людей. Спікер парламенту подав у відставку, а депутат, який організував захід за участю Гаврилова, відмовився від свого мандата. Та найголовніше, що ГМ погодилася змінити Конституцію на користь повністю пропорційної виборчої системи. І якщо ця обіцянка буде дотримана, ГМ матиме обмаль шансів отримати монобільшість у майбутньому парламенті. Більшість людей очікували, що остання вимога протестувальників — відставка Гахарії — також буде задоволена. Однак саме тут уряд вирішив провести межу. Нібито, подальші поступки зробили б його занадто слабким в очах громадян, тому натомість Кабмін вирішив перейти в наступ. Уряд стверджував, що спроба штурму будівлі парламенту була змовою під керівництвом опозиції, яка намагалася здійснити переворот, а Гахарія врятував від цього країну. Таким чином, Гахарія став символічною фігурою для обох сторін. Для критиків уряду він уособлює жорстокість поліції; для прихильників уряду — твердість у протистоянні противнику.

Це перетворює призначення Гахарії на своєрідний акт непокори. Це також надсилає сигнал тим прихильникам, які могли б бути стурбовані тим, що ГМ втрачає позиції. Гахарія виглядає як жорсткий хлопець, здатний тримати партію купи і не схилятися перед неприємностями.

Варто також згадати про наявність російського виміру. Гахарія провів значну частину своєї кар’єри в Росії і донедавна мав російський паспорт. Популярним стало питання, чи зміцнить його призначення проросійський вектор у грузинській політиці.

Вищезгаданий Сергєй Гаврилов публічно вітав урядову перестановку, вихваляючи нового прем’єр-міністра за тверду позицію проти «радикалів» (маються на увазі будь-які протестуючі, що критично налаштовані до Росії), та висловив сподівання, що новий прем’єр-міністр буде «досить сміливим», щоб почати реальні переговори зі своїм північним сусідом.

Чи означає це те, що внаслідок призначення Гахарії Грузія може змінити свій курс? Напевно, формально нічого не зміниться. Якщо інцидент з Гавриловим щось і показав, то це те, що відкрито проросійські жести можуть спровокувати сильний протест у суспільстві та мобілізувати опозицію, а це останнє, що потрібно уряду.

З іншого боку, частиною стандартного пакета меседжів уряду стало звинувачення опозиції в усіх економічних негараздах. Безвідповідальні і дестабілізуючі дії останньої, на думку уряду, спрямовані на підрив економічної співпраці Грузії з Росією.

Така оцінка є занадто завищеною: дійсно, Путін покарав Грузію за прояв неповаги до Росії, скасувавши прямі авіарейси між двома країнами. Це призвело до зменшення кількості російських туристів, хоча воно в основному компенсувалося туристами з інших країн.

Окрім звинувачення опозиції в економічних проблемах, урядова риторика також може слугувати сигналом до Москви: у нас є спільний ворог — грузинська опозиція. Це підводить нас до головного: що може бути і справді «російським» у Грузії, то це спосіб поводження з опозицією. Тут Грузія ще не досягла «російських стандартів», але деякі люди бояться, що вона вже рухається в даному напрямку. За, нібито, «спробу державного перевороту» 21 червня уряд висунув звинувачення проти деяких опозиційних політиків та ув’язнив понад десять осіб. Кримінальні справи, зокрема, були порушені проти Мамуки Хазарадзе та Бадрі Джапарідзе, банкірів, які оголосили про плани створити опозиційний політичний рух, який може виявитися небезпечним для правлячого режиму. Ніка Гварамія, засновник нового незалежного телеканалу Мтаварі Архі (Mtavari Arkhi), який мав почати виходити в ефір цими днями, також опинився під кримінальним переслідуванням.

Тож складається стійке враження, що правляча партія Грузії використовує правоохоронну систему проти своїх опонентів; вибір нового прем’єр-міністра може означати, що це дійсно буде важливою частиною її стратегії у рік виборів.

Стаття підготовлена в рамках проекту «Розуміння угод про асоціацію між ЄС та Україною, Молдовою і Грузією», який реалізується консорціумом, до складу якого входять Центр європейських політичних досліджень (Брюссель), Інститут економічних досліджень та політичних консультацій (Київ), «Реформатікс» (Тбілісі) та «Експерт-груп» (Кишинів) за фінансової підтримки Уряду Швеції.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В світі

Сальвіні висунули нові звинувачення

В Італії на тлі зміни уряду з’являються нові судові позови проти відстороненого правого міністра внутрішніх справ Маттео Сальвіні, повідомляє BBC.

Нагадаємо, новий лівопопулістський уряд Італії був призначений на тлі позовів проти відстороненого правого міністра внутрішніх справ Маттео Сальвіні.

Прокуратура порушила справу проти Сальвіні за позовом волонтерки, яка допомагає мігрантам Кароли Рекет. Вона проігнорувала наказ Сальвіні не заходити в італійські води на рятувальному судні з мігрантами. Прокурори Риму працють зі скаргою Рекет, яка звинувачує Сальвіні у проведенні дискредитаційної кампанії проти німецької неурядової організації Sea-Watch. У межах провадження прокурори вимагають вилучити акаунти соціальних мереж Сальвіні, який є активним користувачем Twitter та Facebook.

Суд тим часом скасував заборону, яку було накладено на міського голову Ріаче Доменіко Лукано, відомого у всій Італії тим, що він прихистив мігрантів у своєму місті всупереч наказу Сальвіні. Тоді його помістили під домашній арешт, а в жовтні 2018 року вислали з міста, але тепер він може повернутися до Ріаче.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В світі

Представлено новий склад Єврокомісії

Майбутній президент Єврокомісії Урсула фон дер Ляйен представила новий склад ЄК. Всього в списку 26 посад, з яких 9 віце-президентів і 17 єврокомісарів. 12 портфелів отримали жінки.

Двома заступниками фон дер Ляйен стануть голландець Франс Тіммерманс, який відповідатиме за екологічну політику, і датчанка Маргрете Вестагер (займеться цифровою економікою).

Посаду верховного представника ЄС з питань зовнішньої політики і політики безпеки обійме глава іспанського МЗС Жозеп Борель, який вважає Росію «старим ворогом ЄС» і «незручним сусідом».

Серед важливих для України призначень — угорець Ласло Трочані, який стане єврокомісаром з питань політики добросусідства та переговорів по розширенню. Усі кандидатури ще повинен затвердити Європарламент.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.