В Україні
Приречені на голодну смерть
До роковин Голодомору в Україні 1932—1933 рр.
Свого часу, гортаючи сторінки записок моєї мами Євгенії Боженко (Гольник-Васильківської), натрапив там на події, які відтворюють долі багатьох українців в СРСР. Все це подаю скорочено.
Мій батько, Борис Боженко, вчений-агроном, ентомолог, викладав у Києві, працював над захистом рослин та над пошуками нових інсекто- і фунгоцидів. У 1928 році його без жодних причин звільнили з роботи, а в 1929 році позбавили громадянських прав та заслали на п’ять років в Ашгабад (в Туркменістані). Це був удар по нашій родині, який приніс душевне спустошення. Ми тоді не могли навіть уявити, що в кремлі вже був готовий план фізичного та інтелектуального винищення народу України.
Читайте також: 125 000 тонн пшениці Україна передасть державам Африки та Азії
Тодішня влада вибрала голод як знаряддя, аби зламати волю селян та впровадити на людських кістках колективізацію. В Ташкенті ми чекали на потяг майже добу, а на вулиці вже були морози, а ми були ледь одягнені. Змерзлим б на тому пероні, якби один узбек не впустив нас до себе в чайхану. Мама тоді вимовила ніби про себе: «ніколи не забувай цього». До самого Самарканду вагони були переповнені. Горішні багажні полки захопили безпритульні, які мандрували на південь. В Ашгабаді ми не змогли знайти житла, тоді місцевий мулла прийняв нас до себе. Опісля він знайшов нам помешканя у туркменів на іншій частині міста. Пригадую, як бентежила нас давно забута нами їх людська відвертість. В Києві, боячись «стукачів», ніхто б собі такого не дозволив.
Ситуація нашої родини була жалюгідною. Якось серед засланців батько зустрів кількох науковців, яких знав ще зі студентської лави в Київському політехнічному інституті. Був між ними й самітний технар, який невдовзі не витримав наруги й покінчив із собою. А в 1930 році налетіла з Ірану на Туркменістан сарана та з’їла все, що зелене. Буває так, коли немає щастя, так нещастя допоможе. ГПУ мобілізувало батька як спеціаліста-ентомолога й відновило його в громадянських правах. Він очолив експедицію та організував в Туркменістані боротьбу із сараною. