В Україні
Не посоромив прізвища предка. Слово пам’яті товариша
Двадцять шостого липня, на 86-му році життя він пішов у світ інший. Кажуть, приліг подрімати й не прокинувся. А ще зовсім нещодавно я ділився з ним враженнями про повітряні тривоги в Одесі і задумом щодо написання нарису до 100-річчя з дня народження І. Г. Цесаренка – прокурора Харківської області в 1968–1986 роках. Та не думав, що перший допис буде про самого Павла Михайловича Каркача. Доречно нагадати читачам, що саме його предок Іван Каркач привів на Дике поле переселенську валку із Задніпрянщини і в місці злиття річок Харків і Лопань заснував нове поселення під назвою місто Харків.
Читайте також: Чому Банкова вирішила почекати? Чи з’являться в Україні знову військові прокурори? Потреба є… Частина 2
Сам Павло Михайлович у 1966—1999 роки працював в органах прокуратури на посадах помічника прокурора Першотравневого району, прокурора Зачепилівського і Валківського районів, на керівних посадах в апараті прокуратури області, начальника слідчого управління. Протягом восьми років очолював Харківську міську прокуратуру. Потім займав посаду Східно-Українського транспортного прокурора (на правах прокурора області), в 1996–1997 р. р. – прокурора Харківської області, ректора Інституту підвищення кваліфікації Генеральної прокуратури України, викладача Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого».
«Справа тортів»
Моє перше знайомство з ним відбулося ще на початку 80-х уже минулого століття під час проведення оперативної наради з приводу розслідування кримінальної справи про отруєння (без летальних наслідків) тортами жителів Харкова й кількох прилеглих районів області, які надійшли до продажу з 8-го хлібозаводу. Десь із десяток людей отруїлись тоді в Чугуївському районі, тому і я був включений до складу оперативно-слідчої групи. Керівництво групою взяв на себе саме Павло Михайлович. Не стану вдаватися в конкретику справи, та саме тоді я помітив його характерну особливість — він не просто керував роботою, постановкою завдань, а запитаннями, відповідями на них, ніби мимохідь, наполегливо, залучав усіх до розслідування. Як керівник не боявся зізнатися, що ось у розслідуванні цього питання слідство зайшло в глухий кут, що воно ніби йде, але вхолосту. Примушував думати, які ще можна застосувати ходи і які від них можна одержати результати, що це може дати слідству. Те спостереження, яке виникло з першого дня безпосереднього з ним спілкування, закріпилося на весь подальший час наших спочатку службових, а потім, на мій погляд, і приятельских відносин.
У тій же «справі тортів» виявили, що на коробках, навіть попри їх дефіцит у торговій мережі, ставили не сьогоднішню, а дату наступного дня. Запам’яталася справа ще й тим, що я за один день, прямо на хлібзаводі, допитав як свідків усю зміну — чоловік тридцять. Уявіть тільки процедуру: заповнення всіх граф протоколу допиту: прізвище, ім’я, по батькові, число та дата народження, освіта, житло, професія… Запитання — відповіді, часто уточнюючі, а потім конкретні запитання про характер роботи, яка роль свідка у виробничому процесі. Під кінець допитів відчув, що таке балаканина, що значить вислів «язик заплітається». Для молодого слідчого то була наука, приклад, який потрібно було взяти на озброєння, коли сам став прокурором.
Прокурорські будні
На свої прокурорські перевірки Павло Григорович часто запрошував газетяра, заслуженого журналіста України Володимира Галюка. Якось у жнива завітали удвох до району, де я був прокурором. Поїхали по полях та на токи. Нібито, головна тема — жнива, а тут на одному з токів колгоспу лежать ящики яблук ранніх сортів. Уже аж підгнивати почали. Звичайно ж, неподобство. Голова колгоспу, виправдовуючись, говорить, що оце возили до райспоживспілки, а там не прийняли. Тож не вгледіли. Павло Михайлович до мене: «А ти казав, що немає підстав для кримінальних справ?». На той час я теж уже міг оцінювати моральні та ділові якості людей, тож, захищаючи, кажу, що голова колгоспу молодий, працює недавно. За фахом економіст та вже піднімає колгосп. Може, не потрібно порушувати справу? «Ти дивись, який захисник! А що пропонуєте робити? Просто пробачити? Такі пробачення державі дорого коштують». Похнюпивши голови, удвох з керівником колгоспу знизуємо плечами. «Бачу, що ще немає досвіду. Яблука тільки почали псуватися. Переберіть, поріжте, висушіть, взимку підуть на компот. А ти, прокуроре-захиснику, перевір і мені повідомиш».
Читайте також: Чому Банкова вирішила почекати? Чи з’являться в Україні знову військові прокурори? Потреба є…
Крім описаного в цьому колгоспі, в інших господарствах знайшлися й свої неподобства. У колишньому колгоспі «Дружба» виявили, що через безгосподарність не вберегли частину зерна – порушили кримінальну справу. Там я вже не ставав на захист. Через кілька днів, за результатами поїздки, в газеті — стаття. Про голів колгоспів не кажу. Мені теж дісталось на горіхи – за короткозорість.
Уже коли я вийшов на пенсію і став писати, то знаючи, що сам він любив гумор, запитав Павла Григоровича, чи можу написати про те, що свого часу йому пропонували посаду прокурора Одеси і як він від цього відмовився. Мабуть, знаючи, що ця оповідь ходила серед людей, він, усміхнувшись, сказав: «Можеш написати. Хоча, як кажуть, це було давно, хоча й було…».
А суть така, що на пропозицію очолити прокуратуру Одеси, Павло Михайлович, який щонайбільше не хотів полишати рідний Харків, дуже дипломатично відмовився, сказавши: «Це ж курортне місто, зустрічі та проводи різних делегацій!.. Боюсь, моя печінка не витримає…». Павла Михайловича це зовсім не стосується, він далеко не з тих, хто ще в юності випив і в подальшому все життя похмеляється, та думаю, що в ті роки це був вагомий аргумент.
Знаючи, як принципово відстоював своїх працівників І. Г. Цесаренко, і сам складаю свою пошану за таку ж принциповість Павлу Михайловичу. Так сталося, що волею обставин, про які не хочу нині розповідати, в мене не склалися стосунки з головою райдержадміністрації. Прокурор області Г. К. Кожевников про це знав і підтримував мене. Та після нього прокуратуру області очолив новий керівник. Очільник району через знайомого заступника прокурора області добився до нього на прийом і виклав на мене свій «компромат». Було там і таке, що я мало не п’яниця.
Не знаючи мене, прокурор області скликав апаратну нараду, де розповів, що в мене не складаються відносини з головою районної адміністрації й потрібно подумати про моє звільнення. Хто ж з апарату буде перечити новому керівнику!? Та мені передали, що лише Павло Григорович сказав: «Я не знаю, можливо, Щербаня й необхідно звільняти з посади. Проте, комплексної перевірки ми в нього не проводили. Звільняти тільки за те, що він не знаходить спільної мови з керівництвом району!… Це не входить у його службові обов’язки. Спільною з керівництвом району у прокурора може бути лише мова закону… Я проти таких способів зміни прокурорів». Це на деякий час відтермінувало, та все ж мені довелося залишити посаду прокурора району, одному з небагатьох «за власним бажанням».
Уже потім, коли Павло Михайлович очолив прокуратуру області, а я працював у відділі нагляду за додержанням законів про національну безпеку, він пропонував мені повернутися в район на ту ж посаду. Відмовився і не дуже шкодую за тим, що могло бути, але трапилося. До речі, мене зрозуміють ті, хто знає специфіку роботи відділу, в якому я працював, що небагато прокурорів областей, видаючи наказ про розподіл обов’язків, залишали за собою цю ділянку – перекладали на заступників. А він брав на себе, був працюючим, а не представницьким прокурором.
Сьогодні ті, хто працював з Павлом Михайловичем у прокуратурі, вже ветерани. Й саме йому ми вдячні за створення музею історії прокуратури Харківської області, який був відкритий 7 травня 1997 року і став єдиним подібним в Україні.
Ветерани уже й ті, хто закінчував Інститут підвищення кваліфікації Генеральної прокуратури України за часів його керівництва цим закладом. Він завжди вміло поєднував практичну роботу з активною науково-дослідною діяльністю. У 1989 році захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата юридичних наук, в 1991 році йому присвоєно вчене звання доцента, в 1997 році – професора.
Росте покоління, яке знало його вже як викладача Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». З приємністю відзначаю, що серед них і мої доньки. Із 2004 року він заслужений юрист України, а 26 вересня 2012 року на сесії Харківської міськради П. М. Каркачу було вручено відзнаку міської ради «Почесний громадянин міста Харкова». Приймаючи нагороду, він сказав тоді: «Пройдено непростий та довгий шлях, на якому було чимало перемог та випробувань. Я вдячний громаді за високу оцінку моєї роботи». А вона дійсно висока й залишиться в пам’яті як оцінка людини, котра не посоромила пам’ять предка – засновника Харкова.
Дмитро ЩЕРБАНЬ,
ветеран прокуратури, журналіст, письменник,
дипломант 17-го Загальнонаціонального конкурсу
«Українська мова – мова єднання»
Джерело: Юридичний вісник України
