В Україні
Код Нації. Утвердження Української державності – шлях через покоління
Юлія Борик, головний спеціаліст із забезпечення договірної та позовної роботи ТУ ДСА України в Чернівецькій області
Вже тридцять другий рік поспіль 24 серпня Україна відзначатиме День Незалежності. І сьогодні, як ніколи раніше, ця подія стає знаковою для українців в умовах війни. Це — наша плата за свободу й можливість жити на власній землі в боротьбі за волю, як і покоління наших батьків, дідів та прадідів.
Що для кожного з нас нині значить Незалежність? Скільки тисяч, мільйонів, мільярдів доль, знівечених у боротьбі за неї, життів героїв, відданих за свободу. Такі різні і водночас схожі історії, яких об’єднує духовна міць та сила нічим не скореного й вічно живого почуття приналежності до нації, що довела всьому світу своє право на незалежність та свободу. Нація, яка щодня, щохвилини, щосекунди виборює це право, захищаючи свій дім від навали ворога, що віками марно намагався придушити дух нескорених.
Згадується історія маленької п’ятирічної дівчинки, яка разом із родиною була примусово вивезена із Західної України до Сибіру за приналежність її дядька, випускника Духовної академії при Йосипі Сліпому у Львові, до ОУН УПА. Двадцятишестирічний представник українського духовенства, не встигнувши отримати сан священика, у 1941 році був засуджений «трійкою» в Чорткові до розстрілу. Ті дитячі спогади того морозного та сніжного жовтневого ранку 1947 року зберегли єдиний світлий промінчик у суцільному жаху круговороту подій – червонобоке яблуко, отримане від когось з односельчан на світанку всупереч заборонам конвою, як останній символ рідної домівки. Теплі руки бабусі міцно притисли її до себе на холодних санях у тягнучій веретениці таких же невинно засуджених родин. Довгий шлях у незвідане – майже два місяці тягучки в старому вагоні товарного потягу, вщент набитому людьми, і назавжди закарбований у дитячій свідомості спогад про примерзлу до стіни хустину бабусі під час сну та тихий спів молитви «Під твою милість», плачі, стогін. А ще згадки про перші кроки, які заново вчилася робити самостійно з сусідськими дівчатками під руки після «подорожі» й повної втрати навичок ходити. Жахливий сморід у колишніх конюшнях, де були поселені близько двохсот ввезених українців, пронизливий холод тріскучих морозів, страшний тиф, що «косив» по 10–12 душ за добу, роботи на рудниках і шахтах, життя в бараках, постійні нічні виклики на допити дорослих, збір дітьми залишків вугільної породи біля шахти для розтоплення плити – це лише невеличка часточка пережитого там.
І назавжди в пам’яті заарештовані на другий же день після співу «Ой у лузі червона калина» юні дівчата, засуджені до тотожному їх віку терміну відбування покарання в таборах – 16-ти та 18-ти років. А ще тихі слова колядки, сховані від сторонніх вух: «Ми українці йдемо хата від хати, щоби нашим українцям заколядувати…», «… білий кожух, чорна шапка, синьо – жовта сана (давня назва слова «прапор»)…», та мамина вишиванка, яка повернулася з родиною додому після довгого 10-річного заслання, єдина, яка не була продана там, аби купити шматок хліба. Часточка української душі, код нації, яка допомогла вижити і залишитися вірними дітьми своєї рідної землі. І молитва до Всевишнього, щоб уберіг в чужому краю і дав змогу побачити рідний дім.
Молитва, яка оберігала українців і десятиліття потому в той день холодного, буремного й колючого лютого, який болісно і криваво врізався в нашу пам’ять та пам’ять майбутніх поколінь країни страшними словами «війна» й «окупація». А ще поколіннями закладене відчуття самодостатності як нації, утвердження державності і бажання вільного життя у власному домі.
Читайте також: Національний енергетично-кліматичний план стане частиною післявоєнної відбудови
Рафінований біль та ненависть до ворога у надзвичайно великих дозах своєї концентрації розбили душі на тисячі часток у безмежній, здавалося, стрічці очікування та боротьби, яка злилася в один довгий епізод із калейдоскопу днів і подій. Дні невідомості, люті та страху народжували надпотужну досі невідому силу й міць духу при атаках ворожих штурмовиків, виживання в темних холодних укриттях без зв’язку під звуки розриву снарядів і ракет, евакуації по «зелених коридорах» через блокпости під прицілом автоматів та поруч з колонами розстріляних автомобілів на шляху.
Нова епоха в історії боротьби за незалежність наче відголосок минулого протистояння, водночас є прикладом і для майбутніх поколінь. Прикладом того, як народ, проявом вільного волевиявлення якого був Акт проголошення незалежності України в 1991 році, став на захист своєї землі при нападі і злочинних посяганнях на нашу незалежність. Сотні тисяч сердець злилися в одне серцебиття, жили в одному ритмі й продовжують так жити, щоб із кожним новим днем наближати довгоочікувану Перемогу
Джерело: Юридичний вісник України
