В Україні
Хто винен у здачі Криму?
Володимир Дон, член Національної спілки журналістів України
Наближаються роковини трагічних подій, пов`язаних із захопленням українського Криму російським агресором. З того часу пройшло вже понад десять років, але й сьогодні ще залишається низка питань, на які суспільство так і не отримало чесної та об`єктивної відповіді. Можна припустити, якби Україна тоді зробила правильні висновки, не було б збройної агресії та широкомасштабної війни в лютому 2022-го. Саме аналізу того, що трапилося, дій військово-політичного керівництва держави і присвячена ця стаття.
Версії і причини швидкої окупації півострова
Наразі існує кілька версій, які пояснюють причини здачі Криму. За версією військових – це, найперше, відсутність волі в тодішнього політичного керівництва України ухвалити складне рішення та дати наказ військовим розпочати бойові дії проти окупанта. За версією влади основною причиною швидкої окупації півострова була відсутність необхідної кількості озброєних та підготовлених бойових частин, а також зрада вищого військового керівництва та дезертирство військовослужбовців.
Читайте також: Ідея соборності України: політико-правовий дискурс
Крім цього, ні військові, ні політики не хотіли брати на себе відповідальність за рішення, підсумок яких досить складно було передбачити. Були ще «поради» не втягуватися у війну, із Вашингтона. Серйозну роль у виборі пасивної позиції відіграв і той факт, що в разі проведення активних бойових дій, а отже, оголошення режиму воєнного стану, необхідно було б на невизначений термін перенести вибори Президента. Нестабільна політична ситуація в країні, мінливість симпатій виборців і хиткість позицій лідерів, які піднялися на гребінь популярності багато в чому завдяки випадку, породжувала невпевненість у майбутньому насамперед у П. Порошенка, який мав на той час вплив не лише на О. Турчинова, В. Кличка та А. Яценюка, а й на низку інших політиків, які прагнули отримати значні преференції після можливого обрання П. Порошенко Президентом України.
У зв’язку з досить суперечливою позицією основних учасників процесу в аналізі можливостей ЗСУ, наявності необхідних ресурсів, підготовки військ тощо, пропонується в першу чергу провести оцінку, виходячи з наявної у відкритих ресурсах інформації, в тому числі і зі свідчень учасників судових проваджень у межах кримінальних справ, зіставивши та порівнявши їх із правами, обов’язками, відповідальністю вищого цивільного та військового керівництва України.
За даними розвідки перші повідомлення про загострення ситуації в Криму почали надходити ще в січні 2014 року, у час, коли країною керував В. Янукович. Про це на допиті в суді 8.02.2014 р. у справі про державну зраду президента-втікача сказав В. Замана, який із лютого 2012 по лютий 2014 р. був начальником Генерального штабу. Він заявив, що поставив підлеглим завдання про підготовку сил негайного реагування, а саме аеромобільних військ, сил спецпризначення, підготовку навчань, перекидання особового складу та командного складу на територію Криму і Чернівецької області, що було зроблено. При цьому Замана уточнив, що доповідав на засіданні Верховної Ради 23 лютого про активізацію сепаратистських настроїв у Криму та необхідність вжити відповідних заходів, і що збройні сили готові до розвитку непередбачуваних подій.
Крім того, на на засіданні РНБО 28 лютого в противагу І. Тенюху (на той час міністр оборони України), який сказав, що ЗСУ не готові до відбиття агресії, наголосив, «що там наші люди, треба дати посил, що за них будемо боротися і не покинемо їх. Й у відповідь почув, що «наші західні друзі пропонують не робити різких кроків, і тому ми на агресію відповідати не будемо, намагатимемося політичними кроками врегулювати цю ситуацію», – сказав Замана. (Дані про загострення у Криму були у січні 2014-го – екс-командувач ЗСУ. Балачук І, Українська правда, 8 лютого 2018 р.).
За інформацією представника Головного управління розвідки В. Скібіцького ще 20 – 21 лютого 2014 року ГУР мало попередні данні щодо планування російською стороною силових дій.
Відповідно до встановленого порядку керівництво розвідки доповідало кожної доби вищому державному та військовому керівництву України про те, що з 22 лютого 2014 року відбувається нарощування російських сил на півдні рф та в Криму, почалося приховане перекидання військ на півострів великими десантними кораблями з території росії. Більше того, відповідна розвідувальна інформація за підписом начальника ГУР надавалася безпосередньо Президенту, в його адміністрацію, до Верховної Ради, секретарю РНБО.
Слід зауважити, що крім військової розвідки на той час у Криму працювала місцева міліція, регіональні підрозділи СБУ, місцева влада, яка в першу чергу мала доповідати про реальні події на півострові. Проте навіть після 21 лютого вони доповідали, що в Криму все спокійно, усі підтримують Київ, немає підстав для підвищення рівня загрози безпеці.
Крим захоплювали, а влада в Києві бездіяла
Нову владу тоді не насторожив навіть той факт, що тодішній міністр оборони П. Лебедєв (24 грудня 2012 − 27 лютого 2014 рр.) 21 лютого залишив Київ і втік до Криму. А тим часом підрозділи 810 окремої бригади морської піхоти чф рф, яка дислокується в Севастополі, були перевдягнуті в цивільний одяг і разом із підрозділами спецпризначення росії блокували й захоплювали основні адмінбудівлі в Криму.
У цих умовах підрозділи МВС і СБУ, що залишилися вірними присязі, були не в змозі надати опір агресору без допомоги Києва. (Коваленко О. Як ми втрачали Крим. Свідчення перших осіб України, 10 квітня 2017 р.).
До того ж, замість начальника Генштабу В. Замани, який відмовився застосовувати збройні сили проти мітингувальників на столичному Майдані, 19.02.2014 р. В. Янукович призначив тодішнього командувача ВМС Ю. Ільїна. Починаючи з 19 лютого і до 1 березня 2014 р. в Криму не було командувача Військово-морських сил, його обов’язки виконував С. Єлісеєв, який разом з начальником штабу Д. Шакуро зрадили державу.
У цій ситуації відповідно до Указу виконувача обов’язків Президента України О. Турчинова № 188/2014 від 01.03.2014 р. командувачем ВМС було призначено Д. Березовського, який зрадив країну наступного ж дня. Чергове призначення відбулося 2.03.2014 р., коли в.о. командувача ВМС був обраний С. Гайдук. Таким чином починаючи з 22.02.2014 р. (дата призначення О. Турчинова головою Верховної Ради, а з 23.02.2014 р. – тимчасовим виконувачем обов’язків Президента) протягом 11 діб (до 2.03.2014 р.) у Криму був повний вакуум влади, яким і скористалися російські окупанти для анексії півострова.
Саме в цей період, (27 лютого) відбулося захоплення будівлі Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, інших адміністративних будівель у Сімферополі, службових приміщень МВС та СБУ. За словами Командувача ВМС С. Гайдука захоплення державних установ у Криму військовослужбовцями рф під виглядом місцевої самооборони, можна трактувати як терористичний акт або кримінальне правопорушення, яке потрібно було локалізувати шляхом проведення спеціальної операції СБУ та МВС. (Коваленко О. Як ми втрачали Крим. Свідчення перших осіб України, 10 квітня 2017 р.).
Ще одна «каламутна» історія
І ще одна досить неприємна та «каламутна» історія пов`язана з призначенням начальником Генерального штабу – Головнокомандувачем Збройних сил України М. Куцина (Указ в.о. Президента України О. Турчинова № 172/2014 від 28.02.2014 р.), який за станом здоров’я був не придатним до такої служби, не міг виконувати покладені на нього обов’язки, бо на той час уже був інвалідом третьої групи і відповідно до наказу МОУ № 265 від 31.03.2010 р. звільнений з військової служби.
Зі слів В. Муженка, на той час заступника начальника Генштабу, навіть існував план проведення десантної операції щодо зупинення просування російських військ територією Криму, підписаний начальником Генштабу М. Куциним. Але після засідання РНБО від 28.02.2014 р. М. Куцин відмовився від цього кроку, заявивши, що жодних розпоряджень не підписував (Коваленко О. Як ми втрачали Крим. Свідчення перших осіб України, 10 квітня 2017 р.).
Пізніше І. Тенюх екс-командувач ВМС України, колишній виконувач обов’язків міністра оборони на допиті в Оболонському райсуді Києва у справі про держзраду В. Януковича повідомив, що вранці 20 лютого ВМС у Криму було приведено в повну бойову готовність, а вже ввечері Ю. Ільїн (тодішній начальник Генштабу) скасував цей наказ. І тільки 27 лютого 2014 року армія знову була приведена в повну бойову готовність. Як вирок звучить сьогодні відповідь адмірала І. Тенюха на запитання, чому Збройні сили нічого не робили, аби зупинити агресію? Бо це питання стосувалося не ЗСУ. Це питання до політичного керівництва, бо саме воно ухвалює рішення про застосування армії (Адмірал Тенюх розповів, чому Україна здала Крим. Провсе. 29.03.2014 р.).
Аналогічної позиції дотримується й міністр оборони України у 2005-2007 роках А. Гриценко, який стверджує, що О. Турчинов свідомо не ухвалював рішення про початок антитерористичної операції і втратив час, що призвело до окупації Криму Росією. «Не було наказу від Турчинова захищати Крим. Більше того, надійшов указ здати озброєння на склади, а військовим залишити тільки добові наряди з пістолетом Макарова або багнет-ножем. Ніхто не дав команди приготувати техніку, перебазувати її» (Томач О. Був наказ здати зброю: екс-міністр розповів, як влада втратила час на початку агресії росії. Апостроф. 17 лютого 2021 р.).
Винен Янукович, який підписав Харківські угоди
Зовсім інакше ситуацію, пов’язану із подіями в Криму оцінюють політики.
Зокрема народний депутат України VII скликання від партії УДАР В. Наливайченко (із 24.02.2014 по 18.06.2015 рр. голова СБУ) вважає винним у тому, що відбулося, виключно В. Януковича, який свого часу підписав Харківські угоди. Він також не оминув увагою свого попередника голову СБУ О. Якименка, за наказом якого й було вивезено в Крим та передано ворогу особові справи співробітників СБУ, агентурні данні та всю зброю «Альфи».
Олександр Турчинов, Голова ВРУ, в.о. Президента України на питання «коли вперше вам доповіли про події в Криму», відповів, що 27 лютого, коли в Києві лише розпочалося формування нового уряду, що російський спецназ захопив будівлі кримського парламенту і Ради Міністрів. Такий інформаційний вакуум він пояснює тим, що з 22 лютого (час обрання його Головою Верховної Ради) доповідати про події як в Криму, так і в інших регіонах, було практично нікому у зв`язку з відсутністю місцевих адміністрацій, керівників силових структур та розвідки (Міланова Я. Екс-глава Генштабу ЗСУ Ільїн приховував інформацію про окупацію Криму. Турчинов. Українська Правда. 15 лютого 2018 р.).
Позиція Турчинова: «щоб не сіяти хаос та паніку»
Щодо стану ЗСУ, то О. Турчинов повідомив, що першого березня до нього приїхали керівники Міноборони та Генштабу й повідомили про ультиматум рф всім українським військовим в Криму скласти зброю і здатися. В противному випадку почнеться штурм українських військових частин. О. Турчинов підкреслив, що позиція генералів тоді була такою: «Робіть, що завгодно, але не допустіть цього штурму».
Читайте також: «Контракт 18-24»: 1 млн грн, «нульова» іпотека, виїзд за кордон після року служби
Стосовно раніше озвучених В. Муженком пропозицій, О. Турчинов зазначив, що «Генштаб і Міноборони не надали мені відповідний план дій щодо Криму. Жодних окремих пропозицій щодо степового, гірського Криму або інших операцій на півострові від Генштабу я не отримував. У цілому будь-яка ініціатива від військових на той час була відсутня» (Турчинов розповів, скільки кримських силовиків зрадили Україну в 2014 році. Українська правда. 28.01.2017 р.; Коваленко О. Як ми втрачали Крим. Свідчення перших осіб України, 10 квітня 2017 р.).
