Людмила БІЛЕНЬКА: «Коли ти вмієш радіти дрібничкам, тоді й щастя буде завжди із тобою»…

Молода, усміхнена, красива. По зовнішньому тендітному вигляду так і не скажеш, що вона очолює самостійний відділ по роботі з персоналом Територіального управління Державної судової адміністрації України в Чернівецькій області. Саме такою ми побачили нашу співрозмовницю Людмилу Біленьку — успішного та цілеспрямованого керівника державної служби, гарного організатора, творчу і просто цікаву людину.

Людмила Біленька — юрист-правознавець. Навчалася в Чернівецькому фінансово-юридичному коледжі, а по його завершенні вступила до Національного університету «Одеська юридична академія», який закінчила у 2007 році. Розпочинала свою трудову діяльність (у 2005 р.) секретарем в місцевому суді, згодом головним спеціалістом по роботі з кадрами. На даний час — керівник сектору по роботі з персоналом Територіального управління Державної судової адміністрації України в Чернівецькій області.

Вона є автором багатьох статей та тематичних рубрик щодо особливостей проходження державної служби в судовій системі, які публікувалися як на всеукраїнському, так і на місцевому рівнях. Її часто залучають до виступів на наукових конференціях, семінарах та нарадах. Брала участь у викладанні лекцій з питань введення кадрової роботи для працівників судової системи в Чернівецькому регіональному відділені Національної школи суддів України.

За свою активну участь у розвитку державної служби в судовій системі, цілеспрямованість та професіоналізм неодноразово була нагороджена державними відзнаками. Та найважливіше, що до її думки дослуховуються, з нею рахуються. Адже успішна діяльність будь-якої державної структури залежить від багатьох факторів, серед яких чи не найголовніший — наявність ефективної системи управління персоналом. Сьогодні гостею ЮВУ і є Людмила Біленька й наша розмова про держслужбу в судовій системі, її особливості та нюанси. Отже, почнемо.

— Людмило Вікторівно, розкажіть про своє дитинство, яким воно було? Які найяскравіші спогади з нього запам’яталися?

— Я народилася в маленькому містечку Кельменці, де чудові краєвиди, неповторні дністрянські крутосхили, прекрасні зелені лісові масиви. Щаслива, що народилася саме тут, в оточенні такої природньої краси й хороших та добрих людей, а ще завдячую своїм батькам.

Сьогодні я впевнена, щасливе дитинство може бути лише в тих дітей, які живуть у щасливих сім’ях. У моєму випадку саме так і було. Я вдячна своїм батькам і за своє дитинство, і за виховання, що казати, вони й зараз продовжують мені допомагати чи порадою, чи настановою, чи поділяться своєю життєвою мудрістю. Це безцінний скарб. Я його бережу.

— Це батьки Вам порадили стати юристом?

— Я дуже дякую своїм батькам за їхню віру в мене. Коли повідомила їм про своє бажання вступити до юридичного ВНЗ, вони не лише підтримали мене в цьому, а й всіляко сприяли тому, щоб я могла зосередитися лише на навчанні. Завдяки чому мені не довелося надто перейматися своїм матеріальним чи побутовим забезпеченням у студентські роки. Вони все взяли на себе. І як би їм цю «ношу» не просто було нести, вони ніколи не скаржилися. Хоча тепер я розумію: це було непросто.

Скажу й те, що ще з дитинства прагнула захищати слабких та відстоювати справедливість. І коли у випускному класі переді мною постав вибір — юридичний або економічний, я подумала, що, ставши юристом зможу професійно захищати людей від порушення їхніх прав, мені буде легше відстоювати правду та справедливість. І я не шкодую про свій вибір.

Пригадую таку історію з дитинства, коли з подругами у дворі знайшли маленьких цуценят. Додому боялися їх взяти, остерігалися батьківського гніву, тому вирішили в нашому дворі облаштували місце, де б їм було комфортно. Такий собі будиночок для малечі. І ми з дівчатками протягом якогось часу приносили їжу, воду, гралися з ними, а вони з нами.

