В світі
Вибіркові покарання: чому санкції ООН часто залишаються лише на папері?
Ефект від санкцій ООН проти Північної Кореї виявився напрочуд мізерним. Це сталося всупереч — хоча насправді, можливо, і внаслідок — загроз з боку президента США Дональда Трампа, а також ескалації економічної війни США проти цієї країни, що триває з 1950 року.
Заходи впливу ООН, покликані гарантувати мир і безпеку за допомогою спільних дипломатичних зусиль, але без військового втручання, не приносять очікуваних наслідків через Трампа. На думку голови парламентського комітету з питань зовнішньої політики в Сенаті США Боба Коркера, президент США замість посилення санкцій, відповідного до ситуації, що склалася, буквально «штовхає свою країну до третьої світової війни».
Типовим для переважаючої у Вашингтоні «аматорської дипломатії» є й те, що сам Коркер, можливо, несвідомо, подібними висловлюваннями продемонстрував Пхеньяну ризики, пов’язані з надто ранньою відмовою від своїх ядерних амбіцій. Утім поспіх — не єдина помилка політиків, які займаються санкціями, і властивий він не лише американцям.
Від початку запровадження у грудні 2006 року санкцій ООН проти Північної Кореї їхня дія раз у раз підривалася політичними й економічними факторами. Ці фактори – наслідок політичної нерішучості суб’єктів ухвалення рішень. Оскільки провідні західні держави часто підкоряли санкції ООН своїм національним інтересам, Росії та Китаю вдавалося перешкоджати їх реалізації і тим самим посилати сигнал про те, що і вони без відчутних втрат можуть ігнорувати відповідні рішення.
Таким чином, реалізація постійно кульгала, а теоретично найбільш відчутні заходи, тобто фінансові обмеження, втрачали свій ефект через досить відчутні відмінності в їх здійсненні. Крім цього, дієвість санкцій розмивається істотними відмінностями в їх тлумаченні відповідними державами-членами ООН і приватним сектором. Навіть сама Рада Безпеки непослідовно реагує на порушення міжнародного права: за рідкісним винятком, санкції вводяться проти всіх, хто бере участь у фінансуванні терористичних організацій.
Однак цього не відбувається у випадках навмисного або ненавмисного фінансування між- і внутрішньодержавних конфліктів. Щоправда, банки, які є важливою ланкою потенційного фінансування порушників санкцій, давно захищаються від небезпеки співучасті у злочинах і відмиванні коштів за допомогою взятого на себе зобов’язання перевірки своїх клієнтів (KYC – Know Your Customer). Але коли йдеться про санкції ООН поза рамками боротьби з тероризмом, багато банків на практиці виявляють дивовижну винахідливість.
Ще більш складною стає ситуація, коли постає питання про відповідальність власників в особі інституційних інвесторів. Вони мають особливо великий вплив завдяки багатомільярдним пакетам акцій у всьому світі.
Так чи інакше, а практика, заснована на обліку конфліктних чинників, є частиною 31-го загальновизнаного базового принципу ООН, яку спеціальний представник Генерального секретаря ООН з питань прав людини, транснаціональних корпорацій та інших підприємств Джон Раггі назвав так: «Захищати, поважати і виправляти» (Protect, Respect and Remedy). Хоча Рада з прав людини ухвалила рішення про впровадження цього принципу відповідальності, не відомо про жоден випадок, коли б інвестори вдавалися до заходів впливу на свої підприємства через порушення ними санкцій. Можливо, подібна летаргія інвесторів є лише відображенням роз’єднаності політиків у сфері санкцій.
Щоправда, санкції досить регулярно застосовуються проти тих, хто фінансує терористичні організації. Але спонсорів між- і внутрішньодержавних конфліктів рідко притягають до відповідальності.
Непослідовність проявляється також і в тому, що одержувачі незаконних поставок зброї страждають від арештів майна або заборон на в’їзд значно частіше ніж постачальники, які часто ще більше порушують ембарго ООН на поставку зброї. Така ж однобока реакція спостерігається і щодо тих, хто торгує сировиною. Торговці алмазами, які брали участь у фінансуванні громадянської війни в Анголі та Сьєрра-Леоне в 1990-х роках, були покарані у вигляді санкцій. А от покупці алмазів на крові в бельгійській столиці алмазного бізнесу Антверпені вийшли сухими з води.
Те саме трапилося і з підприємцями у сфері лісової промисловості в Ліберії, які справно платили податки режиму свого демократично обраного президента Чарльза Тейлора (засудженого згодом за військові злочини). Проти них були застосовані санкції. А от діючі в Ліберії каучукові плантації фірми Firestone або ж підприємства з імпорту продуктів харчування та автомобілів, які також платили податки, ніколи серйозно не розглядалися ООН в плані накладення на них санкцій. Непослідовність проявляється також і в тому, що одержувачі незаконних поставок зброї страждають від арештів майна або заборон на в’їзд значно частіше, ніж їх постачальники.
Ще одним подібним прикладом є Північна Корея: компанія A.M.M. Middle East General Trading з Дубая 6 березня 2015 року спрямувала рахунок на $1,4 млн за придбання золотих злитків і ювелірних прикрас північнокорейському дипломату Сон Юнг Наму. Поза сумнівом, ця торгівля золотом є нічим іншим, як внеском у фінансування програми Північної Кореї зі створення зброї массового знищення. Попри це делегації Ради Безпеки, а саме його комітету із санкцій, так і не покарали торговця золотом із Дубая.
Не були накладені санкції і на поставку до Північної Кореї літака типу P-750 XSTOL, а також запчастин до нього, що є порушенням заборони на постачання предметів розкоші в цю країну. Під дію санкцій не потрапили ані продавець із Китаю, ані виробник із Нової Зеландії, ані банки, які здійснили операції з перекащу грошей.
Усі ці приклади не без підставстворюють у багатьох країн-членів ООН, підприємств і великих інвесторів враження того, що резолюції цієї організації про застосування санкцій діють лише на папері.
Джерело: Юридичний вісник України
You must be logged in to post a comment Login