Більше того, в ході судового засідання, коментуючи свідчення начальника Генштабу ЗСУ в 2014 році В. Замана стосовно того, що в.о. Президента не підтримав його пропозицію щодо проведення наступальних дій для захисту Криму, О. Турчинов заявив, що «Жодних таких пропозицій до мене особисто не надходило» (Турчинов каже, що екс-командувач ЗСУ збрехав у суді. Українська правда. 15.02.2018 р.).
Ще один цікавий факт полягає в тому, що відповідаючи на запитання в Оболонському райсуді Києва, який слухав справу про держзраду В. Януковича, «чому раніше він говорив, що в Україні були сили та засоби відстояти Крим та Донбас, а зараз спростовує це?», О. Турчинов заявив, що публічно збрехав про наявність бойових підрозділів в Україні, які зможуть відстояти Крим у березні 2014 року, щоб не сіяти «хаос та паніку». Цілком можливо, що за цією брехнею ховається некомпетентність влади, боязнь взяти на себе відповідальність, а можливо й гірше – зберегти за собою панування, хай і не над усією, але все-таки Україною.
Стосовно винних у тому, що відбулося, позиція О. Турчинова цілком збігається з точкою зору В. Наливайченка, але ще доповнюється пасивною позицією наших союзників з-за океану, які відмовляли від спротиву. Дуже важлива подія з точки зору протидії агресорові в захопленні Криму відбулася 28 лютого 2014 р. Саме в цей день відбулося засідання РНБО України у зв’язку з початком російської агресії в Криму. Уважне прочитання оприлюдненої стенограми цього засідання та аналіз виступів учасників дозволяє зрозуміти атмосферу наради та настрої лідерів держави щодо прийняття виключно відповідальних та важливих рішень для забезпечення національної безпеки України. Так, О. Турчинов (на той час Голова Верховної Ради і виконувач обов’язків Президента України) пропонував закрити авіапростір над півостровом і розпочати процес деносації угоди про базування Чорноморського флоту РФ у Криму. Крім того, доручити керівникам силових структур організувати затримання злочинців та державних зрадників В. Константинова (голова Верховної Ради Автономної Республіки Крим) і Сергія Аксьонова (голова Ради міністрів) та також інших злочинців.
Пізніше О. Турчинов заявить, що члени РНБО не підтримали його пропозицію про запровадження воєнного стану в зв`язку з тим, що в країні немає сил і засобів для його запровадження й забезпечення (Коваленко О. Як ми втрачали Крим. Свідчення перших осіб України, 10 квітня 2017 р.).
Слід зазначити, що незважаючи на вкрай критичну ситуацію оголошення та проведення часткової мобілізації було розпочато лише 17 березня 2014 р. / Про часткову мобілізацію: Указ Президента України № 303/2014 від 17 березня 2014 року. Затверджено Законом України від 17 березня 2014 року № 1126-VII/.
Натомість В. Наливайченко (голова Служби безпеки України) та А. Аваков (міністр внутрішніх справ) пропонували мирний підхід: спробувати видавити російські війська без стрілянини, щоб не допустити або жертв серед мирного населення або російських військових. Прем’єр А. Яценюк рекомендував політичне вирішення шляхом проведення переговорів з представниками незаконної влади в Криму й ухвалення нового закону про конституцію Криму (передача повноважень щодо мовних і культурних питань, поширення фінансової самостійності). «Ми не готові до військової операції, на жаль, для нас. І це знають росіяни». Також він попередив, що «Введення воєнного стану – це оголошення війни російській федерації». Андрій Парубій (секретар РНБО) радив відновити потенціал ЗСУ й вимагати від гарантів Будапештського меморандуму виконати свої обов’язки; О. Махніцький (Генеральний прокурор) пропонував звернутися до росії з вимогою видати президента-втікача Віктора Януковича, а також не виключав можливості ввести воєнний стан на території Криму, тільки «може в майбутньому».
Інші учасники засідання, зокрема С. Кубів (голова Національного банку України), вважав, що не можна допустити кровопролиття й початку військового конфлікту, а краще відродити армію і закликати українців у всьому світу пікетувати посольства росії; І. Тенюх (Міністр оборони) вважав, що потрібно привести Збройні сили України у повну бойову готовність, а в разі вторгнення використовувати штурмову і бомбардувальну авіації. При цьому потрібно запобігти прямому бойовому зіткненню (Cтенограма засідання РНБО України у зв’язку з початком російської агресії в Криму. Українська Правда. 22 лютого 2016 р.).
Пізніше, під час судового засідання щодо державної зради В. Януковича, даючи свідчення І. Тенюх розповів, що на засіданні РНБО він виступив з ініціативою провести повномасштабну військову операцію, запропонував «іти на прорив». Однак ця його ініціатива не зустріла підтримки, зокрема проти виступила Юлія Тимошенко, яка сказала, що військова операція призведе до повномасштабної війни. В результаті було прийнято компромісне рішення: війська приводяться у повну бойову готовність, але лише в межах військових частин. Також не було дозволено використання бойової авіації.
Зі слів І. Тенюха остаточне рішення про виведення військ із Криму в 2014 році було прийнято за ініціативою тодішніх секретаря АП С. Пашинського і командувача Нацгвардії С. Полторака (Хто здав Крим. У суді про держзраду Януковича свідчили екс-глава МОУ Тенюх і Наливайченко. 07/02/2018).
Авторський висновок
Таким чином, оцінюючи рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28.02.2014 р. можна дійти наступних висновків:
– рішенням не передбачено застосування будь-яких активних дій щодо військового супротиву збройній агресії рф із застосуванням належних видів збройних сил, окремих родів військ необхідних видів, типів і засобів озброєння;
– не прийнято рішення щодо введення повного або часткового воєнного стану;
– не прийняте рішення щодо проведення повної або часткової мобілізації;
– не прийняте рішення щодо звернення до Генеральної Асамблеї ООН, Ради Європи, Парламентської асамблеї РЄ, тощо про порушення рф норм міжнародного права, існуючих міжнародних договорів у зв`язку з актом агресії.
– не прийняте рішення щодо початку переводу економіки України на воєнні рейки.
У зв`язку з цим, як висновок, а з іншого боку, як вирок тогочасному політичному керівництву України, можна навести заяву А. Гриценка (Міністр оборони України у 2005–2007 рр.) «Не було наказу від Турчинова захищати Крим. Навпаки, надійшов указ здати озброєння на склади, а військовим залишити тільки добові наряди з пістолетом Макарова або багнет-ножем» (Томач О. Був наказ здати зброю: екс-міністр розповів, як влада втратила час на початку агресії Росії. Апостроф. 17 лютого 2021 р.).
Своєрідним дисонансом викладеному вище є результат досудового розслідування ДБР щодо встановлення причини та умов, які сприяли розвалу ЗСУ та анексії Кримського півострова. В матеріалах справи зазначено, що злочинні дії із підриву боєздатності української армії розпочалися ще в 2012 році й тривали аж до вторгнення рф на територію АР Крим у лютому 2014 року.
Серед основних причин називаються: злочинне скорочення ЗСУ; підрив стану мобілізаційної готовності; знищення систем протиповітряної оборони Криму; незаконні організаційні зміни та нівелювання стратегічних оборонних документів; невжиття заходів щодо реагування на зовнішні загрози.
Пред`явлені підозри в скоєнні державної зради найвищим посадовим особам держави – Президенту-утікачу В. Януковичу, Міністрам оборони України Д. Саламатіну та П. Лебедєву, начальнику Генерального штабу – Головнокомандувач ЗСУ В. Замані (Як Україна втратила Крим. Державне бюро розслідувань.16/09/2020).
Водночас постає цілком доречне питання: як так сталося, що серед найвищих військових начальників, у тому числі призначених новим політичним керівництвом України О. Турчиновим та П. Порошенком, виявилося так багато зрадників України – глава Міноборони П. Лебедєв, начальник Генштабу Ю. Ільїн, командувач ВМС Д. Березовський, в.о. командувача ВМС С. Єлісеєв, начштабу ВМС Д. Шакуро, колишній командувач ВМС В. Максимов.
Загалом за фактом здачі Криму було порушено декілька кримінальних справ, пред’явлено підозри конкретним особам, продовжуються слухання справ у суді. Водночас виходячи з наявної інформації, можна дійти висновку, що свідки, в тому числі представники вищого керівництва держави, а також вищий генералітет, включаючи міністрів оборони, начальників Генерального штабу, командувачів різних видів і родів військ тощо дають суперечливі свідчення. Робиться це здебільшого з метою зняти підозри з себе та перекласти звинувачення на інших. Зазначимо й те, що у відкритому доступі наразі відсутні документи, які дозволяють об’єктивно та справедливо оцінити дії як цивільного, так і військового керівництва держави. У цих умовах очевидно, що найважливішим способом визначення ефективності дій тих чи інших керівників є виконання та дотримання ними повноважень, передбачених Конституцією і законами України, наказами та іншими документами.
Повноваження в.о. Президента, Верховного Головнокомандувача Збройних сил
Нагадаємо, що 21 лютого 2014 р., Верховна Рада повернула в дію Конституцію 2004 року. За це рішення тоді проголосували 386 народних депутатів, а вже 23 лютого 2014 р., парламент ухвалив постанову «Про покладення на голову Верховної Ради України О. Турчинова обов’язки Президента України згідно із статтею 112 Конституції України» (Постанова ВРУ № 764-VII від 23.02.2014 р.).
Відповідно до ст. 102 Конституції Президент України є главою держави й виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України. Згідно зі ст. 106 Конституції Президент України:
1) забезпечує державну незалежність, національну безпеку;
10) вносить до Верховної Ради України подання про призначення міністра оборони України, міністра закордонних справ України;
16) скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;
17) є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування ЗСУ, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;
18) очолює Раду національної безпеки і оборони України;
19) вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та в разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань;
20) приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України;
Таким чином, аналізуючи повноваження О. Турчинова як в.о. Президента України під час драматичних подій, пов’язаних із втратою Криму для України, можна дійти таких висновків. Стосовно призначення неефективних та некомпетентних міністрів оборони можна говорити про солідарну відповідальність, як в.о. Президента, так і ВРУ у зв’язку з тим, що відповідно до п. 10 ст. 106 Конституції Президент України вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України, а ВРУ шляхом голосування його підтримує чи відхиляє.
Щодо призначення на посади вищого командування Збройних Сил України, інших військових формувань, то в цьому випадку, відповідно до п. 17 ст. 106 Конституції України, є винятковими повноваженнями Президента України. В зв’язку з цим відповідальність та звинувачення у призначенні на посади вищого військового керівництва держави зрадників України покладається на Президента. Виконувач обов’язків Президента України О. Турчинов не скористався своїми Конституційними повноваженнями (п. 16 ст. 106 Конституції України) щодо скасування актів Ради міністрів Автономної Республіки Крим від лютого – березня 2014 р., що мали антиукраїнську спрямованість. Окрім того, незважаючи на повноваження, передбачені п. 19 ст. 106 Конституції України, він не вніс до ВРУ подання про оголошення стану війни та не прийняв рішення про використання Збройних сил України під час збройної агресії проти України. Лише після остаточної втрати Криму О. Турчинов 17.03.2014 р. підписує Указ № 303/2014 «Про часткову мобілізацію». Тож занадто пізно прийняте рішення про проведення мобілізації жодним чином не змогло вплинути на можливість оборони Криму.
(Далі буде…)
Джерело: Юридичний вісник України
