В Україні
«Ніколи не забуду той проникливий погляд…»
Дмитро ЩЕРБАНЬ, ветеран прокуратури, журналіст, письменник
Десять років тому на приміщені прокуратури області до дев’яносторіччя з дня народження Івана Григоровича Цесаренка, прокурора Харківської області з 1968 по 1986 рік, відкрили меморіальну дошку. А першого грудня йому б виповнилося 100 років.
Барильєф на стіні прокуратури
Вдумайтеся: вісімнадцять років на прокурорському посту! Він, можна сказати, на роботі, а саме проводячи міжвідомчу нараду прокурорів, начальників райвідділів міліції, голів судів районів і міст області, й помер.
Тоді ж при відкритті барельєфа роботи відомого скульптора Сейфаддіна Гурбанова син Івана Григоровича, Сергій передав для тимчасового експонування в музеї портрет батька роботи народного художника СРСР Іллі Глазунова. Мати портрет його пензля бажали не тільки перші особи тодішнього СРСР, а й світові знаменитості. Серед них Сальвадор Альєнде, Фредеріко Феліні, Індіра Ганді, Фідель Кастро, Шарль де Голль. Особливою відмінністю портретистів такого рівня є те, що не ти дивишся на портрет, а портрет на тебе.
Читайте також: Інтегрована рецепція, комфортні умови очікування, привітні працівники: як мають виглядати суди «для людей»?
Мій товариш, відомий художник М. З. Власенко, вважає, що в портреті, окрім рис обличчя, найважче відобразити очі. Недарма їх так часто називають «дзеркалом душі». Лише обдарований художник у зовнішньому вигляді (на портреті) може показати внутрішній світ людини. Дивлячись, як майстерно його виписано, ти ніби бачиш душу тієї людини. Хоча не кожен здатен і на портреті це побачити. Хтось пройде і, кинувши побіжний погляд, не зупиниться, а інший стане як укопаний…
Не знаю подробиць історії написання портрета, та здається, що знаменитого художника вразив погляд Івана Григоровича. Вражав той погляд і мене. Пригадую свою першу з ним зустріч у лютому 1980-го, коли мене, ще студента 4-го курсу стаціонару, призначали на вакантну посаду стажера помічника прокурора району. Він, ніби вивчаючи поглядом мою реакцію, сказав: «Ми вас направляємо на роботу до Чугуєва. Там квартири немає. У гуртожитку житимете. А якщо дружина покине?» Зніяковівши, та дивлячись йому в очі, я відповідав: «Та ніби ж то вибирав таку, яка не покине».
Мабуть, сподобалася йому така безпосередність. Тож він як фронтовик мені, сину фронтовика, по батьківськи повчально сказав: «Так, синку. Сім’я, як той тил на фронті, на нашій роботі має бути надійною». Вже потім я довідався, батьківське слово «синок» у нього ще треба було заслужити.
Подальше моє життя засвідчило, що тили надійні. Уже й поповнення звідти прийшло та змінило мене — доньки Олена і Ганна працюють у прокуратурі Одеської області. А про погляд і тили Івана Григоровича й буде моя подальша оповідь. Добре розумію, що не будь-яке минуле може бути предметом читацького зацікавлення. Та все ж! Сто років з Дня народження та тридцять шість з відходу його в світ інший. Важливо нагадати, що діялось у той відтинок уже минулого століття — так, як я розумів це тоді, і так, як оцінюю зараз, збагатившись своїми прожитими роками. Сказати про те важливе, що є в мені і про що раніше не говорив. Тут потрібно ще й мати певну естетичну міру, бути досить правдивим, щоб не брехати, прикрашаючи як себе, так і людину, про яку пишеш, та донести це до читача. Бо про право, ще з радянських часів, знаю найкоротший анекдот, коли відвідувач запитує: «Товаришу прокурор: я маю право? – Маєте. – А я можу? – Ні, не можете!»…
Віддавши цій роботі 27 років скажу, що як тоді, так і зараз ще не забезпечена незалежність прокуратури, яка б мала гарантований захист від будь-якого різновиду політичного втручання та політичної коньюнктури. А за час роботи І. Г. Цесаренко в мене була впевненість, що прокуратура – незалежний орган.
Кадри вирішують усе
Свого часу начальник відділу кадрів в останні роки роботи Івана Григоровича, а потім завідувач музею прокуратури С. І. Голубицький розповідав: «У нього було таке правило: кадри вирішують усе. Коли відряджав десь у район, то потрібно було побувати і на квартирі в прокурора, і з дружиною поговорити. Ветерани пам’ятають негласне правило того часу: вимога, щоб дружина прокурора, чи його близькі рідні, не працювали в торгівлі. Інакше — або прокурор звільняється з посади, або дружина мусить змінити професію. Та попри всю його вимогливість, вміння мислити по державному, розуміння значимості прокуратури в зміцненні законності, він не забував, що в основі всього стоїть людина.
Читайте також: Компартія й «органи»
Запрошує якось він мене до себе в кабінет і запитує: «Що зараз поробляє начальник цивільно-судового відділу? А він дуже вже не любив неправди, дуже… Тож краще було правду сказати, гірку але правду. І я відповідаю: «Плаче, Іване Григоровичу. — Чому плаче? — Наскільки мені відомо, щойно вона вам доповідала якусь справу і ви були до неї дуже вимогливі, підвищили тон… І вона в розпачі…», мовлю. — Та в нас же робота така, це коли я буду на кожне підвищення голосу так реагувати, то тільки те й робитиму, що плакатиму, а не працюватиму. Але, значить, так: негайно наказ про її заохочення за хорошу роботу і премію вручити! Я швидко підготував наказ, несу йому, і він підписує. Викликає до кабінету її, весь колектив відділу, вручає премію і запитує: — Ну що?! Вона, звісно, уже повеселіла, всміхається… Він їй: — Оце вже добре…». Отакий був.
Якось посилає у відрядження в дальній Близнюківський район і каже: «Обов’язково зустрінься з першим секретарем райкому і з’ясуй, які він має претензії до прокуратури району. А головне, дізнайся, чому уже понад півроку в нього працює слідчий, а він досі не надав йому житла. Прозондуй цей ґрунт»…
Зустрічаюся з першим. Він мені: «Не маю жодних претензій до роботи прокуратури, тим більше до роботи слідчого. Але ви розумієте, що проблема з житлом, нічого не будується в нас. І перспектив на найближчий час жодних». Приїжджаю, доповів. Він командує секретарю: «З’єднай з першим у Близнюках. Той з’єднує. Іван Григорович йому одразу: «Як же ти міг? Ти ж мені обіцяв? Хлопець у районі і на тебе ж працює, щоб ти спокійно жив, спокійно спав, смачно їв. У слідчого ж робота ненормована, він день і ніч працює. Сам же визнаєш, що непогано працює. Чому не надаєш житло? Розмова переходить на підвищені тони й Іван Григорович кидає слухавку. Перший секретар намагається зв’язатися знову, та він дає секретарю команду не з’єднувати.
Другого дня той сам приїжджає до Івана Григоровича й просить аудієнції. Очікує довгенько, перш ніж потрапити до кабінету прокурора… А за кілька днів слідчий отримав таки житло..
Перед призначенням слідчим у Чугуїв
У серпні 1980 р. було створено прокуратуру м. Чугуєва й запропонували мені вакантну посаду слідчого району. Погодився. З кадрів повідомляють, що в понеділок особисто прокурор області вручить посвідчення. Попереджають, щоб жодних запізнень. У понеділок — так у понеділок, але й вихідні потрібно змістовно провести. Уже й літо закінчується, а я з сім’єю ще ні разу не був на Печенізькому водосховищі. Зібралися компанією — я з дружиною та донькою, помічник прокурора та суддя, на той час ще не одружений, з дівчиною — секретаркою суду. Домовився з дільничним інспектором міліції, що він вивезе нас на острів з ночівлею, а там — уже багаття та пісні. У домовлений час нас забрали з берега на моторних човнах і висадили на знаменитому вже своєю назвою «Острові кохання». Пропливаючи, очима вбирали красу цієї водної перлини, милувались краєвидами, а кормчий, одночасно й позаштатний інспектор рибоохорони, угледів, що на Артемівській дамбі ловлять рибу забороненими знаряддями лову. Пропонує підплисти, забрати снасті й улов. Відмовляюсь, пропоную відпочивати. Мовляв, відвези нас, а потім сам роби, що хочеш.
Відпочиваємо. Нічого душею кривити, в очеретах і ми кинули сіточку. Очікуємо риби на юшку. Глядь, аж тут підпливає наш позаштатний інспектор і так радісно повідомляє, що риба уже є, що він її на «прокурорське посвідчення наловив». Виявляється, що помічник прокурора свій одяг залишив у човні, а той підплив до рибалок і, розмахуючи його посвідченням, позабирав рибу. Почувши таке, помічник прокурора у висловах не соромився. Якось утихомирились, проте не надовго. Крім нас, там ще була компанія, і коли смеркалося на «Острові кохання» почалися сцени ревнощів, лайка. Насилу дільничний інспектор міліції утихомирив.
У неділю по обіді повернулись по домівках. На ранок я в кабінеті Івана Григоровича. Встає з-за столу, подає руку. Вітаємось, сідаю. Він так поважно до мене: «Рекомендують слідчим прокуратури… Уже закінчив декілька кримінальних справ. Хоч трішки зрозумів, що таке робота слідчого?» Відповідаю, що намагаюся зрозуміти.
«Намагаєшся?… Ну то скажи мені, чим ти вчора займався? — У мене похололо в душі. Ті, хто знав Івана Григоровича, підтвердять, що за певних обставин його очі пронизували. Ні, не страхом, а пронизливодопитливим поглядом упевненості, що не давала можливості співрозмовникові сказати неправду. На мою думку, саме такі очі відтворені на його портреті роботи Глазунова. У мене миттєво спливли водосховище… посвідчення… знаряддя лову. Знайшов, з ким зв’язатися… з міліціонером… знав же, що він не полюбляв оте «вась-вась» прокурорських працівників з міліцейськими. Подумалось: оце поінформованість, оце оперативна робота… уже доповіли… Не бачити мені посвідчення слідчого… Все, приплив… Ладен був зізнатися, вже ледь не зірвалося: «Пробачте …». Проте я особисто ніби нічого такого не зробив, був з дружиною та дитиною, то ж починаю здалека.
— Ну… вчора неділя… ми з сім’єю…
— А… так, так, неділя. Це для тебе була неділя! Підеш слідчим, забудеш, коли та неділя…
Відлягло. А мало не «розколовся». А Іван Григорович веде далі. Зміст його слів запам’ятався і, як орієнтир, допомагав у роботі: «Тепер ти — слідчий. Ти — майже самостійна фігура в системі прокуратури. Від тебе вже напряму будуть залежати долі людей. Багато хто захоче бути знайомим з тобою. Проте їх цікавитимеш не стільки ти, як твоя посада. Вона даватиме тобі право карати та милувати. Люди проситимуть у тебе допомоги. Запам’ятай, по-дружньому можна, а іноді й потрібно, допомогти тому, кого ти знаєш як Васю, Петю, Колю. Ті, хто знають тебе на ім’я та по батькові, здебільшого дбають про свій інтерес. Навчись розумітись на людях… Іди, працюй».
У 1985 році звільнилася посада прокурора району. В райкомітет партії повідомили, що є думка призначити на його місце мене. Відповів, що особисто не заперечую, проте нагадав, що це питання вирішує прокурор області, а звідти мені пропозицій не було і сам я з таким проханням звертатися не буду. Відповіли, що то вже їхнє питання. Та виявляється, що не їхнє. Хоча здебільшого питання призначення прокурорів району погоджувалося з партійними органами.
Перед Новим роком у район прийшов новий прокурор — А. В. Сузий, який до цього працював слідчим прокуратури Першотравневого району. А одразу після свят мене викликали до відділу кадрів і вже, як визначений факт, повідомили, що переводять помічником прокурора Дергачівського району. Приголомшений, сиджу в кадрах, роздумую — чому? Я ж з відзнакою закінчив курси перепідготовки слідчих, маю грамоту від прокурора області, розповсюджено мій передовий досвід розслідування справ про приписки до державної звітності… Заходить заступник прокурора області М. Ахтямова, яка прихильно ставилася до мене, і дізнається про причину мого там перебування. Кажу їй, що я — не проти, якщо так потрібно, перейти на роботу до іншого району, але ж у мене душа лежить до слідства.
— Вийди в коридор, ми тут подумаємо.
Коли зайшов знову, дізнаюсь, що мені пропонують місце слідчого прокуратури Харкова. З радістю погоджуюсь, але для цього ще треба зайти до прокурора області. Прочиняю двері й одразу після привітання чую: «Що ж це ти, ніби непоганий слідчий, а виявився таким безпринципним, хотів бути кишеньковим прокурором?». Далі він поцікавився, як у мене справи з вирішенням житлового питання. Дізнавшись, мешкаю в однокімнатній квартирі, маю двох дітей, стою в черзі і сподіваюсь отримати житло в будинку, який здаватиметься в експлуатацію, Іван Григорович з’єднується з головою міськвиконкому і чую, що той підтверджує мої слова.
— Іди працюй у Чугуєві!..
Вийшовши, зрозумів, що за інших обставин ця розмова могла б переінакшити все моє життя.
«Він умів себе поставити»
…Як слідчі ми спілкувалися між собою й не раз говорили про те, що Іван Григорович так умів себе, так би мовити, поставити, мав такий авторитет, що з проханнями по кримінальних справах до нього особи зі статусом нижче секретаря обкому партії не зверталися. Відвадив один випадок. Якось йому особисто зателефонував інструктор партійного органу з проханням «об’єктивно підійти» до розслідування справи, порушеної стосовно одного з керівників. А хто ж не знає, що в той час усі керівники, мало не від бригадира тракторної бригади, призначалися за погодженням з партійними органами.
– Розберемося! – пообіцяв прокурор.
Далі викликав «на доповідь» слідчого з матеріалами. Сам погортав сторінки справи й упевнившись, що вона порушена на законних підставах, запитує:
— А чому підслідний не під арештом?
– Та якось не вважав за необхідне це ініціювати…
– Негайно взяти під варту…
Та не подумайте, що таке було повсякчас. На одній із нарад хтось із прокурорів району, виправдовуючись, сказав, що визнає помилку, що дійсно без вагомих підстав затримали та утримували в камері попереднього ув’язнення людину 5 діб. Тепер розібралися, вибачилися й відпустили. На що Іван Григорович різко, проте повчально, сказав приблизно таке: «Ви що, прості ремісники? Держава не для особистого користування вам печатку надала, не для того, щоб ви нею направо й наліво розмахували. Ставлячи печатку, ви ставите її від її імені, і через ваші дії оцінюють саму державу. А поставте себе на місце тієї людини, яку не те що затримали, а просто з невідомих для неї причин викликали до прокуратури? Які емоції в неї та її близьких?..»
Як на мене, то це і про вміння розбиратися в людях. Бо одним з найважливіших умінь, якими людина повинна оволодіти, є вміння поставити себе на місце іншої людини. Якщо навчишся уявляти, які погляди, почуття чи бажання мала б інша особа у вашій ситуації, й відповідно до цього пристосовуватимеш свою поведінку, то вирішувати будь-які питання буде набагато легше, ніж людям (а їх більшість), які не вміють цього робити.
І своїх прокурорів він не давав кривдити. Якщо прокурор району прийде до нього й розповість, що не складаються стосунки з партійним керівником району… Саме з першою тоді особою. А голів райвиконкомів можна було притягати до відповідальності. Проти голови райвиконкому прокуратура могла порушити справу, це навіть було престижно, і деякі прокурори саме так робили собі кар’єру. Він відчував: коли прокурор, відстоюючи позицію закону, сперечається з першим секретарем райкому, — значить, не боїться, може піти на конфлікт, може себе поставити.
У Дворічній призначили прокурором мого знайомого Олександра Танька. Першим секретарем райкому там була жінка. І ось він якось не знайшов із нею спільної мови — конфлікт. Іван Григорович послав туди перевірку, сам вникнув і зробив висновок, що прокурор мав рацію. Порушувати кримінальну справу проти першого секретаря — це забагато, та й, можливо, не було достатніх підстав. Побачивши принциповість прокурора, який лише трохи більше року пропрацював у далекому сільському районі, він забирає його з Дворічної і призначає спочатку заступником у Харківському, а потім прокурором Валківського району. А це вже приміський район. Звичайно, не мені йому давати повну характеристику, та все ж дещо чув і бачив.
Свого часу прокурор промислово розвинутого міста Артемівська Донецької області О. М. Коньков, а потім Куп’янська, розповідав, як він, тільки-но призначений на посаду, разом із начальником місцевого КДБ сидів у приймальній першого секретаря. Аж тут без черги, до зачиненого навіть для них кабінету, заходить якийсь чинуша. Кадебіст шепоче йому на вухо: «Це місцевий начальник одного з підприємств. Поніс «відкат». Бачиш, який товстий портфель». Здивований прокурор пропонує, мовляв, якщо ти це знаєш достовірно, то давай розробимо та проведемо операцію і «спіймаємо на гарячому». Я, як прокурор, допоможу.
Той здивовано вигукує: «Та ти що! Забув, де ми на партійному обліку стоїмо?..». Той «партійний облік» стримував від порушення кримінальних справ проти перших партійних осіб. Та все ж, лише в Харківській області у справі по сирзаводу, за якою під час горбачовської перебудови та боротьби з нетрудовими доходами, до 12 років реального позбавлення волі був засуджений (єдиний на терені всього СРСР), перший секретар Великобурлуцького райкому партії, а також опинилися за гратами виконувач обов’язків директора заводу, голова райспоживспілки, чотири керівники господарств. В розслідуванні тієї справи я не брав участі, та саме після його засудження, 1986-го року був призначений там прокурором.
Довгий час і я був у деякому захваті від такої самостійної, незалежної від партійних органів, принципової позиції, як самого Івана Григоровича, так і вимог цього від працівників прокуратури області. Це ж справді потрібно було мати характер та впевненість у своїх діях. Шукав відповіді й на ці питання, частково знайшов її під час зустрічей з колишнім першим секретарем Харківського обкому партії 1980—1991 рр. В. П. Мисниченком.
Сам він попав в партійну обойму ще в 60-х роках минулого століття, ставши секретарем харківського міськкому партії. Як виявилося, саме тоді познайомився з Іваном Григоровичем. Опісля, як сказав, дружили сім’ями. Із 1972-го він другий, а з 1980-го перший секретар обкому партії. Тоді мені здалося, що мати в товаришах партійного керівника області й було тією основою, яка давала незалежність у поводженні з іншими керівниками області.
Про що повідала особова справа Івана Григоровича
Та пишучи про людину, потрібно відмовитися від позиції іронічно зверхнього скепсису мудреця. Сумління підказувало: копай глибше. Не пожалів зусиль і тепер знаю те, що мене цікавило. В Офісі Генерального прокурора України ознайомився з особовою справою Івана Григоровича.
Одразу згадалося, як перед ним, при призначенні на роботу, лежала моя особова справа, в якій були лише заповнений листок обліку та біографія. Дивлячись на мене своїм допитливим поглядом, він тоді мав вирішити – чи дати мені «путівку в життя», чи, можливо, відмовити. А тепер мені вирішувати як, до 100-річчя з дня народження, оцінити його як людину і якомога правдивіше донести це не тільки читачам, а й тим, хто з ним працював. Впевнений, що не всі вони так, як я, могли бачити його особову справу.
Ознайомившись, впевнився, що неспроста він мені говорив про тили та вміння розбиратися в людях. Тили не тільки в сім’ї, а й у роботі, Івана Григоровича були надійні. З дружиною – Вірою Іванівною, він познайомився на фронті. До речі, після війни, вона теж юрист – суддя одного з районів Харкова. Сам же ще з 1940 року навчався в авіаційних училищах зв’язку та штабних командирів. З 1943-року на фронті — штурмова авіація. Після демобілізації – секретар комсомольської організації оборонного заводу імені Шевченка в Харкові, 1946— 1948 рр. — навчання в юридичній школі. Після її закінчення, до 1951-го, – помічник прокурора Харківського району.
Тут варто додати, що працюючи на цій посаді, він не лише проявив велику особисту професійну активність, а й у 1949 році екстерном здав екзамени в Харківському юридичному інституті. Така активність була відмічена в наказі Прокурора СРСР. Потім, недовго, він прокурор кримінально-судового відділу прокуратури області, а з вересня 1951 по серпень 1953- го – прокурор Комінтернівського району Харкова. З 1953 по вересень 1960-го (сім років!) – завідувач відділом адміністративних, планових, фінансових та торгових органів Харківського міському партії. Потім рік роботи заступником керуючого трестом № 88 Харківміськбуду. Далі, з 1961 по 1963 рік – знову прокурор Комінтернівського району Харкова. Із 1963-го – вже голова Комінтернівського райвиконкому міста Харкова. А з 1966-го й до призначення прокурором області в 1968 році – заступник голови Харківського міськвиконкому.
Погодьтеся, що до призначення прокурором області він уже мав величезний життєвий досвід як прокурорської, так і партійно-господарської роботи. І цей досвід найповніше розкрився на посаді прокурора області, де він теж продовжував освіту: в 1973-му захистив дисертацію й отримав вчену ступінь кандидата юридичних наук.
А тепер про тили на посаді. Тут, певно, достатньо буде сказати, що прокурори СРСР А. А. Руденко та О. М. Рекунков відносили його до п’ятірки кращих прокурорів країни.
Замість післяслова
Гортаючи особову справу, аж якось незвично було в чергових атестаціях, крім позитивних якостей, читати, що Іван Григорович там чомусь недостатньо приділяв уваги чи був недосить вимогливим. Саме в недостатній вимогливості йому не можна дорікнути. Він був жорстким і навіть жорстоким. Особливо по відношенню до кадрів. Якщо вже за якусь провину потрапив у немилість, то дорога одна – в народне господарство. В прокуратурі, за його висловом, таким не місце, щоб просто протирати штани.
Чи зумів я своїми враженнями додати штрихи до його портрета пензля відомого художника – судити вам. Для себе знаю: особистість завжди мінлива і багатогранна. А він був особистістю. Штрихи – навіть темні, у портреті мають таку само вагу, як і світло.
Джерело: Юридичний вісник України
