Нас здружила Волинь і адвокатура (пам’яті Миколи Верби)

Двадцять другого березня минає сорок днів, як не стало Миколи Верби, адвоката, колишнього члена Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури, голови Дніпровської КДКА. Останніх півтора місяці він тяжко хворів, параліч скував його тіло, спілкувався з родиною, що ним опікувалась, знаками, короткими хвилями, коли міг говорити — лише декількома реченнями. Слухав деколи в телефон, стан ставав тривожнішим з кожним днем.

На Волинь Микола приїхав у 1976 році після тривалої переписки з головою колегії з Саратова, де він практикував після Київського університету і шукав в Україні місце в колегії адвокатів. Тоді ще було квотування, прийняти нового члена в колегію можна було тільки при реальній вакансії, і така можливість з’явилася в нас у сільському районі, недалеко від Луцька. До нас приїхав красивий, високий і міцний чоловік, артистичної вроди й дикторського голосу. Працювати почав активно, справ тоді в адвокатів було доволі, а в районі — циганських крадіжок тьма. Але Микола взявся за інше: він із групою наших «ветеранів» вступив у ряд справ, які проводилися КДБ проти протестантів, колишніх оунівців, дисидентів, й одразу нарвався на претензії «кадебешніків» — «заривається». Микола на це уваги ноль. Захист є захист. Одним із перших він почав оскаржувати вироки, внесені таким клієнтам, їздив на касації у Верховний Суд, і вже через три роки його перевели в Луцьк. Там ми й потоваришували.

Ще задовго до змін, що чекали адвокатуру, у нас у колегії запровадили виборність завідуючих юридичними консультаціями, причому таємним голосуванням, вибори президії колегії теж стали тільки таємними і не на завжди, а на одну каденцію.

На початку дев’яностих через сімейні обставини Микола з сім’єю переїхав у тодішній Дніпропетровськ: там потрібно було доглядати за батьком, який тяжко хворів. Й одразу спробував на цей ґрунт перенести традиції, до яких звик у Волинській адвокатурі: виборність, таємність голосування, змінність управління колегією. При зустрічах у Києві розповідав, як у штики сприймали там новації. Але рядові адвокати обома руками підтримували й буквально за рік—два його обрали в президію колегії. Авторитет мав беззаперечний, клієнти цінували його ерудицію, настирливість і послідовність.

Зрушення, що відбувалися в адвокатурі після прийняття в 1992 році Закону «Про адвокатуру» надихали, всім нам тоді обіцяли нову, реальну адвокатуру, але не так сталося як бажалося. Кваліфікаційні комісії не могли запрацювати, положення про них гальмувалися. Микола був у числі ініціаторів першого і єдиного справжнього страйку українських адвокатів у 1993 році, який, власне, й зрушив цей камінь з місця. В травні 1993 року були прийняті положення про КДКА, про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури. Верба стає членом Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури, його виступи на її засіданнях завжди відрізнялися чесністю й глибокою турботою за адвокатуру.

Делегати всіх з’їздів адвокатів підтримували його новації в адвокатурі й Дніпропетровській колегії. Дуже скоро він очолює одну з палат, тоді його обирають головою КДКА області.

Події 2012 року в українській адвокатурі ще належить оцінити її історикам. Не знаю, може не обійдеться без брому як при читанні української історії загалом. Верба не пішов на з’їзд переможців у «Київську Русь», разом із частиною делегатів він був серед тих, хто в київському кінотеатрі не підтримав славослів’я того, що несло адвокатурі її портновське крило. Майбутнє підтвердило його правоту. Дуже швидко ті, хто співав дифірамби тодішній команді з «Київської Русі», перегризлися, пересудилися й досі «відхаркують» «доленосні» рішення, які зламали адвокатуру, знищили її самоврядування. Переслідування, яких зазнали з боку «переможців» незгодні, є найганебнішою акцією тих, хто дорвався до управління адвокатурою в 2012 році. Серед жертв цього свавілля був і Микола Верба. Його участь у з’їзді нескорених у кінотеатрі не була забута. І за першої можливості нагадала про себе: у 2020 році традиційно знайшлися «ініціатори», які провели «свою» конференцію, обрали «свою КДКА», а стосовно Миколи Верби в Полтаву, Дніпро та Київ посипалися дисциплінарні справи, переслідування й приниження. Він не змирився. Він проривався до голови РАУ, не прийняли, позивався в суди — не підсудні спори. Микола лишився один і лише підтримка небагатьох друзів тримала його як і сім’ї, дружини та сина.

Прикро, що адвокатура піддається таким мукам, але так воно є. Верба добивався не відновлення на посаді, а реабілітації свого доброго імені, хоча й не встиг дожити. Це все ще попереду.

…Щотижня, в суботу чи неділю, ми спілкувалися з ним телефоном і я чув у його голосі гіркий біль за таку знавіснілу несправедливість. Він достукувався до Ради адвокатів України — не почули. Закривали вуха ті, хто ще рік тому славив його і ставив у приклад. Відвернулися, зробили вигляд, що не бачать очевидної наруги, що чиниться над колегою.

Ще 19 грудня, в День адвокатури, ми довго обмінювалися споминами про адвокатуру і мріями про її майбутнє. Через тиждень, коли я зателефонував, Микола слухавку вже не взяв. Його дружина Олена, надзвичайно мужня й любляча жінка, із сумом сказала мені, що «Коля в лікарні». Я не міг продовжувати розмову й лише через деякий час, заспокоївшись, розпитав про біду.

Микола декілька років перед тим переніс інсульт. Все, начебто, йшло добре. Але знавісніле переслідування Радою адвокатів не пройшло без сліду. В кінці грудня крововилив у мозок розбив його знову. Ще півтора місяці ми не втрачали надії, що все минеться. Сім’я вже домовилася і Київській клініці за реабілітацію, за транспорт до Києва. Не судилося…

Його прах, за його заповітом, розвіяли над Дніпром. Такою була його воля.

Останні п’ять років українська адвокатура втратила дуже багато. Пішли Клара Маргулян, Данило Курдельчук, а на початку 2021-го не стало й Миколи Верби. Вони починали той шлях, який ще чекає адвокатуру, який ще належить пройти, який вона з таким трудом прокладає, залишаючи за собою кращих з її когорти. Я втратив свого товариша, більше як колегу. Коли в 2018 році на нашу сім’ю напали бандити, пограбували й ми з дружиною були на грані між життям і смертю, було дуже багато дзвінків, співчувань. І був єдиний, хто взяв і допоміг. Коли на третій день після реанімації до мене підійшов мій помічник, він сказав: «вам Верба переказав гроші». Коли я пишу про це, сльози затуманюють мої очі. Так і пригадується біблійна притча про багатьох кликаних і мало обраних. Питали про допомогу багато, допоміг один. Той, хто не питав, просто взяв і допоміг. Я намагався повернути борг. Категоричне «ні» чув у відповідь. Я сплачую свій борг цим спомином про свого товариша, колегу, побратима.

Сорок днів його душа ще тут. Вони по Миколі Вербі випадуть невдовзі після його Дня народження, який припадає саме на День Паризької комуни, 18 березня. Коли я його вітав з Днем народження, то завжди казав: «З Днем Паризької комуни». І ми сміялися. Такі щасливі дні були.

Кілька років тому мандрівник української адвокатури Павло Луцюк організував українським адвокатам тур в Європу. У Парижі ми пробули три дні. Звісно, одним із перших наших «об’єктів» була площа Бастилії, ми хотіли побачити знамениту тюрму, на честь якої назвали площу. Нічого нема. Просто майдан. Але який славетний! Сотні людей просто стоять і дивляться. Ми з Миколою стояли й мовчали. Яка велика сила духу може бути там, де немає нічого і є все. Я думаю, що є щось дуже сильне в тому, що Микола Верба заповів його прах розвіяти над Дніпром. Залишилася величезна сила духу людини, яка так любила адвокатуру, так гідно служила їй і лишила по собі таке велике місце на містку, де був розвіяний його прах, на містку, що об’єднує два береги Дніпра.

Ми мріємо про той час, коли українська адвокатура буде єдиною, віримо у це. І в пантеоні її слави серед тих, хто звеличував її своїм невтомним трудом, буде мій славний товариш, сорок днів за яким ми вшановуємо.

Тебе не буде забуто.

Сергій САФУЛЬКО,
адвокат

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути