Державний суверенітет завжди починається із суверенітету особистості

Двадцять п’ятого жовтня виповнилося 100 років з дня народження видатного вченого-юриста, педагога, громадського діяча, доктора юридичних наук, професора, завідувача кафедри державного і адміністративного права Одеського національного (в минулому державного) університету імені І. І. Мечникова Льва Михайловича Стрельцова (1918—1979). Він прожив коротке й складне, але дуже насичене життя. Військова служба, успішна кар’єра в освітянському та науковому просторі, авторитетна позиція в суспільному житті — це тільки короткі характеристики тих вдалих напрямків у житті цієї особистості.

Поділитися спогадами про професора Л. М. Стрельцова ми попросили його сина — доктора юридичних наук, професора, члена-кореспондента Національної академії правових наук України, заслуженого діяча науки і техніки України, завідувача кафедри кримінального права Національного університету «Одеська юридична академія», вченого секретаря Південного регіонального центру НАПрНУ Євгена Стрельцова.

— Євгене Львовичу, як відомо, професор Лев Михайлович Стрельцов займався складними проблемами державного суверенітету, розширенням прав і повноважень державних утворювань у складі федеративних держав, змістом та структурою основних законів тощо. Але то був, умовно кажучи, інший час. Що зараз змінилося в розумінні цих проблем?

— Суверенітет — це взагалі, мабуть, одна з найскладніших проблем, яка має не лише теоретичний аспект, а й суто реальне значення в суспільному житті, причому, як на національному, так і на міжнародному рівнях. Двадцять п’ятого вересня цього року президент США Дональд Трамп, виступаючи на Генеральній Асамблеї ООН, заявив, що суверенні незалежні нації — «це єдине середовище, в якому існує демократія» (https://www.svoboda.org/a/29509017.html) . Коментуючи його виступ, посол США в ООН Ніккі Хейлі підкреслила, що не потрібно думати, що багатосторонній підхід у міждержавних відносинах не працює. Йдеться про те, що «суверенітет виступає найвищим пріоритетом» (https://www.golos-ameriki.ru/a/trump-to-defend-us-sovereignty-at-un/4585976.html) . Ці вислови, використовуючи жартівливе припущення, дають змогу вважати, що за своїм віком президент Трамп, безумовно, під іншим іменем, свого часу відвідував лекції мого батька і сприйняв його ідеї. Але якщо говорити серйозно, то фахівці завжди будуть шукати відповіді на питання: як співвіднести незалежність та анархізм, бажання самостійності з цілісністю державних утворювань, політичний плюралізм з державною волею, а державну волю з правами людини, ідеалізацію основних конституційних положень з юридичним реалізмом тощо? Складність цієї проблеми, на жаль, постійно підтверджується реальними прикладами, в тому числі й у нас. Якщо звернутися до досліджень мого батька — професора Л. М. Стрельцова, то почати потрібно з того, що він завжди намагався враховувати загальнолюдські інтереси, що дуже важливо при дослідженні складної проблеми суверенного розвитку. Він народився в м. Мари в Туркменії, далі був Ташкент — це вже Узбекистан, а вже потім, після війни, він жив в Одесі. В цьому місті батько завершив свою військову службу й почав працювати у вищій школі, плідно займатися науковою діяльністю. Отже, його біографія дозволила дуже добре, навіть в окремих деталях, не лише знати, а й багато в чому добре розуміти культуру, традиції, звички багатьох націй та народностей, їх менталітет. Можливо, саме така багатоплановість у розумінні цієї проблеми та внутрішня особиста свобода, яка завжди була йому притаманна, багато в чому визначили й напрямок його наукових досліджень. Я думаю, що в соціально-філософському плані, умовно кажучи на особистому рівні, проблема особистого суверенітету — це проблема ролі й місця особи в соціумі, її, з одного боку, незалежність, а з іншого — необхідність узгодженого та виваженого спілкування з іншими учасниками спільного існування. Тому й загальний напрямок його наукових досліджень був пов’язаний із проблемою суверенності окремих республік у складі федеративної держави. Він намагався на прикладі України показати, які є правові можливості в такого державного утворення для збереження розвитку своєї незалежності, які об’єктивні та суб’єктивні складнощі та протиріччя існують у цих процесах, яка дистанційність між декларованими ідеалами та життєвою реальністю? Саме цій проблематиці і були присвячені його кандидатська дисертація, яку він захистив у 1963 році, та докторська дисертація.

— Як йому працювалося над цими складними проблемами в ті часи? Вільнодумство тоді, як правило, каралося?

— Звісно, це було дуже непросто. Про змістовну складність ми вже говорили. Але в той час існували й інші складнощі. Наприклад, фахівці добре пам’ятають, що з урахуванням ситуації і певної політизованості досліджень такого напрямку, більш менш реальні вивчення цієї проблематики в 50 — 70-х роках минулого століття можливо було здійснювати лише в декількох наукових центрах, які містилися в столиці федеративної держави, та ще в одному або двох містах однієї так званої «основної» республіки тієї держави. Проведення таких досліджень в інших республіках, особливо в тих, які мали підвищений «рейтинг свободи», включаючи й Україну, зустрічало не лише насторожене ставлення центральної влади, а й певну протидію. Це сьогодні проблеми національно-державного будівництва дуже широко дискутуються. А тоді навіть обговорення цього могло мати зовсім інший характер, причому не завжди позитивний.

Розвиваючи цю тезу, обговорюючи основну тематику досліджень мого батька, можна запитати: а хто взагалі знає з яких «цеглин» минулого складалося сучасне бачення суверенітету? Можливо, й саме з таких виважених кроків окремих особистостей, в основі яких була саме внутрішня незалежність, «особистий» суверенітет, який вони в ті часи «перекладали» на незалежність державного утворення. Взагалі саме таке сполучення високих особистих та професійних якостей, продуктивна робота, яка має й необхідні результати, дозволяє говорити про видатні якості особистості.

— Вірогідно, що у формуванні таких особистих якостей певну роль відіграють не лише суспільні відносини, в яких живе людина, а й певні генетичні властивості. Ви знаєте своє генеалогічне дерево?

— Мабуть, цей напрямок у нашій родині потребує подальшого дослідження. Якщо казати про чоловічу лінію по батьківській лінії, то знаю лише до прадіда, якого звали Ємельян Стрельцов, мій дід Михаїл Стрельцов, батько — Лев Стрельцов, потім я, і вже мій син — теж Лев Стрельцов.

— Таке враження, що Ваш батько прожив як би декілька життів. Спочатку в нього була дуже вдала військова кар’єра, бойовий офіцер, орденоносець, далі — наука…

— Щодо військової кар’єри, то призвали його на службу в армії в 1938 році, і він фактично одразу потрапив у «гарячу точку» того часу — у військовий конфлікт у Монголії на річці Халхін-Гол. Механік-водій, потім командир танку 7-ої бронетанкової бригади, кулеметне поранення в обидві ноги — такі перші кроки в його військовій службі. Саме тут, підкреслюю, ще проходячи строкову службу, він і отримав свій перший бойовий орден «Червоного Прапора», одну з найпочесних у той час державну відзнаку, яким його було нагороджено «за проявлення особистої хоробрості і мужності при безпосередній бойовій діяльності». Його орден, незважаючи на те, що ця відзнака існувала вже понад 20 років, мав No 3791. Указ про нагородження тоді друкувався в газеті «Правда», а вручав нагороду в Москві особисто, як тоді казали, Всесоюзний староста — М. І. Калінін. Дома ми зберігаємо фото вручення цього ордену моєму батькові. Так починалася його служба. Потім його було призначено командиром танкової роти, командиром танкової роти розвідки, заступником командира окремого танкового батальйону. У 24 роки батько став майором, в 28 — підполковником. Далі навчання у військовій академії. За своє «військове життя» він мав 15 державних нагород, в тому числі два ордени, одну іноземну нагороду. Але тяжкі поранення, які він отримав, привели до того, що після війни батько був визнаний інвалідом другої групи й демобілізований з армії.

— Як потім складалося його життя?

— Після звільнення з армії (в 50-х рр.) він декілька років працював в органах місцевого самоврядування, потім викладачем і начальником навчальної частини Одеського філіалу юридичного заочного інституту. На юридичний факультет в університет імені І. І. Мечникова він прийшов, коли цей факультет відкрився в 60-х роках. І знову за дуже короткий період батько зробив блискучу кар’єру, пройшовши шлях від старшого викладача, до доцента, завідувача кафедри, доктора юридичних наук, професора.

Говорячи про такі події в його житті, принципові зміни в напрямках його професійної діяльності, слід, на мою думку, звернути увагу читачів на те, що всі такі значні, а, можливо, й принципові зміни в житті особистості об’єктивно відбуваються дуже складно. Уявіть собі, що людина вже прожила достатньо значну частку свого життя, має реальні соціальні здобутки, а далі все змінюється й вона починає займатися справами, якими раніше не займалася, причому робить й не механічно, не, умовно кажучи, на «середньому» рівні, а вкладає в це всі свої здібності, надає цим процесам творчого підходу, що приносить значні результати. Оцінюючи це, починаєш розуміти, що окрім інших якостей, які необхідні для цього, безумовно, потрібна ще й воля, наполегливість саме для успішного подолання можливих складнощів для надання таким процесам дійсно творчого характеру. А якщо до цього додати, тяжкі поранення, які він отримав на фронті, ускладнювали вирішення багатьох таких питань, а він їх усе ж вирішував, то розумієш, як все це було непросто і якою сильною він був людиною.

