В Україні
Перший проректор
Дмитро Щербань, ветеран прокуратури, член національних спілок письменників та журналістів України
Часом хочеться розповісти ще стільки надзвичайного, яке відсуває все повсякденне й оживає лише в спогадах, постає в них у найсвіжіших барвах, наче живе і навіть ясніше, аніж було тоді. Продовжуючи розповідь про наш випуск і наших наставників з приємністю згадую професора Володимира Володимировича Сташиса (1925-2011 рр.), який понад 40 років працював першим проректором нашого інституту, створив потужну школу харківських вчених у галузі кримінального права, визнану не лише в Україні, а й далеко за її межами. Під його безпосереднім керівництвом було підготовлено понад 30 кандидатських дисертацій, 7 молодих науковців стали докторами юридичних наук, 5 – академіками України.
Як згадував професор, на початку 1943 р. він був призваний до лав радянської армії. А з липня цього ж року брав участь у бойових діях на Калінінському, Північно-Західному та Прибалтійському фронтах, був комсоргом батальйону 756-го стрілецького полку, який входив до 150-ї стрілецької дивізії і прославився при штурмі Берліна, захопленні рейхстагу та встановленні на ньому стягу перемоги. Був тричі поранений, як наслідом цього вісім місяців провів у шпиталі, інвалід війни ІІ групи. Після закінчення екстерном середньої школи (з 1946 по 1950 рр.) навчався в Харківському юридичному інституті. Здобувши вищу освіту, вступив до аспірантури рідного вузу. Під час навчання неодноразово виконував обов’язки народного судді. Згодом обіймав посади асистента, старшого викладача.
Читайте також: Управління Державної служби якості освіти Запорізької та Херсонської областей приєднано до міжрегіональних
У цьому році (10 липня) ми відзначатимемо сторіччя від дня народження шанованого вченого. Не стану зараз перераховувти всі його почесні звання та нагороди. Про це достатньо вже написано. Як колишній абітурієнт згадую Володимира Володимировича як звичайну людину – привітну й розсудливу. Саме йому я завдячую тим, що став студентом-юристом. А міг би й не бути ним, бо часто прірва лежить між мрією і реальністю.
«Ідіть до Сташиса»
… Подав документи, не спав, бо хвилювався, відтак примудрився запізнитися на перший письмовий екзамен. Добігши до аудиторії, зустрівся в дверях з членами комісії, які, оголосивши тему, вже виходили з кімнати, де абітурієнти почали писати.
Був ще один такий як я – Володимир Грицков. Звичайно, нас у середину не пустили, порадивши звернутися до відповідального секретаря приймальної комісії. Микола Іванович Панов, вислухавши пояснення Грицкова про те, що той спізнився бо не знаючи Харкова сів не на той трамвай, дозволив йому наступного дня здавати екзамен з іншим потоком абітурієнтів. А дізнавшись, що я харків’янин, був категоричний: «Недисципліновані абітурієнти нам не потрібні. Забирай документи!». Як не вмовляв я його – марно. Сам розумів, що причина справді банальна, але ж і мрія ось-ось вислизне з рук.
Чомусь вирішив іти до парткому інституту. Там порекомендували звернутися до Сташиса. Володимир Володимирович вислухав мене і дозволив здати екзамен на другий день, з іншою групою. Так мені ще й поталанило: наступного дня тему твору дали вже іншу і знайому мені. Я її досі пам’ятаю: «Соціалістичний реалізм у романі О. М. Горького «Мати».
Так сталося, що після здачі вступних екзаменів Володимир Грицков став стростою нашої 9-ї групи, а я його заступником. Не перебільшу, коли скажу, що з питаннями щодо навчання та побуту студенти більше зверталися до В. В. Сташиса ніж до ректора інституту. Питання державного розподілу по закінченню вузу теж відносилися до його компетенції.
Першокурсники, зазвичай, це як помічники в адміністративно-господарській частині. Якось стоїмо у вестибюлі корпусу очікуючи, що надійде хтось із керівництва й надасть нам обсяг роботи з прибирання території. Через якийсь час до нас підходить такий низенький на зріст, уже в літах, чоловік. Думаю, його памятають покоління студентів того часу за прізвиськом Фантомас. Він одразу до нас з лайкою: «Чого це ви тут стоїте, нічого не робите!?».
Як старший групи я йому: «А чого це ви кричите на нас. Ми стоїмо бо не знаємо яку нам роботу дадуть, а ви одразу в крик. Я піду і поскаржусь Сташису…»
Але потрібно було знати Фантомаса. «До Сташиса підеш скаржитися!? Іди, іди! Це я тільки кричу, а Сташис – той і слухати не буде – одразу б’є…»
Із часом навіть першокурсники перестали його боятися. Любив чоловік покричати… А так людина як людина. Студенти переповідали, як він на повному серйозі розповідав, що в дитинстві бачив російського царя, коли той, ще до революції, відвідав Харків. Кортеж проїзжав по вулиці Сумскій. Багато людей його вітали, кидали квіти. І лише він один, сидячи на руках у матері, коли цар проїхав, з огидою плюнув в його бік…
А ще Фантомас запевняв, що по зразках почерку може визначити характер та вдачу людини. Простий працівник, можна сказати двірник, але ж де? В юридичному інституті! І не місце красить людину, а людина місце…
«На службі вірував, а дома – ні…»
Недарма згадалася тема екзаменаційного твору. В роки горбачовської перебудови заговорили, що соціалістичний реалізм – пережиток радянської влади. Я не великий шанувальник творчості Максима Горького, проте ціную його слова про те, що кожен повинен повстати проти безжального часу і потім залишити бодай якісь спогади про себе. Людині іноді все-таки потрібно аналізувати прожите життя, інакше не зміниться на краще ні саме вона, ні її світ.
На те, чи вірив я в комуністичну ідею, дозволю собі відповісти жартом, висловленим ще Остапом Вишнею: «На службі вірував, а дома – ні». Думаю, що не один я такий був. І вийшов із тієї комуністичної свідомості, відкараскався від ідеї без жалю, бо як прокурорський працівник побачив партію і владу зсередини, її, так би мовити, зворотний, гірший, ніж офіційний, бік. Професія привчила бачити не лише очевидне, але й приховане. Саме на прокурорських посадах відчув, що мене, та й не тільки мене, весь час ошукували, замилювали очі і раптом виявилося: все, у що я вірив, точніше, у що мене змушували вірити, – ілюзія.
Аж ніяк не можу претендувати на те, що мене не зачепив загальний ентузіазм, викликаний відстороненням партії від влади, скасуванням її конституційної ролі в державі. Я чесно поділяв його, хоч посада стримувала мене від гучного вияву своїх почуттів. До чого це я веду? Та до того, що нас учили, що людина в суспільстві вільна, якщо вона підкоряється тільки законам. Вони можуть бути навіть корисними, якщо не шукати в них чогось більшого.
Забігаючи наперед скажу, що при зустрічі на 30-ліття випуску нашого курсу, ректор В. Я. Тацій, розуміючи, що в аудиторії вже не студенти, а люди, які займають вагомі посади в органах державного управління, сказав, що присутні як практики можуть виказувати претензії до сучасних правових актів, законодавства. Правова наука й досі сильна, і академія надає до Верховної Ради вивірені проекти законодавчих актів. Проте, у комісіях ВР у сесійній залі їх так підкореговують під політичні, а то й фінансові інтереси груп чи окремих депутатів, що після прийняття відповідного закону практики тільки розводять руками.
Як уже колишній практик, але не відсторонений від впливу права на особисте життя, особливо в пенсійних питаннях, скажу, що законам почали надавати такого химерного значення, що годі їх збагнути не те, що простим громадянам, а й юристам. Наразі закон дедалі більше стає законом, який обстоює інтереси власних привілеїв можновладців та олігархів.
Та повернемося до теми нашої оповіді. Не вдаватимусь у подробиці, а лише коротко скажу, що згаданий В. В. Сташис був особистістю і з професійною чутливістю правника тримав руку на його пульсі часу, активно впливав на події що відбувалися, як у колишньому срср, в Україні і Харкові, зокрема як член виконавчого комітету міської ради. У 2000 році йому було присвоєно звання «Почесний громадянин м. Харкова».
