В Україні
Інституційна спроможність держави: на чому вона тримається?…
Троє моїх синів зараз в армії. Воюють. Усі були юристами й доволі успішними. Та війна розставила їх по інших позиціях. І коли зустрічаємося, що буває доволі рідко, то ведемо розмови на кшталт того, а заради чого ми, українці, воюємо і яким чином зможемо перемогти в цій війні…
Іноді чую й таке запитання: ті ж США – демократична держава, міць якої тримається на її інституціях. І що? От переміг Трамп, людина некоординована, котра такі ж сумнівні заходи й впроваджує – власноруч. А інституцій, буцімто, й немає?
Виникають й інші думки-питання. Відповіді на них знайти непросто. Як і щодо стану та якості роботи державних інституцій. Хоча сам процес руйнування інституцій у світі почався не сьогодні, а ще за часів Обами в США чи Меркель у Німеччині. Вони запропонували суспільству інший порядок денний. Наразі державний менеджмент встановлює режим правління на власний розсуд. Тому інституції в згаданих демократичних державах й опинилися в нокдауні. А прихід Д. Трампа до влади в США означає зміну філософії держуправління. Його адміністрування вибухнуло зухвалістю й політичними аргументами на кшталт: Make America Great Again – MAGA –«Зробимо Америку знову великою». Здавалося, нічого поганого в цьому немає. Однак – є. Впровадження таких філософських ідей веде до ізоляціонізму, агресивності, зверхності на практиці. При цьому відбувається це не лише по відношенню до сусідів, але й у внутрішній політиці, щодо союзників, друзів.
Те ж саме ми спостерігаємо й в нашій державі, яка стікає кров’ю у війні з росією. Маємо зовнішню загрозу, яка не зменшується. Вона переходить у внутрішню «філософію» управління, яка стає різкою та агресивною, а ще – зверхньою до деякої міри. Як це загалом проявляється в діяльності наших державних інституцій? Просто. В парламенті діє монобільшість, фактично відсутня ідеологічна опозиція. Уряд перетворився на похідну інституцію ОПУ, хоча в нас – парламентсько-президентська республіка. Уряд не спромігся запропонувати економіку воєнного часу, адекватну політику в галузі освіти, культури, енергетики, оборонного комплексу. Питання лише в тому, якою мірою не змогли, а якою не захотіли? Чи, можливо, в нас є дієздатним Конституційний Суд, в якому на сьогодні немає ні голови, ні кворуму? ЦВК, яке вже шість років отримує заробітну плату, але алгоритму створення Реєстру виборців так і не розробило. У цьому ряду й Генеральна прокуратура, яка не має очільника вже пів року. А наше МВС стверджує, що поліція «не навчена» і діє за тими ж канонами, що й до війни – лише з меншими функціями, територією відповідальності, меншим населенням та більшими зарплатами. А в НАБУ, яке повинно боротися з корупцією, розслідувачі зі «Схем» «розкопали», що кілька десятків працівників бюро через криптовалюту легалізовували хабарі…
Постає конкретне запитання: яка з інституцій в Україні є дієздатною? Можливо, місцеві адміністрації на щось впливають, окрім звітування й «відмивання відкатів» з фінансування територій? Пригадаймо хоча б «харківські фортифікації», на які держава виділила 15 млрд гривень, а робіт виконано максимум на кілька млрд. Головним для держслужбовця стало – встигнути набити кишені, аби було чим розрахуватися за судову заставу й перетин кордону. Уявімо, через які труднощі треба було пройти Мінекономіки, щоб отримати таку потрібну й адекватну угоду щодо рідкоземельних ресурсів зі США?
Колись Прудон, а за ним і батько Махно, говорили: «Анархія – мати порядку!». І в цьому був свій сенс, свій порядок. В Україні сьогодні ж – квітне жахливий популізм та насувається вождизм і хаос. Тоді виникає нове питання: за рахунок чого маємо стримувати навалу лютого ворога? Відповідь одна: за рахунок українського духу вольностей. За рахунок того, що в Україні принаймні третина населення – пасіонарії, готові битися на фронтах, працювати й платити податки, волонтерити та й загалом – готові встояти у борні з ворогом. Нам потрібно усвідомити: зовнішній московитський агресор не зупиниться в своїх намірах окупації всієї України. Адміністрація США під керівництвом Трампа нас від цього не врятує. Щодо ЄС, то вони змушені допомагати, бо завдання в них – протримати московитів в Україні хоча б ще три–п’ять років, аби мати час наростити свою військову потугу. Тому гуртуймося! Вірю, саме нові покоління українців мають ту необхідну енергію, яка допоможе нам вистояти й перемогти! Слава Україні!
Віктор Ковальський
Джерело: Юридичний вісник України
