Марвіхери (ширмачі) — кишенькові злодії часів Російської імперії

Володимир Чисніков, доктор юридичних наук, доцент, головний науковий cпівробітник ДНДІ МВС України

У 1913 році з метою підвищення ефективності боротьби з професійною злочинністю за розпорядженням директора Департаменту поліції С. П. Білецького планувалося видати окремими випусками 5 розшукових альбомів: Випуск I — «Злодії кишенькові (марвіхери)», II — «Злодії-взломщики (шніфери)», ІІІ — «Шахраї- аферисти», IV — «Коно- і скотокради» і V — «Грабіжники і вбивці». На жаль, був виданий лише перший випуск — «Злодії кишенькові (марвіхери)», який призначався виключно для службових цілей чинів поліції, які виконували обов’язки з розшуку та затримання кишенькових злодіїв. Альбом містив фотографії професійних кишенькових злочинців. У ньому також описувалися способи вчинення кишенькових крадіжок, які найчастіше зустрічалися в практиці та ті тактичні прийоми, якими здебільшого користувалися злочинці.

Марвіхери (ширмачі) — кишенькові злодії вищого класу

У дореволюційній Росії серед професійних злодіїв, за визнанням безпосередньо поліції, найбільш небезпечними і важко вловимими були марвіхери (або ширмачі) — кишенькові злодії вищого класу. Як зазначав начальник Київського сискного відділення Г. М. Рудий, кишенькові крадіжки в Києві серед інших видів скоєних злочинів обіймали друге місце (після крадіжок із нежилих приміщень). Тенденція їх зростання просліковувалася з кожним наступним роком, про що свідчили статистичні дані. Так, у звітах зазначалося, що в 1904 році кишенькових крадіжок було скоєно 139, в 1905 р. — 208, а в 1906 р. — 242. На превеликий жаль, відсоток розкривання їх був незначний і тому потерпілі нерідко зверталися не до поліції, а до…марвіхерів. Заслуговує на увагу, наприклад, відкритий лист потерпілого А. Д. Чернікова до кишенькового злодія, надрукованого в газеті «Голос Одеси» від 23 серпня 1911 року (подається мовою оригінала) :

«Открытое письмо к господину карманнику»

«М. Г. редактор! Покорнейше прошу Вас не отказать напечатать в вашей газете нижеследующее письмо.

Господин карманник. Сознаюсь, что вы с ловкостью настоящего виртуоза выкрали у меня портманэ, когда я садился в вагон электрички по Большой Арнаутской улице и М.-Фонтану в субботу 20-го августа в 8 1/2 часов вечера.

Обращаюсь к вам с просьбой — оставьте себе деньги и кольцо, а возратите разрешение на право ношения оружия, а также заметку, находящуюся в портманэ. А если вы приличный карманник, то возвратите и пустой портманэ, оно для вас никакой ценности не представляет, а для меня имеет значение, как память от лица, который умер. Готов даже вознаградить вас за этот поступок.

Все можете возвратить чрез какого-нибудь официанта ресторана Квисисана для меня. А. Д. Черников».

Марвіхерами кишенькових злодіїв називали на півдні і заході імперії тому, що більшість із них були так звані «інородці» — євреї, поляки, греки і спілкувалися вони між собою за допомогою напівєврейського-напівнімецького злодійського жаргону. В інших місцевостях Росії злодії називалися ширмачами, так як головним для них при вчиненні крадіжки було відвернути увагу жертви, тобто «створити ширму». Про різноманітність прийомів, застосовуваних з цією метою, мова піде нижче.

Характерно, що кишеньківці-професіонали одягались у модні, але непримітні костюми. Причому, як правило, при собі вони не мали ні зонта, ні палиці, ні рукавичок — щоб руки були завжди вільні. Крадіжки вони здійснювали здебільшого в групі, хоча нерідко «працювали» і поодинці.

«Робота» поодинці

Поодинці крали найбільш спритні марвіхери і їх полем діяльності переважно були трамваї, омнібуси, театри, церкви, ярмарки, вокзали та інші місця скупчення людей. Намітивши об’єкт крадіжки, кишеньковий злодій, передусім, намагався визначити, де в нього знаходяться гаманець, годинник та інші цінності. Для цього він обережно його обмацував або ж спостерігав за ним, коли той розраховувався біля каси, буфета, тоталізатора (на скачках) тощо. Але перш ніж приступити до крадіжки, злодій вичікував момент, коли увага жертви буде відвернута будь-якою подією, або ж нерідко сам навмисно відволікав його увагу. Наприклад, просив вогню, щоб закурити сигару, спотикався при виході з вагона і, «міцно» ховаючись за наміченого суб’єкта, або ж роблячи вигляд, що дуже поспішає кудись, «ненавмисно» натикався на жертву. Часом злодій симулював п’яного і обіймав «першого зустрічного», як свого товариша.

Саме в цей момент для злодія починалася відповідальна робота. Утворивши з вказівного і середнього пальців своєї руки щось на кшталт ножиць, він обережно просовував їх в кишеню жертви і, затиснувши між ними предмет, так само обережно виймав руку назад. У разі необхідності трьома іншими пальцями, притиснутими до долоні, кишеньковий злодій розширював складки кишені, причому, щоб не торкатися людини, яку обкрадає, він відводив іншою рукою полу піджака.

У разі, якщо гаманець знаходився в кишені збоку, то марвіхер намагався свій рух руки приховати будь-яким предметом — капелюхом, кашне, газетою. Щоб заволодіти предметом, який знаходився всередині одягу, доводилося зовні робити розріз коротким гострим ножем, що знаходився у злодія в каблучці або в браслеті. Ланцюжки разом із годинником відкушувати маленькими кліщами, які знаходились у складаному ножі.

