В Україні
Остання колоніальна війна в Європі
Історія ведення колоніальних війн свідчить про наявність у їх підтексті певних причин, ідеології та значної кількості прихильників. Але завжди малося на увазі силове захоплення чужих володінь і територій. Визначення терміна «колоніальна війна» в радянські часи було більш ніж коротким та малоінформативним.
Так, видання «Советская военная энциклопедия» 1979 року визначала це поняття як «війна з метою завоювання або утримання колоній». Противниками країни-колонізатора в цьому конфлікті можуть виступати як місцеве населення колонізованої країни, так і інша держава, яка змагається за контроль над територією. З погляду антиколоніальних сил, що беруть участь у конфлікті, така війна може бути описана як національно-визвольна або війна за незалежність, і у разі їхньої перемоги часто закріплюється в історіографії (наприклад, війна за незалежність США, війна за незалежність Алжиру). Інші джерела описують 37 війн, що відбувалися у світі в ХХ сторіччі. Балканські війні початку ХХ сторіччя призвели до незалежності від Османської імперії, але велика частина їх етнічної території залишалася під османським пануванням. У 1913 р. ці війни, як відомо, закінчилися Лондонським миром. Після п’яти століть панування Османська імперія втратила практично всі свої володіння на Балканах.
Читайте також: Мінімальна зарплата нардепам на час війни
Жодна колоніальна війна у цей період не відбувалася в Європі. Остання війна за незалежність на Європейському континенті – це війна героїчного польського народу проти російського царату в ХІХ сторіччі. Загалом російська імперія проводила численні колоніальні війни. Найдовша така війна тривала на Кавказі. Історики визнають, що під час цієї війни на її фронтах гинули кожен рік близько 20 тисяч російських солдатів, козаків і офіцерів, а призначення на службу на Кавказ фактично було введено в ранг покарання. До Кавказького корпусу відправляли солдатів — порушників військових дисциплін, а офіцерів – за різні злочини, особливо нелояльність до царського режиму.
Про це свідчать численні російські джерела. Для ведення колоніальних війн використовували армію держави-метрополії; створювалися колоніальні війська, які, як правило, мали вирішальну перевагу в озброєнні на територіях, що завойовуються; вони нерідко вели війну на винищення цілих народів. За силами і засобами, що залучаються, втратами особового складу для завойовників колоніальна війна традиційно йменувалася «малою війною», а вісті з колоніального фронту очікувалися та кваліфікувалися виключно як переможні. Із ліквідацією колоній у кінці ХХ ст. виникло 90 незалежних національних держав. За їхньої активної участі були вироблені міжнародно-правові норми, що засуджують і забороняють колоніальні війни. Тим не менше колишні метрополії проводили політику неоколоніалізму й неодноразово вдавалися до військового втручання для відновлення пануючого впливу, зокрема формування бажаного політичного режиму, проведення плебісциту, референдуму, підкупу за лояльність певної частини населення, насадження колабораційних заходів тощо.
Увесь цей арсенал сучасних заходів у війні з Україною використовує нині й російська воєнщина. Хоча з’явилися й нові форми підкорення громадської думки. На минулому тижні міжнародне співтовариство вразив звіт Amnesty International щодо подій на українських теренах. Ця поважна міжнародна організація, здається, щось переплутала. Той, хто уважно передивився її звіт, то й зрозуміє, що не йдеться бодай про якусь її нейтральність, скоріше, про звичайну професійну деградацію. Остання виражається передовсім у ціннісному збоченні авторів документа. Вони прикриваються нібито «фактами», однак їх набір та описання звучать надто гібридно й відверто на користь рашистів. Візьмемо головний факт будь-якої війни — «гинуть люди з обох боків». Однак, якщо цей «факт» кваліфікувати з огляду на цінності й правила, то для нормальної людини він звучить як агресія, збройна відсіч агресії; і є нація-агресор, а є народ, що перебуває в смертельній небезпеці через вторгнення. Війська, які вторглися до нашої держави, намагаються нас завоювати й поневолити. Але є наші Збройні Сили, які взяли до рук зброю для захисту себе, своїх рідних, своєї держави — і для цього вони змушені нищити окупантів.
Читайте також: Воєнні злочини: стаття КК України щодо порушення законів та звичаїв війни крізь призму міжнародного гуманітарного права
Міжнародне право, як і наша Конституція, чітко визначають це право як обов’язок боронити свою державу, її суверенітет, територію. Але Amnesty International «не помітила» принципів і норм міжнародного права, з огляду на які світове співтовариство (як ніколи одностайно) оцінило факт рашистської агресії. Це саме міжнародне право вважає природним право нації на самооборону, яке не може означати чогось іншого, як право вбивати завойовника для захисту життя нації. Тут потрібно зазначити, що правда точно не знаходиться «посередині» між нами, українцями, й окупантами-рашистами. Для нас є й завжди буде одна справжня правда — це захист України, зупинення ворога будь-якими методами враження. Це наше природне бажання перемогти в цій останній, думається, колоніальній війні на європейських теренах.
Віктор КОВАЛЬСЬКИЙ
Джерело: Юридичний вісник України
