В Україні
День Незалежності як старт прискореного соціального розвитку Української держави
У день проголошення Незалежності України всі ми щоразу повертаємося до одних і тих самих звичних питань: як краще його святкуватимемо, чи стали ми щасливішими за останній рік та що загалом дала нам незалежність, за яку віддали життя багато наших співвітчизників. Традиційно щороку цей день святкується на тлі політичного та патріотичного піднесення, хоча цьогоріч розуміння внутрішньої ситуації, карантин, пов’язаний з коронавірусом, а також вплив деяких зовнішніх факторів, додають напруги. Тож від святкових настроїв практично мало що лишається.
У більшості країн святкування незалежності відбувається на тлі піднесення, політичної ідентичності, чутливого ставлення до історичної спадщини, до цінності власної особи. При тому в багатьох державах ці відчуття перемежовуються із задоволенезалнням від сімейного достатку, стану особистої безпеки та гарантованих соціальних стандартів. Візьмемо за приклад святкування незалежності нашими сусідами-поляками, угорцями чи румунами. Ми ж в Україні продовжуємо критичне переосмислення своєї історії. Саме відсутність об’єднувального історичного наративу, регіоналізація інтерпретацій історії, постійні маніпуляції з мовним питанням — усе це істотно впливає на поглиблення політичних і соціокультурних міжрегіональних суперечностей. Більше того, це відбивається на формуванні загальноукраїнської ідентичності, а заразом дестабілізує суспільство, послаблючи державу. Політики поділили країну масовими маніпуляціями історії. Відбулася певна десуверенізація свідомості, лишаються невизначеними чимало суспільних цінностей, не зменшується гострота конфронтації різних політичних сил і, як наслідок, неможливість визначення оптимального напряму розвитку суспільства, тобто ми до цих пір шукаємо відповідь на запитання, хто ми насправді й куди нам слід прямувати? Водночас, переконаний, що на зміну деформації та занепаду окремих соціальних та політичних інституцій, застою в науці, деформації в державних органах, системі соціального захисту прав людини, економічній сфері має прийти плановий соціальний розвиток. Бо якщо озирнутися на «досягнення» економічного розвитку, власне, на те, що Україна продає на зовнішніх ринках, то бачиться тут певний застій. Хочу навести топ-10 товарів минулого року в українському експорті. Основу тут складають кукурудза (5,2 млрд доларів), олія соняшникова (3,78 млрд), пшениця (З,652 млрд), котуни з руди залізної (1,6 млрд), концентрати залізні (1,4 млрд), кабелі (1,32 млрд), сляби (1,29 млрд), ріпак (1,26 млрд), соєві боби (1,16 млрд), макуха з насіння соняшнику (975 млн). Загальна виручка від продажу всього цього добра склала 22,7 млрд доларів — саме від сировинних продуктів української економіки. Про ефект Одеської зернової біржи, яка формувала ціни на зерно в Європі ще у ХІХ сторіччі, згадував свого часу Оноре де Бальзак у безсмертному оповіданні «Отець Горіо». Ось до чого йде справа — до минулого, на жаль. Звичайно урядовці намагаються певним чином просувати на експорт і продукцію, яка приносить додаткові надходження, але робіт, послуг та продуктів від ІТ-сфери переробної промисловості, сфери інтелектуальної власності, гібридних, будівельних, наукомістких, автомобільної, літакобудівної та інших сучасний технологій у складі українського експорту ми практично не бачимо. І так усі останні 29 років, без особливого натяку на будь-який прогрес.
Нагадаю, сам термін «соціальний прогрес» був уведений у науковий обіг ще в 1923 р. американськими соціологами, і передбачав одночасно й соціальну статику, і соціальну динаміку, власне, соціальні зміни, які пройшло американське суспільство. І в нас відбуваються еволюційні зміни — змінюється саме суспільство, посилюється його диференціація, з’являються нові соціальні інститути, натомість відмирають певні субкультури. Разом з тим соціальний розвиток стримується, адже відбувається він на тлі занепаду соціального капіталу, монополізації ринків, політичної стагнації. Що треба робити владі, політикам? По-перше, шукати партнерів, по-друге, створювати бізнес-проекти, по-третє, не роз’єднувати країну, людей, ресурси. І цього буде досить на десяток років, щоб покоління, яке народилося за часів Незалежності, змогло побачити іншу країну, заможних людей і не «зшиту», а суверену Україну, організовану в єдину соборну державу.
Віктор КОВАЛЬСЬКИЙ
Джерело: Юридичний вісник України
