В Україні
Прокуратура: «реформи» в нікуди з терміном — у вічність
Цього року в день свого професійного свята працівники прокуратури, з чим ми їх і вітаємо, мають непогані підстави для оптимізму, оскільки розрекламована рік тому атестація прокурорів середньої та низової ланок обіцяє стати порожньою формальністю, а щодо атестації спеців вищої ланки, яка вже пройшла, то звільнені за її підсумками співробітники Офісу Генпрокурора мають усі шанси поновитися на посадах в судовому порядку.
Нагадаємо, що комфортне життя працівників вітчизняних органів прокуратури було ненадовго перервано приходом до влади Володимира Зеленського і його команди, зокрема, прийняттям 19 вересня 2019 року Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури». Ним було передбачено перейменування Генеральної прокуратури на Офіс Генерального прокурора, регіональних і місцевих прокуратур — на обласні й окружні, ліквідацію військової прокуратури і Національної академії прокуратури, скасування спеціальних звань (класних чинів) і форменого одягу, а також повернення обов’язкової наявності для Генерального прокурора вищої юридичної освіти. Втім, усі перелічені новації можна назвати реформами в стилі «купити козу — продати козу». Більш важливим було зменшення граничної чисельності прокурорів із 15 до 10 тисяч осіб та підвищення базового посадового окладу прокурора з 12 до 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб. Головним же моментом закону стала атестація всіх прокурорів, без успішного проходження якої неможливо було ні залишитися на займаній посаді, ні бути призначеним на якусь іншу, а з дня набрання чинності цим законом усі прокурори вважалися належним чином попередженими про можливе майбутнє звільнення.
Планувалося, що атестація пройде в три етапи, охопивши на першому з них персонал Офісу ГП, потім обласні, а за ними й окружні прокуратури. Попервах діло пішло досить жваво — так, із 1 339 прокурорів першої ланки успішно пройшли атестацію лише 610, та коли дійшла черга до середньої та низової ланок, суттєвим чином змінилася політична обстановка в країні. Зіткнувшись із прозою життя, Зеленський і його команда через півроку збагнули, що наша країна перебуває на тій стадії свого розвитку, коли без допомоги олігархів проблематично наповнити державний бюджет, а без старих кадрів дуже важко керувати країною. В рамках цього осяяння уряд Олексія Гончарука було замінено урядом зрілого господарника Дениса Шмигаля, й крім того звільнено з посади Генпрокурора Руслана Рябошапку, надмірно інфікованого вірусом реформаторства, а на його місце призначено зручну й безвідмовну Ірину Венедіктову. Саме під її чуйним керівництвом умови проведення атестації були змінені таким чином, що прокурори регіональних та місцевих прокуратур просто не могли її не пройти. Що ж стосується звільнених прокурорів ОГП, то вони стали раз за разом вигравати в Окружному адміністративному суді Києва позови про поновлення на посаді, оскільки представники Офісу Генпрокурора настільки кволо відстоювали позицію відповідача, що в них неможливо було не виграти процес.
Разом із тим, кинувши об’єктивний погляд на еволюцію даного відомства протягом останнього десятиліття, варто відзначити певні результати процесів, так би мовити, тектонічного характеру. Прокуратура поступово, але невпинно, перестає бути тим «всесильним страховиськом», яким її хотів бачити Віктор Пшонка, коли, зібравши в листопаді 2012 року в Жовтневому палаці культури сотні своїх підлеглих із різних регіонів країни, повчав їх, що все в державі повинно крутитися навколо прокурора. Примітно, що президенти України вже п’ятий рік поспіль не довіряють керівництво Генпрокуратурою кадровим кар’єрним прокурорам. Звичайно, ні Юрія Луценка, ні Руслана Рябошапку ніяк не можна назвати людьми з вулиці, але разом із тим вони прийшли на посади не із системи й вільно чи мимоволі зробили все для того, аби очолюване ними відомство втратило якомога більше свого впливу й авторитету. А Ірина Венедіктова взагалі виявилися справжнім подарунком долі для тих, хто волів бачити цей «Карфаген» зруйнованим.
Так, попри наявність вищої юридичної освіти, вона до приходу в правоохоронні органи мала настільки поверхове уявлення про технологію викриття посадових злочинів, що в першій половині 2019 року із серйозним виразом на обличчі говорила про доцільність застосування провокації хабара. Й ніхто із попередників Ірини Венедіктової не дав засобам масової інформації стільки приводів зробити себе об’єктом критики. Останній подібний випадок мав місце зовсім недавно — у вересні, коли детективи НАБУ викрили в хабарництві народного депутата Олександра Юрченка, але І. Венедіктова відмовилася офіційно пред’являти йому обвинувачення, запевняючи при цьому з трибуни Верховної Ради, що їй не було надано матеріалів, що містили би достатні підстави для того. Коли ж наступного дня НАБУ публічно оприлюднило докази того, що насправді всі необхідні папери вже тиждень як лежать на столі Генпрокурорки, вона одразу ж підписала й повідомлення про підозру Юрченку, і клопотання про його ув’язнення.
Тож чим довше такі люди не із системи будуть очолювати дане відомство, тим стрімкіше воно втрачатиме вплив і авторитет, поступово перетворюючись із карального органу, призначеного для незаконного збагачення його співробітників, на сервісну службу для обслуговування потреб суспільства.
Юрій КОТНЮК
Джерело: Юридичний вісник України