Кишенькові злодії постійно вдосконалювали свої прийоми «ширмівки» й вигадували нові. Так, один марвіхер дуже любив «ненавмисно» наступати в натовпі якійсь дамі на шлейф, а потім, коли вона зніяковіло хапалася руками за плаття, починав вибачатися, не забувши при цьому непомітно залізти їй у кишеню. Або ще приклад: у жаркому вагоні дама розстібає шубу. Пасажирка, яка сидить навпроти, раптом несподівано схоплюється і, штовхаючи даму муфтою в груди, здивовано вигукує: «Ах, яке чудове хутро! Де ви його купили?». Образившись, дама застібає шубу, а прийшовши додому, виявляє пропажу свого годинника і ланцюжка.

Якщо кишеньковий злодій працював у парі, то на партнера покладався обов’язок відволікати увагу жертви. Для цього він починав із ним розмову або «ненавмисно» наступав йому на ногу, або, грубо штовхаючи, намагався вивести його з душевної рівноваги.

Застосовувалися й інші тактичні прийоми. Так, пізно ввечері до запізнілого перехожого підходила пристойно одягнена пані і просила показати їй дорогу. Коли він задовольняв її прохання, дама раптом кидалась йому на шию, обсипаючи словами подяки. В цей час несподівано з’являвся здоровенний чоловік і загрозливо вимовляв: «Як ви смієте обіймати мою дружину?». Поки переляканий перехожий давав пояснення, «дружина» зникала, а, через деякий час чоловік, що показував дорогу, виявляв пропажу гаманця.

«Робота» в групі

Якщо крадіжку здійснювали в групі, що складається з декількох людей (хевра), то спочатку злодії оточували жертву в натовпі, штовхали, тіснили її з усіх боків. У ширмачів ці спільники називалися «затирщиками». Щоб приховати від сторонніх очей сам факт крадіжки, вони зображали стіну, тобто загороджували жертву від оточення. Витягнувши гаманець, виконавець швидко передавав його одному із затирщиків, або ж опускав у його кишеню, а нерідко навіть кидав на землю. При цьому спільник швидко наступав ногою на гаманець, потім підіймав і намагався якомога швидше покинути місце крадіжки. Виконавець деякий час залишався біля потерпілого, і якщо той помічав пропажу, то кишеньковий злодій першим пропонував себе обшукати. Природно, що в нього нічого не знаходили.

Як правило, групи марвіхерів викрадали великі суми грошей, вибираючи жертви в банках, театрах, на виставках, на скачках, ярмарках тощо. Зробивши дві—три великі крадіжки, вони їхали в інше місто, побоюючись бути затриманими. Викрити їх у злочині — було справою нелегкою, навіть при затриманні, а ще важче було встановити особу кишенькових злодіїв, так як жоден із них не жив за своїм паспортом, а чужий завжди встигав викинути при затриманні. Важко було відшукати і майно кишенькового злодія, тому що, зазвичай, його багаж складався з невеликої валізи, яку він здавав на зберігання десь на вокзалі, маючи при собі лише квитанцію та проїзний квиток.

Залізничні марвіхери

Особливу категорію злодіїв представляли залізничні кишенькові злодії, що обкрадали пасажирів у вагонах. Зазвичай, вони виглядали на вокзалі біля кас, буфетів або ж біля входу в вагон пасажирів, які, на їхню думку, мають пристойну суму грошей. Якщо марвіхер виявляв такого суб’єкта, то він подавав спільникам умовний сигнал (наприклад, надував щоки) і йшов слідом за жертвою в вагон. Спільник, маючи в руках невеликий чемодан, намагався при вході в вагон випередити пасажира, який нічого не підозрював. Загородивши йому дорогу, він раптом зупинявся в дверях, вдаючи, що не може просунутися далі. Ззаду на жертву, природно, «напирали». Цього було досить, щоб, користуючись моментом, злодій, що знаходився ззаду пасажира, витягував у нього гаманець. Почувши покашлювання (умовний сигнал, що все пройшло вдало), затирщик спокійно входив у вагон, звільняючи шлях обкраденому, а потім, вдаючи, що помилився вагоном, не поспішаючи виходив із нього. Після крадіжки марвіхери намагалися якомога швидше покинути вокзал або ж сідали в зустрічний поїзд і від’їжджали на кілька станцій у протилежний бік.

Інші залізничні кишенькові злодії вважали за краще працювати в вагоні. Вибравши в купе самотнього пасажира, марвіхер сідав поруч із ним, а його симпатична спільниця сідала навпроти і заводила жваву розмову. Спочатку карманник брав активну участь у бесіді, а через деякий час робив вигляд, що йому хочеться спати. Для того, щоб не викликати підозр, він на очах у пасажира клав собі на коліна руки (в рукавичках), причому весь секрет заключався в тому, що одна з них була протезом. Справжня рука, якою злодій мав намір працювати, була захована під широкою накидкою. Нею він діяв лише тоді, коли пасажир занадто захоплювався розмовою з його спільницею. Зробивши крадіжку, марвіхер передавав здобич третьому співучаснику, який сидів із ним поруч і сходив на найближчій станції. Потім під слушним приводом купе залишали й інші учасники цієї своєрідної вистави.

Залізничні злодії викрадали також валізи, кошики й особливо дамські сумочки з цінностями, які безтурботні пасажири залишали без нагляду. Зауважимо, що марвіхери-гастролери й залізничні марвіхери, як правило, знали один одного і мали в багатьох містах своїх притоно утримувачів і укривателів, у яких весело проводили час після вдалих крадіжок.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути