В Україні
Благодійна допомога АПУ правникам. Історія сім’ї херсонки, яка виїхала з окупації
Асоціація правників України з моменту повномасштабного вторгнення Росії допомагає українцям долати наслідки війни. Окрім надання профільної допомоги, як-от через безкоштовну Гарячу лінію допомоги постраждалим від війни, АПУ долучилася до благодійництва.
Асоціація допомагає юристам та їхнім сім’ям, які опинилися в тяжких обставинах через війну — втратили житло, годувальника родини тощо — або в інших обставинах, у яких люди потребують підтримки. Цей проєкт АПУ втілює у співпраці з Благодійним фондом «Добрі серця для України». Кошти на благодійність надходять від іноземних та українських меценатів.
АПУ та БФ «Добрі серця для України» вже підтримали багатьох юристів та їхні родини. Ми хочемо розповісти вам про них, тому підготували серію публікацій про історії цих людей.
Однією з перших по допомогу до АПУ звернулася адвокатка Дар’я з Херсона, чия родина виїхала з окупованого на той час міста й потребувала всього найнеобхіднішого, зокрема теплих речей.
Дар’ї 32 роки. Вона народилася та виросла в Херсоні. Хоча її батьки — юристи, жінка каже, що фах правника обирала за власним бажанням, батько й мати її до цього не змушували. У рідному місті Дар’я розпочала й будувала адвокатську кар’єру, у ньому ж створила сім’ю.
Попри похмурі повідомлення про ймовірну підготовку Росії до великої війни проти України, які преса тиражувала на початку 2022 року, Дар’я та її чоловік не вірили в такий розвиток подій. Жодних тривожних валізок вони не готували, натомість планували 8 березня летіти з друзями на відпочинок. Також у планах подружжя на 2022 рік був ремонт у квартирі. Їхній 6-річний син готувався до здобуття розряду з шахів і пояса карате, а 1 вересня він мав іти до першого класу.
Велика родина Дар’ї (на фото вона третя зліва) за 19 днів до повномасштабного вторгнення Росії. Ця та інші світлини — з особистого архіву жінки
Уранці 24 лютого 2022 року Дар’я з чоловіком були вдома, збиралися на роботу, мали везти сина в дитсадок. Із Генічеська, що майже на межі з тимчасово окупованим Росією Кримом, їм зателефонували стривожені родичі та повідомили, що чують вибухи. Родина не могла повірити, що почалася війна, проте дуже скоро сама в цьому пересвідчилася.
«Ми вийшли на балкон і побачили, що над Дніпром у бік Антонівського мосту летять дуже багато гелікоптерів. П’ять, сім, десять — чесно кажучи, я вже не пам’ятаю, але мені здавалося, що їх дуже багато. Вони починають стріляти, гатити. Ми дивимося й не розуміємо, це наші чи не наші. Реально відчуття страху та нерозуміння, що відбувається», — розповідає Дар’я.
Того ж дня сім’я разом із 86-річною бабусею Дар’ї, котра проживала в сусідньому під’їзді, переїхала до батьків адвокатки — ті мешкали в приватному будинку, обладнаному підвалом. Із собою вони прихопили двох своїх собак, які склали компанію двом собакам батьків.
Через декілька днів росіяни захопили місто. Дар’я каже, що відчула тоді себе ніби у в’язниці, їй стало страшно.
«Я пам’ятаю, як прокинулася одного дня, вмикаю телевізор, а там російські телеканали. І вимикають повністю будь-який [мобільний] зв’язок із зовнішнім світом. Напевно, тоді в мене вперше сталася емоційна паніка, тому що я взагалі не розуміла, що відбувається, — це інформаційний вакуум», — згадує жінка.
Як тільки-но російські війська зайшли до Херсона, місцеві мешканці почали масово виходити на мітинги, аби продемонструвати, що їхнє місто — це Україна, та змусити окупантів піти геть. Дар’я та її родина також долучалися до протестів. Адвокатка каже, що в такі моменти відчувала гордість за свій народ. Але з часом росіяни все жорстокіше придушували виступи містян, у тому числі із застосуванням зброї, через що вулична активність херсонців зійшла нанівець.
Одну із своїх баз у місті окупанти облаштували неподалік будинку Дар’ї, з якого сім’я виїхала 24 лютого, — на території захопленого гарнізону українських прикордонників. Адвокатці та її рідним доводилося минати цю базу загарбників, коли вони їздили до себе додому по необхідні речі. Російські солдати в жінки викликали страх й огиду водночас.
«Коли ми проїжджаємо повз ці БМП з російськими прапорами й у мене дитина кричить на всю вулицю: «Мамо, дивися!», — у мене серце випадає. Я йому кажу: «Олеже, будь ласка, тільки тихенько проїхали і все». Це, напевно, викарбується в пам’яті назавжди», — розповідає Дар’я.
Під час окупації сім’я Дар’ї пересувалася містом здебільшого на велосипедах або пішки, зазвичай удвох. Автомобіль жінка та її рідні використовували буквально декілька разів. Одного такого разу, коли вони від’їжджали від будинку, десь поруч пролунав вибух, після якого на лобове скло машини впали уламки якогось літального апарата — ймовірно, збитого безпілотника. Дар’я в ту мить сиділа якраз попереду.
«У мене перше відчуття було, що в мене стріляють. Я дуже злякалася. Напевно, відходила ще декілька годин після того», — ділиться спогадами адвокатка.
Після того випадку родина більше не їздила Херсоном на автівці.
З моменту окупації міста Дар’я та її чоловік були без роботи. Жінка зізнається, що саме бажання працювати найбільше спонукало її ухвалити рішення про виїзд із Херсона. Але це рішення вона ухвалила несподівано для себе. 4 квітня подруга Дар’ї в телефонній розмові сказала їй, що її сім’я наступного дня їде з міста на вільну територію України. Не маючи багато часу для роздумів, адвокатка вирішила, що вони поїдуть разом.
Того ж дня Дар’я поїхала до свого офісу, аби забрати справи й адвокатське свідоцтво. На місці виявилося, що там «погостювали» окупанти. Вони пожили у приміщенні близько тижня та пішли геть, вкравши всю офісну техніку. На прощання загарбники лишили Дар’ї ось таке глузливе послання:
О 6-й ранку 5 квітня подружжя із сином, собакою та однією знайомою дівчиною сіли в завантажену речами машину й вирушили в дорогу. Дар’я зізнається, що страху в той момент уже не відчувала, бо «в тебе вже немає шляху назад».
«Найскладніше було, коли обіймаєш батьків, а в ту мить десь на підсвідомому рівні тебе непокоять думки «а чи приїду я ще додому?», «а чи доїду я до пункту призначення?»», — згадує вона.
Автівки Дар’ї та її подруги рушили в бік Миколаївщини у складі великої колони бажаючих виїхати з окупації. Їхати довелося не найкоротшим маршрутом, зупинки були лише на блокпостах, яких на цьому шляху було сім. Мандрівка тривала 12 із половиною годин, тоді як за звичайних умов із Херсона до Миколаєва можна доїхати за майже 40 хвилин. На блокпостах російські окупанти оглядали транспорт і речі, допитували мандрівників, перевіряли їхні телефони. Тим, хто чекав у черзі, виходити з машин було суворо заборонено.
Виїзд з окупації
Коли родина Дар’ї нарешті дісталася території, контрольованої Збройними Силами України, вони не стримували своїх емоцій.
«Ми обіймалися, цілувалися з військовими, намагалися дати їм солодощів, які ми везли. Це відчуття свободи, свободи того, що ти можеш дихати. Ти можеш все, у тебе стільки сили, стільки прагнення допомагати, прискорити нашу перемогу», — розповідає жінка.
Далі родина попрямувала до Одеси. Там вони тиждень мешкали у квартирі, яку їм надала в користування подруга Дар’ї, також адвокатка. Після цього сім’я переїхала до Львова, де оселилася в житлі іншої колеги Дар’ї.
Виїжджаючи з Херсона, жінка та її рідні думали, що їдуть буквально на місяць-два, тому брали із собою лише найнеобхідніше. На вільній території їм бракувало багатьох речей, зокрема одягу. Дар’я з теплотою та вдячністю згадує, як люди й організації допомагали її родині в той скрутний час.
Долучилися до допомоги сім’ї Дар’ї і Асоціація правників України та Благодійний фонд «Добрі серця для України». Як розповіла адвокатка, на одній з юридичних платформ вона побачила інформацію про те, що АПУ надає фінансову допомогу правникам, котрі постраждали від війни.
«Я одразу зареєструвалася. У листі я описала свою ситуацію, що в мене є дитина-першокласник, що ми виїхали з окупації. Мені зателефонували, потім я надала всі підтверджуючі документи, після чого мені погодили грошову допомогу. Велике дякую за це», — каже Дар’я.
Із часом подружжя почало усвідомлювати, що додому вони повернуться нескоро. Це спонукало їх облаштовувати своє життя на новому місці. З роботою у Львові Дар’ї пощастило: вона пішла працювати до того самого адвокатського об’єднання, в якому працювала в Херсоні. А от її чоловіку довелося змінити фах морського агента на логіста зовнішньоекономічної діяльності. І, звісно, вже у Львові син подружжя пішов до першого класу.
Як і всі українці, Дар’я раділа звільненню Херсона в листопаді минулого року, проте наразі повертатися туди не планує через безпекову ситуацію. Натомість у грудні їй вдалося вмовити батьків переїхати до Львова. Через деякий час після їхнього від’їзду той район Херсона зазнав російського ракетного обстрілу. Унаслідок атаки загинув близький друг батьків, який жив через два будинки від них. Постраждала також батьківська оселя — обстріл пошкодив дах.
Дар’я не приховує того, що дуже сумує за рідним містом і домом.
«Для кожного його дім — це місце сили. Я хочу прийти, лягти на підлогу в своїй квартирі та просто лежати», — зізнається вона.
Багато українських родин зараз потребують нашої підтримки, тому Асоціація правників України спільно з Благодійним фондом «Добрі серця для України» продовжують втілювати цей проєкт. Аби якомога більше правників та їхніх сімей отримали допомогу, ми закликаємо меценатів долучатися до нашої благодійної ініціативи.
