В Україні
Активна позиція кожного в цій війні – наша друга зброя…
Не пам’ятаю ночей, щоб не було «побачень» із шахедами. В такі ночі не спиться – читаємо, аналізуємо, працюємо… Та це дрібниці. Автору цих рядків, який народився в російському Сибірі в родині військовослужбовця з України і прожив там певну, хоча й незначну, частину свого життя й добре знайомий із російською натурою та побутовою культурою, нерідко стає сумно від того, що чогось колись недодивився, щось пропустив у розумінні цієї «натури». Адже чого вони, росіяни, стали такими непримиренними до українців і звідки ця зневага, ненависть та агресивність?
Людині з тюмені, красноярська чи іркутська, яка ніколи не була в Україні і вже не скоро, думаю, зможе це зробити, а то й зовсім не буде в нас гостювати, не має якихось видимих причин тримати злобу на українців, наших дітей, майна чи способу життя. Має бути щось таке, що об’єднує їх у цій ненависті до нас, хоча насправді вони досить роз’єднані поміж собою. І, як видається, я знайшов цю «вісь непримиренності» – вони ставляться до нас як до іншої цивілізації. Наші аналітики стверджують, що це плоди державної пропаганди. Думаю, все набагато складніше… У кожному російському місті, селі, громаді перше, що традиційно люди роблять, аби почати комунікувати, – спочатку нап’ються, поб’ються, а вже наступного дня починають якось спілкуватися. І ця позиція сили закладена в ідеї комунікування, в здоровий глузд простих росіян. У нас, українців, така риса відсутня, а сама ідея комунікації має інші корені – сприймати, взаємодіяти, співчувати. У цій війні з росією ми зуміли розвіяти міф про непереможність росіян, їх « позицію сили» і незламність натури. Сибіряку з тюмені, красноярська чи іркутська це не сподобається ніколи. Він доводитиме свою статність і силу через агресію. І чим далі, тим більше. А ще ці люди традиційно об’єднуються довкола помазаника, лідера, якому безмежно вірять. От тут ідеї прості – незмінність авторитету це незмінність влади, а ще сильніший – завжди правий.
Усе інше – зайве, непотрібне, не російське. Під це «оновлюються» старі ідеї, перекручується історія, технології комунікування пристосовуються на новий лад. Все виглядає досить фрагментарно, спрощено, хоча для когось і привабливо. Як казав класик нашої юності: охоплюють неохоплене, втискують невтискуване, порівнюють непорівнюване. Уроки історії росіяни традиційно прилаштовують на свій лад. Згадую, Володимира Висоцького, який у своїх піснях, своїй творчості розгледів цю натуру, зокрема в «Куполах»: «залатаю золотими я заплатами, а что б чаще Господь замечал». Так воно і є – золотом по багнюці. Тому для нас зараз головне стояти, скільки зможемо, скільки б це нам не коштувало й скільки б шахедних ночей не було ще попереду.
Після недавніх других стамбульських переговорів української делегації з російською й ознайомлення із кремлівським «меморандумом», який очікувано відображає давні публічні вимоги агресора про фактичну капітуляцію України та значних територіальних і політичних поступок. Бачимо – росія жодних поступок зі свого боку не пропонує. Натомість, як зазначають аналітики, російський меморандум пронизаний давньою вимогою, аби будь-яке мирне врегулювання враховувало «першопричини» війни, а саме розширення НАТО на схід з початку 1990-х, та ще про, буцімто, дискримінацію в Україні російськомовного населення й російської культури. кремль вимагає «денацифікації» й «демілітаризації» України як і на початку повномасштабного вторгнення в лютому 2022-го. Фактично йдеться про втрату суб’єктності нашої держави. Усе це ми повинні розуміти і пам’ятати. Як і те, що наша поразка в цій війні, втрата держави, призведе до ще більших втрат життів українців, аніж ми втрачаємо у самій цій війні. Бо росіяни будуть мстити нам за державу, за нашу незалежність, за європейську перспективу та ще Бог зна що. І більшість так званих ждунів також підпаде під цей каток помсти. Кого з них не згноять у тюрмах, того призвуть в російську армію як «гарматне м’ясо» для нових війн. Наостанок про наболіле. На сьогодні захищає Україну лише активна частина її населення, багато з них воюють ще з 2014 року. Це військові, добровольці, волонтери… Водночас значна кількість наших співвітчизників просто чекає, що з цього вийде? Якщо ми програємо в цій війні, то ворог зробить «боляче» нам усім. Тому долучаймося до лав ЗСУ, бо наша Перемога – це збереження держави, європейської перспективи, суверенності та територіальної єдності – повноцінного життя українців на своїй Богом даній землі.
Віктор Ковальський
Джерело: Юридичний вісник України