Наскільки цей вплив був правильним й ефективним – однозначної відповіді давати не берусь. Залишимо це для істориків, адже природа в усі людські вчинки завжди вкладає й глибоку іронію. Згадую розмови з колишнім першим секретарем Харківського обкому партії В. П. Мисниченком. Свого часу він був заступником голови правової комісії цк кпрс і розповідав, що друга половина 1988 року була переобтяжена проведенням пленумів партії. Один за одним – три пленуми. Відчувалося, що партійне керівництво цк кпрс лихоманило. Підкидав «дров у вогонь» і Єльцин. До того ж, готувалися до виборів народних депутатів срср і, безумовно, шукали правильних шляхів, створювали різні комісії. Створили й комісію з правової роботи. Спочатку її очолив секретар цк кпрс, керівник кдб В. М. Чебриков. Через якийсь час його змінив Б. М. Пуго, Мисниченко був затверджений його заступником. Звичайно, він готувався до проведення засідань цієї комісії. Одного разу Пуго не було і йому довелося вести засідання.
Він згадував якось, що коли видав свою книгу «Смотреть правде в глаза», то приніс її своїм давнім знайомим – В. Я. Тацію та В. В. Сташису. Спочатку зайшов до ректора, а потім до першого проректора. Розмова стосувалася книги, і В. В. Сташис відчув, що Мисниченко залишається на тих самих позиціях, на яких був і раніше, а він дійсно твердо тримався своїх комуністичних позицій. Під час розмови Сташис каже: «Я тобі зараз щось покажу». Розкриває сейф і дістає орден Бойового Червоного Прапора за № 17. Каже, що то його батька, який у громадянську війну командував якимось з’єднанням і його за заслуги нагородили цим орденом. Розговорились, і я йому висловлюю свою думку про бандерівців. А він мені: «постривай, там не все так, як нам колись говорили». Каже, що їм надали архівні документи, доручили вивчити це питання, і вони зараз вносять свої пропозиції щодо реабілітації бандерівців. Розказує мені, що раніше вони цього не знали. А тепер, виявляється, все не так…
Читайте також: Три кити цивілістичного мислення Геннадія Костянтиновича Матвєєва
Дійсно – тепер усе не так. Але що вдієш? Змінюються часи, змінюються люди, обставини, і ми повинні прийняти наш час таким, яким він є. Людина теж повинна виростати зі свого часу, як хлопчина з дитячих штанців. Значну частину життя кожному з нас доводиться викорчовувати зі свідомості те, що пустило там паростки в дитинстві та юності.
Тоді я відповів першому секретарю обкому партії: «Ви згадали В. В. Сташиса у зв’язку з новими документами щодо оцінки бандерівського руху. Мій батько – сержант «Смершу» – ще в дитинстві розповідав мені, як радянські чекісти перевдягались у форму бандерівців і вирізали активістів по селах. Тепер цьому є багато документальних підтверджень.
– Для будь-якого ідеологічного напрямку свідчення завжди можна знайти, – мовив він.
– Погоджуюся з цим. Іноді ми маємо дуже вагомі наукові підстави для того, щоб віддати котромусь свідченню перевагу над іншими. Будь-яка влада завжди подає факти або ж небезсторонньо, або ж занадто вільно, використовуючи для цього науковців. Безумовно, серед них багато розумних людей, бо це – цвіт нації – еліта. Коли озираєшся тепер назад, з позиції людини, яка прокинулася зі сну, то бачиш, що комуністи аж ніяк не були «розумом, честю і совістю нашої епохи», як про це проголошувалося і писалося на плакатах та транспарантах під час святкових демонстрацій.
«Проморгали, Владиславе Петровичу, проморгали…»
У ході розмови перший секретар обкому раптом емоційно запитав мене: – Як тебе з такими поглядами могли призначити прокурором району?
– Проморгали, Владиславе Петровичу, проморгали…
Розповідали, що коли м. с. горбачова ізолювали у Форосі й оголосили, що управління в країні переходить до «Надзвичайного комітету», то голові Харківського облвиконкому О. С. Масельському на стіл поклали дві доповіді: одну – на підтримку надзвичайного стану, а другу – проти. І писали їх науковці юридичного інституту. На той час я вже мав десять років слідчо-прокурорської практики і не слід було ні дивуватися цьому, ні засмучуватись, і все ж я був і здивований і засмучений. До цих почутів домішалося якесь внутрішнє невдоволення. Не вважаю себе великим знавцем права, але однокашники й досі згадують, як я тоді сказав: «права у нас не буде, а буде «чого бажаєте?»».
Зрештою, все так і сталося. Закони пристосували до обставин, замість того, аби ними керуватися. За прикладами далеко ходити не треба. Досить сказати про Конституцію. Її прийняли лише на п’ятому році нашої Незалежності – все ніяк не могли домовитися в раді. А коли в країні п’ять років не було Конституції – такого можна накоїти! Та й прийняли її під покровом ночі. А потім що з нею творили? Вивертали та й досі вивертають, як того кожуха, кожен під себе. Тому й кажуть, що у нас кожен правник має свою юридичну правду. Зрештою не про це мова. Вже згадував, що коли сам поступав до інституту, то потрібно було направлення від обкому партії. А коли мої доньки поступали, потрібно було «дістати» направлення від прокуратури області. Звичайно працівникам прокуратури для своїх дітей це було легше отримати. І не можна відійти від правди й промовчати, що без сприяння першого проректора не обходилося. Багатьом прокурорським, працівникам діти яких вступали до нашого вузу в роки незалежності України, відомі його слова : «Це ж наші діти»…
Тепер, коли для вступу до Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого ( така тепер офіційна назва нашого інституту) в складі якого шість факультетів, Інститут служби безпеки України, Військово-юридичний інститут, Полтавський юридичний інститут та фаховий коледж, не потрібні жодні направлення, тодішнє сприяння першого проректора цілком можна вибачити. Важливо, щоб була особистість, а особистості пробачається багато. Адже наші діти виросли поруч з батьками юристами й добре знали, на що йдуть. В першу чергу на ненормований робочий день.
Пригадую, як працюючи слідчим прокуратури Чугуївського району, у вихідний день, зібралися до кума на гостину, а в нього дочка ровесниця моєї. Вже виходячи з квартири почув, що задздвонив телефон. Черговий райвідділу міліції повідомив, що сталася смертельна пригода і за мною вже виїхала оперативна група.
Кажу дружині щоб їхали в гості без мене. Для неї це вже було звичним, а от донька одразу в плач і промовляє: «Сищик ти сищик! Ніколи й нікуди с тобою не підеш…» Тепер і в неї, хоч працює в апараті прокуратури області, часто ненормований робочий день. До того ж, переглядаючи в інтернеті призначення на посади в прокуратурі, нерідко зустрічаю знайомі прізвища й пізнаю синів та дочок моїх однокурсників. Є і в нашій справі династії…
Та повернемося до В. В. Сташиса, нашого проректора. Про нього, в мене найкращі спогади як про Вчителя і видатну Людину. Проте, не можна й не сказати, що за успіхом кожного чоловіка стоїть дружина. З 1948-го року В. В. Сташис долав свій життєвий шлях разом із дружиною Ольгою Олександрівною Прийменко. Разом виховали доньку, виростили онука. Сімейні клопоти не завадили Ользі Олександрівні – старшому раднику юстиції, багато років працювати в прокуратурі Харківської області, очолювати цивільно-судовий відділ. Їхні могили й зараз поруч…
Замість післяслова
Я людина сучасна й далеке майбутнє мене мало хвилює. До того ж, не знаючи достеменно про минулі події, ми, безперечно, просто не маємо необхідних даних, щоб, базуючись на них, точно передбачати хід подій, які мають відбутися в далекій перспективі. Куди більше хвилює доля дітей та онуків, тих, кому жити активним життям одразу за нами. Що ближче майбутнє, то дужче воно нас непокоїть.
Нерідко життя і досвід можуть надати окремим словам відтінку зовсім іншого, не буденного змісту. На свядкуванні тридцятиріччя нашого випуску В. В. Сташис, звертаючись до нас, прокурорів, суддів, адвокатів, промовив: «Тридцять років – це і на волі строк!», який зірвав щирі, довготривалі оплески. Життя, немов оком кліпнути – так швидко збігли ці роки. Немовби недавно були студентами інституту, а вже – сорок п’ять по його закінченню! Час безжально проріджує лави й випускників, для багатьох доля вже відміряла свою мірку.
Шкода, що ми тепер так рідко бачимося та й не всі друзі студентських років витримують іспит часу. Роки боротьби з ковідом не дали можливості зустрітися на сорокаріччя випуску. Сорок п’ять припадає на роки війни.
Спілкуємося завдяки сучасним засобам зв’язку. В розмовах усі підтримують пропозицію за будь якому розвитку подій зустрітися – там у Харкові, на нашому місці. І при тому згадуються слова Володимира Володимировича Сташиса, що з роками друзям потрібно зустрічатися частіше, бо «для живих ще багато зосталося в келиху щастя»…
Джерело: Юридичний вісник України