Говорячи про це, слід спеціально сказати про його дружину, мою маму — В. Н. Стрельцову, яка завжди була його вірним другом. На жаль, її вже п’ять років як немає з нами. Але й сьогодні багато колег та пацієнтів пам’ятають її як висококваліфікованого лікаря-офтальмолога, яку знали, і я впевнений, не забувають і сьогодні дуже багато людей не лише в Україні. Коли відзначали 60-річчя мого батька, його колега написав з цього приводу вірш, де були й такі рядки, присвячені нашій мамі: «Пусть дарит жизнь тебе без меры набор всех благ земных подряд, а руки преданные Веры, как крылья ангела хранят!».

— Різні сфери соціального життя, різні напрямки діяльності, необхідність великої кількості контактів. Як складалися його відносини з людьми?

— Чим старшим стаю, тим більше починаю порівнювати свою поведінку з поведінкою батька, особливо щодо того, як складалися його стосунки з людьми. І багато в чому розумію, що так, як він їх вибудовував, залишається для мене певною мірою еталоном, який, мабуть, так і лишиться недосяжним. Наприклад, він ніколи, умовно кажучи, не розподіляв людей у залежності від їх соціального становища, посади тощо. Завжди рівні, спокійні відносини, я би сказав, заздалегідь доброзичливе ставлення до співрозмовника, бажання завжди піти назустріч — такими були основні риси його стосунків з людьми.

— Чи працювали Ви разом з батьком в університеті?

— На жаль, ні. Я працював на практичній роботі, одночасно займався в заочній аспірантурі, захистив кандидатську дисертацію. А перейшов на постійну роботу в університет лише через декілька років після смерті батька за наполегливими пропозиціями керівництва університету імені І. І. Мечникова. Що ж стосується можливості моєї роботи в університеті, то ми, наскільки я пам’ятаю, ніколи не вели з батьком якихось спеціальних розмов із цього приводу, але, як я зараз розумію, він хотів цього й на одній зі своїх книг у 1972 році написав мені побажання, яке можливо вважати певним пророцтвом: «Евгению Стрельцову: моему сыну — продолжателю рода и продолжателю пути в науку. Обязательно сделай больше, чем отец, и чем раньше начнешь, тем лучше!».

— Євгене Львовичу, сьогодні можна говорити про певну династію Стрельцових – викладачів та науковців із права? …

— Думаю, що це так. Мій батько, потім я, моя дружина — кандидат юридичних наук, доцент, заслужений працівник освіти Стрельцова Євдокія Джонівна, мій син — кандидат юридичних наук Лев Стрельцов — молодший. Але говорячи про наявність такої династії, потрібно звернути увагу на одне важливе положення, яке багато в чому живе в нашій ментальності завдяки моєму батькові: ніколи спеціально не займатися тим напрямком в юридичній освіті і науці, яким займається хтось із членів нашої родини. Так, мій батько займався проблемами державного права, я — кримінальним правом та кримінологією, моя дружина — міжнародним приватним правом, Лев Стрельцов-молодший — міжнародним публічним правом, міжнародною інформаційною безпекою. Я думаю, що саме так кожен із нас зберігає «зовнішню» та «внутрішню» незалежність, що є необхідною умовою нашої наукової репутації та чому нас продовжує вчить засновник нашої династії.

— Що ще цікавого Ви можете згадати про Стрельцова-старшого?

— Ви знаєте, ми з Вами розмовляємо вже певний час, і, згадуючи мого батька, якось мимоволі використовуємо визначення «був», «зробив», «вважав», «думав», можливо, тому, що він пішов «в інший світ» майже 40 років тому. Але я вважаю, що це не так. Він «не був» — він є й завжди буде з нами. Думаю, що багато доброго, що робиться в нашій родині, реалізується під його заступництвом. Його також добре пам’ятають колеги, які з ним працювали, студенти, які тоді навчалися і які зараз вже, образно кажучи, теж стали дорослими й навіть вже старші мого батька. Сподіваюся, що й для них він теж продовжує жити в їх пам’яті.

Наостанок дозвольте і вам подякувати за добру пам’ять, яку зберігає колектив «Юридичного вісника України» стосовно мого батька. Хочу також усім подякувати за добру пам’ять про професора Льва Михайловича Стрельцова. Наша родина вам дуже вдячна за це!

Спілкувався Максим Іллюк,

спеціально для ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути