В Україні
Папір від ректора…
Дмитро Щербань, ветеран прокуратури, письменник, журналіст
Сьогодні ми живемо в такий час, коли події дуже скоро стають історією. В свої сімдесят три вже маю право дивитися на сучасність і своє власне життя як на історичну реальність. А в ній не так просто, як здається, розрізнити, де справді великі люди, а де уявно великі, а де за повсякденним не часто бачилося суттєве, глибоке, типове.
Скоро виповниться 45 років із дня випуску трьох факультетів Харківського юридичного інституту. Про наш 1-й уже були публікації в ЮВУ. Окрилений схвальними відгуками однокурсників надумав написати книгу про наш випуск і вже збираю матеріали. Хочеться сказати більш-менш вірогідно про те, що самі пережили. Тут ми не маємо ні свідків, ні суддів, крім себе самих.
Читайте також: Використання завідомо підробленого документа є закінченим кримінальним правопорушенням з моменту, коли документ пред’явлено або подано
З почуттям вдячності хотілося б розпочати з розповді про ректора нашого інституту, який він очолював протягом 25-ти років – з 1962-го по 1987-й. Якось не дуже широко було відмічено сторіччя з дня його народження, а вже наближається 103-я річниця. Тож хочу надолужити, нагадати:
(4 лютого 1922 р., село Піщанка, Харківська губернія, тепер Красноградського району Харківської області, − 1 червня 1987 р., місто Харків − український вчений, доктор юридичних наук (1968 р.), професор, член-кореспондент Академії наук Української РСР (з 1985 р.), лауреат Державної премії УРСР (1984 р.), заслужений діяч науки УРСР.
Народився в селянській родині. Після закінчення учительських курсів працював у середній школі. Потім була служба в червоній армії. Учасник Другої світової війни, був важко поранений. У 1944-1948 рр. − студент Харківського юридичного інституту імені Л. М. Кагановича. З 1948 по 1962 рік навчався в аспірантурі, працював на посадах старшого викладача, секретаря партійного комітету, доцента, професора кафедри цивільного права цього інституту.
У 1951 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Право особистої власності на житловий будинок в СРСР». Із 1962-го по 1 червня 1987 року − ректор Харківського юридичного інституту. У 1968 році захистив докторську дисертацію на тему «Цивільноправові проблеми особистої власності в період будівництва комунізму в СРСР». Василь Пилипович є автором понад 50-ти наукових робіт, у тому числі 9-ти монографій: «Право особистої власності на житловий дім у місті й робітничому селищі», «Здійснення і захист права власності в СРСР», «Питання спільної власності у судовій практиці», «Основні проблеми права особистої власності в СРСР», «Захист житлових прав громадян», «Майнові відносини у сім’ї», «Чинне законодавство про шлюб та сім’ю», «Правові проблеми науково-технічного співробітництва», «Правове становище виробничих об’єднань у сільському господарстві». Створив наукові школи з питань права власності, житлового та сімейного права. Під його науковим керівництвом було захищено 9 кандидатських дисертацій. Погодьтеся, що в період соціалістичної власності, аби порушувати тему захисту права особистої власності, потрібні були не тільки знання, а й мужність.
Це ж тепер вік студентів стаціонарної форми навчання майже однаковий. А тоді, аби поступити, потрібно було мати не менше двох років трудового стажу, а для основної маси – ще й бути партійним, бо вуз називався комуністичним, 75 відсотків його абітурієнтів мали направлення обкомів партії, інші – комсомолу. Але й це не гарантувало вступ. Особисто я досяг цього з другої спроби. А як розповіла наша колежанка Любов Петрівна Павляк, вона – з шостої. Після закінчення школи в місті Борислав Львівської області вона пять разів намагалася поступити на юридичний факультет Львівського університету та не добирала балів. Добре володіючи українською, працювала гідом в курортному місті Трускавець. Хтось підказав, що в Харківський юридичний поступити буде легше – там більший ніж в університеті набір. Та для цього довелося стати членом партії. 1974-го подала документи і на «добре» та «відмінно», сладаючи іспити українською (навіть і тоді в інституті була така можливість), здала три екзамени, а от із німецької мови отримала «задовільно», тобто трійку. Вже потім дізналася, що так, занизивши їй оцінку, перекривали вступ до вузу дівчат, перевага віддавалася хлопцям. Секретар приймальної комісії сказав їй, що через це вона не може бути зарахована до числа студентів.
Тоді, набравшись сміливості, як здавала екзамени одягненою у вишиванку, так зайшла до приймальні ректора Василя Пилиповича Маслова. Як згадувала опісля, у Львівському університеті, щоб потрапити до ректора, треба було записатися на прийом. «Керуючись таким досвідом я й зайшла в приймальну й попросила секретарку записати мене на прийом до ректора. Спілкувалася з нею виключно українською мовою. Секретарка так здивовано на мене глянула і сказала, що в них по запису на прийом не приходять, ректор приймає всіх, якщо вільний. Я зауважила, що у Львові до ректора без попереднього запису ніхто на прийом не може потрапити, що й тут би мала бути така ж процедура. Секретарку це дуже спантеличило. По годиннику в приймальні я побачила, що то обідній час і зрозуміла, що треба після обіду сюди прийти. А тут відчиняються двері кабінету і виходить Василь Пилипович.
Секретарка доповідає йому, що я прийшла до нього на прийом. Я українською мовою сказала, що мене не хочуть записувати на прийом, але оскільки зараз обідня перерва, то запиталася його чи можна буде прийти після обіду і чи мене приймуть. Василь Пилипович тут же перейшов на українську мову і запитав мене звідкіля я. Відповіла, що з Борислава на Львівщині. Одразу ж він, посміхаючись, запитав мене чи Борислав ще сміється (з повісті Івана Франка «Борислав сміється»). Я також посміхаючись відповіла, що не тільки сміється, а ще й жартує. Така відповідь йому дуже сподобалася і він запросив мене до кабінету. Вже в кабінеті запросив присісти на крісло, я сказала, що оскільки він господар кабінету і старший за віком, то повинен першим сісти в своє крісло. У відповідь Василь Пилипович зазначив, що жінки мають право першими сідати, а вже потім чоловіки. То було дуже галантно з його боку. Я тоді вперше зустрілася з такою шанобливою поведінкою і була приголомшена його простотою в спілкуванні.
Читайте також: Воєнний стан. Всі нормативні матеріали, алгоритми дій, роз’яснення, корисні ресурси
Ректор запитав мене, що спонукало прийти до нього і я розповіла йому свою ситуацію. Виклала все «як на духу», що здала всі екзамени – та ота трійка все псує, всі надії перекреслила… Наша розмова тривала невимушено, як між батьком і донькою. Це було дуже людяно, простота і повага до співбесідника… Ректор вислухав і каже: «Їдьте додому – ви поступили».
– Якщо я поступила то мені ще потрібно відпрацювати на ремонті та благоустрої інституту (була тоді така практика).
– Навіщо відпрацьовувати!? Я ж вам сказав, що ви поступили…
– То дайте мені якийсь папір про те, що я поступила…
Мабуть, сподобалося йому те, – розповіла Любов Петрівна – що я не сказала документ чи довідку, а рідко вживаний термін – папір.
Усміхнувшись, ректор промовив: – Папір ви отримаєте…
Приїхала додому, розповіла матері. А вона: «Тебе надурили, ти знову не поступила…»
Ходжу на роботу, очікую. І тут приходить поштар, приносить телеграму. Та не просту, а «Урядову» – з такою червоною лінією, і в ній Василь Пилипович по-відомляє, що я зарахована в групу № 7, і мені потрібно прибути на навчання 30 серпня. То ви собі уявіть, що через той папір від ректора, мало не пів Борислава дізналось, що я таки поступила…
Приїхала, група зібралася біля однієї з аудиторій. Стою серед колег студентів. Аж тут, разом із секретарем парткому інституту до нас, накульгуючи, підходить ректор і усміхаючись запитує мене: – Ну що! Ви отримали папір!?
– Дякую, отримала, я його в рамочку помістила.
– Бажаю успішного навчання.
Усі побачили те особисте звернення і довгий час вважали мене мало не його родичкою. І не раз, коли ми випадково зустрічалися в коридорах інституту, він жартуючи запитував мене чи Борислав ще сміється, а я жартуючи відповідала, що не тільки сміється, а й жартує. Василь Пилипович таки мав гарне почуття гумору!
Завдяки досконалому знанню рідної мови, мене залучали до праці в приймальній комісії інституту. Я там перекладала українською вступні білети. Тепер можу зізнатися, що деяким своїм землякам, котрі поступали після мене до інституту, заклавши до друкарської машинки копірку, таємно дала примірник білетів. Це спростило їх вступ до інституту. А проректору інституту Володимиру Володимировичу Сташису навіть перекладала з польської мови деякі наукові статті.
Якось каталася на ковзанах на стадіоні заводу імені Малишева і побачила, як туди прийшов Василь Пилипович. Він взуває ковзани і, як мені здалося, «на босу ногу» – без шкарпеток. Запитую: «Вам не холодно буде?» І почула відповідь, яка не те, що вразила, а шокувала: «Так у мене ж протез…»
Особисто я займалася ковзанярським спортом і побачила як вправно він стояв на льоду».
Достатньо сказати, що Л. П. Павляк після закінчення інституту працювала в прокуратурі Львівської області і займала посаду заступниці прокурора Львова.
Ще дещо зі спогадів тих студентських літ. Як повідомлялося, 29 грудня 2024 року у віці 100 років, помер Джіммі Картер – 39-й президент США (1977–1981 рр.). Час його обрання на цю посаду припав на наше навчання в інституті. Це сколихнуло в памяті події, повязані з його портретом на обкладинці журналу «Америка», знайденим працівниками деканату в гуртожитку.
Завдяки інтернету знайшов безпосередніх учасників і Василь Касап розповів:
«Навчаючись у 10-й групі слідчо-прокурорського факультету, проживав у гуртожитку разом з Павлом Пазюком і Василем Несвітом. Пізніше до нас «підселили» й Василя Фариннника з факультету МВД.
Брат Пазюка працював у міністерстві закордонних справ і Павло привіз від нього російськомовний журнал «Америка» з кольоровим портретом президента Д. Картера на обкладинці. Під портретом формату А-4 був надпис «Стремление к совершенству». Переставивши шафу для одягу так, що та ділила кімнату на дві половини, я, без будь якого політичного задуму, самостійно прикрипів канцелярською кнопкою той портрет на стіну біля свого ліжка. Та не довго провисів там він. Одного дня, після занять, до кімнати, з активістами, заходить декан і, прямуючи до мого ліжка, зриває той портрет. Стало зрозуміло, що хтось «доніс» і відповідальності не уникнути. Вирішили говорити, що журнал купили в кіоску і триматися разом.
Дуже швидко на факультеті МВД провели партійні збори і прийняли рішення про виключеня Василя Фаринника з партії. На нашому факультеті партійні збори провели пізніше. Однокусник Сергій Кельбус, який вів те зібрання, запитує, хто ж з нас повісив той портрет? Відповідаємо, що всі вчотирьох вивішували. Троє тримали аркуш, а один прикріпив кнопкою. Це викликало сміх. А голова зборів запитує чому ж ви не вивісили портрет когось із класиків марксизм-ленінізму. І тут Василь Несвіт (вже царство йому небесне) відповів, що в спальнях не прийнято вивішувати їх портретів. Це знову визвало сміх. Партійні збори вирішили оголосити нам догану. Вже й не памятаю із занесенням чи без заненсення до особової справи.
Після зборів повели до приймальні ректора, а потім запросили і до його кабінету. Всі допускали найгірше – виключення з інституту. Василь Пилипович першим запитав Василя Фаринника: «Хто твій батько?»
– Батька уже немає.
– А мама?
– Доярка в колгоспі…
Після такої відповіді ректор побачив і впевнився, що перед ним не ті, які мають багатих і впливових батьків, тож не став погрожувати чи підвищувати голос. Він тільки сказав:
– Ви пройшли такий конкурсний відбір для вступу до інституту і по закінченню його самі станете державними службовцями, але зараз ви поступили як хлопчаки, і будь моя воля, я б з вас, за політичну близорукість, просто зняв штани і видрав би паском… Василь Пилипович поступив тоді по-батьківськи, не давши вчинити розправу над молодими хлопцями, які тільки-но розпочинали життя. Так вони залишилися студентами інституту. Для них його слово ректора стало не менш значущим ніж для Люби Павляк – папір.
Щодо згаданих хлопців, то Василь Фаринник закінчив інститут з «червоним» дипломом і нині в статусі вже колишнього заступника міністра внутрішніх справ − начальника Головного слідчого управління МВС, генерал-лейтенант міліції, доктор юридичних наук, член експертної ради Асоціації адвокатів України, керуючий партнер адвокатського об’єднання «CREDENCE».
Василь Несвіт – працював слідчим та помічником прокурора одного з районів Донецька. Потім адвокатом. Павло Пазюк – адвокатом. Василь Касап слідчим транспортної міліції в Одесі.
А щодо нашого ректора Василя Пилиповича, то в середині 80-років уже минулого століття в Харкові розслідувалася кримінальна справа «цеховиків». Прикро визнавати: тоді під означення «підслідних та обвинувачених» потрапили не тільки керівники партійних, радянських та господарських органів, а й викладачі, на той час ще юридичного інституту імені Ф. Е. Дзержинського. І хоча його не звинувачували в отриманні «нетрудових доходів», втрата іміджу інституту відбилася на стані його здоров’я. Тож він потрапив у лікарню. Я не відаю точного діагнозу та розповідали, що лікарі не радили йому робити хірургіне втручання, та він наполіг і під час операції (не хочу вживати стосовно нього того фатального слова, бо погоджуюсь, що людина живе доти, доки її пам’ятають) не вийшов з під наркозу…
Що можу сказати про такий спомин людини в історії? Колись нам здавалося, що старші, а це були наші інститутські викладачі, разом зі знаннями юридичної науки вкажуть нам як її впроваджувати в життя, як із тими знаннями відкрити широкий світ можливостей для себе, оскільки вони випередили нас на тому шляху, який все одно доведеться пройти й нам. А нині ми уже й самі можемо комусь бути порадниками.
Джерело: Юридичний вісник України