Добре пам’ятаю, коли одного разу, я виглянула у вікно, то побачила жахливу для мене картину. Приїхала велика вантажівка, в кузові якої знаходилося багато собак, і був чутний їхній гавкіт, далі з машини вилізли двоє кремезних чоловіків та направилися до будиночка, де ховалися наші цуценята. Вони почали витягувати їх з будиночка й зовсім не «гуманним способом» просто вкидати до кузова цієї «страшної машини». Але раптом саме «мій» песик вирвався з рук отих кривдників. Я вибігла, підхопила його й побігла назад додому. Тепер вже не боялася нікого й нічого. Батьки не перечили, бо навчали з дитинства захищати «братів» наших менших. Песик той надовго залишився у нашому домі й став улюбленцем. Хтозна, можливо, саме тоді й з’явилося в мене бажання відстоювати справедливість, просто тоді я цього не розуміла.

— Отже, Ви вирішили бути юристом, вступили до юридичного вузу, які враження від студентських років залишилися?

— Напевно, не я перша те скажу, але я переконана, що студентські роки — найкращий період у житті кожної людини. Це такий безтурботний час для молодих людей, ми мріяли, втілювали ці мрії, знаходили нових друзів. Здається, в нас ніколи не було повноцінного сну, але завжди був присутній невимушений позитив.

Студентське життя принесло багато радості. Це точно говорять, що «від сесії до сесії живуть студенти весело». У цілому все так і є. Пам’ятаю й записки на лекціях, і посиденьки на підвіконні. А яка прекрасна була студентська весна. Ніколи не забудеш отієї радості, коли виходиш із аудиторії, махаєш заліковкою та стрибаєш від щастя. Це відчуття неповторне.

Можу сказати, що мені особливо пощастило, оскільки я двічі могла відчути студентство. Перший раз, коли вступила до Чернівецького фінансово-юридичного коледжу (нині Буковинський університет), і вдруге, коли стала студенткою Національного університету «Одеська юридична академія». Загалом же вчитися мені подобалося, що й казати, я й зараз продовжую це робити. Тому особливих проблем у мене з навчанням не було, можна так сказати: була з наукою на «ти».

— Як Ви обирали місце майбутньої роботи?

— Зізнаюся чесно, не знаю, чи я роботу обирала, чи вона мене (посміхається). Я дізналася про те, що проводиться конкурс до Територіального управління ДСА в Чернівецькій області. Вирішила спробувати свої сили, і все вийшло. Можливо, звучить все якось банально, але повірте, я довго й наполегливо йшла до цього. Хотіла, щоб мене помітили, щоб в мене повірили. Як зараз пам’ятаю свої хвилювання, перші доручення від керівництва управління, перші невдачі та здобутки. Я старалася виконати їх якомога швидше і якісніше.

Можливо, не все виходило, точніше знаю, що не все. Але я старалася, багато працювала над собою, не скаржилася на невдачі та проблеми, а навпаки, вперто їх старалася вирішити. Було велике бажання зростати професійно й бути на рівні з іншими колегами по роботі.

І, як вважаю, велика заслуга в тому, що моя службова кар’єра так склалася, належить моєму керівнику Юрію Георгійовичу Гончаруку. Він дійсно в мене повірив, дав мені час для адаптації, був моїм не лише керівником, а й вчителем, наставником, а якщо треба було — критиком. Я вдячна йому, він мудрий, і цим все сказано. Хотілося, щоб усі керівники володіли таким ж якостями та людськими рисами.

— Як ви вважаєте, бути успішною — це випадковість чи наполеглива праця?

— Як на мене, успіх — завжди результат наполегливої роботи. Принаймні в моєму випадку це точно так. Потрібно любити те, що робиш. Я десь прочитала, що успішні люди все роблять ідеально, незважаючи на те, яка це буде робота: чи то складання великих фінансових контрактів, чи то миття підлоги вдома, чи догляд за газоном. Вони так звикли — працювати якісно.

Я теж ніколи не цуралася праці й прагнула робити все якісно. Бо певна, лінивим та поверховим людям успіх не дістається. А ще важливо, щоб людина несла світло й не суперечила сама собі, щоб робила свою роботу з душею, пропускаючи її крізь серце. Тоді все буде виходити та й самого результату довго не доведеться чекати. Потрібно лише усвідомити просту істину — людина сама скульптор свого життя.

— Про Вас кажуть, що Ви людина безконфліктна. Як Вам це вдається?

— Аби не вестися на провокації й не потрапляти в конфліктні ситуації, необхідно бути щасливою людиною. Такі люди не заздрять, не ображають, не слідкують за чужими життями, не вказують на недоліки. Якщо я чую критику на свою адресу, просто посміхаюсь та йду своїм шляхом. На роботі часто доводиться «розрулювати» якісь неприємні ситуації, тому важливо залишатися при цьому спокійною та коректною.

— Що вас надихає, дає сили, нові ідеї?

— Насамперед мені допомагають гармонійні стосунки з моїм чоловіком, який дає мені змогу займатися улюбленою справою, завжди підтримує мої ініціативи й дає доречні поради. Щоб знайти в собі сили йти далі, мені обов’язково потрібно, щоб чоловік сказав тепле слово, обійняв мене, адже будь-якій жінці найбільше потрібна підтримка. Мені з ним добре та комфортно, він мій захист, моя підтримка і гордість. У дитинстві, пам’ятаю, я мріяла зустріти хороброго та сильного лицаря з великим добрим серцем. Певне, доля мене почула й подарувала нашу зустріч. Я відчуваю його кохання, а від того — турботу, адже коли тебе люблять, тебе бережуть.

— Що для Вас є найдорожчим?

— Це моя сім’я, діти. Доля подарувала мені двох донечок. Вони моє ранкове сонце, мій квітучий сад, мої крила. Старша донька — Евеліна, така романтична, мрійлива, полюбляє малювати, вивчає англійську мову, любить готувати. То — моя маленька помічниця. Молодша Полінка — наша маленька зірочка, вона завжди в центрі уваги, в неї невичерпна енергія, їй цікаво все, що її дивує, бо вона лише розпочала пізнавати світ.

— Як вдається балансувати між роботою та родиною?

— Усе просто: балансу не існує. Який би в тебе не склався робочий день, ти переступаєш поріг дому й одразу занурюєшся у дитячу атмосферу, де метушня, сміх, радість, легкість, пісні. У цей момент не помічаєш, як ти перетворюєшся на вигаданого казкового героя, а твій дорослий і дуже серйозний чоловік стає хлопчаком, який бавиться з дітьми. Неймовірні перевтілення.

Але поряд із цим я намагаюся вкладати в дітей все найкраще, що в мене є. Все, чого з дитинства мене навчали батьки, я передаю своїм дітям — людяність, щирість, ввічливість, повагу до старших людей. Донькам стараюся прищепити навички самостійного життя: прибирання, догляд за собою, допомога мамі з татом. Ми з чоловіком добре розуміємо, що на виховання дітей впливає і власне виховання, й оточення, й відносини в сім’ї.

Хтось сказав, бути мамою — це вдихати щастя й видихати любов. З цим я повністю погоджуюся.

— Що для Вас щастя?

— Щастя це мої діти. Я щаслива, коли вони мене цілують, коли вони усміхнені, коли радіють. Як на мене, в житті не потрібно ганятися за чимось далеким недосяжним, аби бути щасливою. Жодні гроші, коштовності чи посади не зрівняються з тими емоціями, які ти відчуваєш вранці, коли прокидаєшся від аромату запашної кави, коли коханий дарує тобі поцілунок, а дім уже наповнений дитячим сміхом. Коли ти вмієш радіти дрібничкам, тоді й щастя буде завжди із тобою. Це правило перевірене — воно діє!

— Дякую за розмову. З Вами було приємно спілкуватися. А оскільки 8 березня вже зовсім скоро, тож вітаємо Вас із цим святом. Будьте щасливими завжди!

Спілкувався
Ілля МОРОЗ, ЮВУ

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути