Інституціональна криза: в чому її причини і які способи виходу із ситуації?

На початку травня голова Конституційного Суду України Станіслав Шевчук ініціював проведення робочих зустрічей із керівниками парламентських фракцій та груп з метою обговорення нагальних питань, пов’язаних із законодавчою діяльністю, задля підвищення стандартів законотворчості та забезпечення конституційних прав і свобод людини.

В Україні, де наявна інституціональна криза, будь-яка ініціатива по виходу з неї повинна лише вітатися. Проте КСУ, маючи певний авторитет, не має реальної влади. Конституційна скарга, на яку сподіваються українські юристи й самі судді КСУ, поки не дає великої надії на розуміння причин цієї кризи. Вплив адміністративних судів на розсуд суб’єктів публічної адміністрації є поки мінімальним. Довіра до влади на сьогодні досить низька й лише шляхом покращення комунікацій цю кризу не здолати. Потрібні більш радикальні кроки.

Що загалом з цього вийде, не скаже ніхто, є лише певні сподівання. Разом із тим, аби робити якісь кроки, то спочатку потрібно встановити чіткий діагноз щодо першопричини цієї кризи. Яку картину маємо зараз? Скажімо, відомо, що понад півтисячі прокурорів отримали статус учасника АТО, а більше половини депутатів ВРУ отримують доплату на покриття витрат за орендоване житло, певно це — «найбідніші» люди. Ідемо далі. В місцевих громадах лідерами стали найбагатші люди. Бізнес зрісся з владою, а остання стала безсилою в частині здійснення статей Основного Закону щодо прав людини, тримання всіляких негараздів та кризових явищ під контролем. Ідеологія наживи, зловживань, популізму інтегрована в «тканину» державного регулювання. Загалом же на сьогодні багато експертів вважають, що наша влада перетворилася в симбіоз зловживань і невиконання публічних зобов’язань, а політика держави адекватна її неспроможності виконувати свої обов’язки щодо людини та її прав.

У цьому, на мій погляд, основна причина інституціональної кризи. З громадянами відбувалося загравання, видимість задоволення їхніх прав. Між тим довгий час поза увагою лишалися цілі соціальні інституції чи то в сферах економіки, права, освіти, споживання, виборів, чи то захисту прав людини, родина як цінне суспільне джерело тощо. Так, на сьогодні, як стверджує заступник міністра юстиції Світлана Глущенко, «207 тисяч осіб підпадають під дію закону «ЧужихДітейНеБуває» — саме стільки проваджень про примусове стягнення аліментів з боржників знаходиться в органах виконавчої служби. З них 86 тисяч — стосовно батьків, які понад рік ігнорують обов’язок сплати аліментів».

Ситуація цілком зрозуміла, адже питанню укріплення родини і в цілому підтримки молодих сімей, зокрема, тривалий час не приділялася належна увага тим же Мін’юстом та МВС, які переклали повноваження з контролю за дезорганізованими сім’ями на місцеві громади. Те ж саме можна сказати про систему виконання судових рішень. А процедури виконання державних рішень дійсно застаріли і вже давно мали б поступитися сучасним підходам, що мають ґрунтуватися на засадах відкритості, доброчесності та оперативності. Основна ідея змін полягає в захисті прав та інтересів людини, щонайменше в системному впровадженні невідворотного виконання будь-якого правомірного рішення. Повна автоматизація та інформатизація процесів документообігу, аби державні служби могли отримати пов- не досьє щодо будь-якої людини за максимально короткий термін, а громадяни — швидко та якісно скористатися послугами адміністративних структур.

Загалом же безумовний вихід із будь-якої кризи — створення певної мотиваційної системи, за якої врегулювання спорів повинно відбуватися без звернення до державних органів. Головні інструменти — це правоосвітницька діяльність, формування позитивного іміджу самих органів публічного адміністрування, налагодження системи адміністрування діяльності експертів, а також створення альтернативних механізмів та інститутів — інституту згоди на виконання державних рішень та механізму альтернативних можливостей їх виконання. Професійне та компетентне надання допомоги в будь-якому зверненні, адміністративному провадженні мало б стати повсякденною державною справою. Треба згадати також про мобільні та автоматизовані сервіси, ЦНАПи, відповідні реєстри, де громадяни змогли б отримати відповіді на всі питання без відвідування держорганів. Й саме така система електронного адміністрування відповідала б тим стандартам якості та відповідного моніторингу ефективності захисту прав людини, про які ми весь час мріємо. Думається, прийшов час від мрій переходити до конкретних дій, до вирішення кризових питань сьогодення.

Віктор Ковальський

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути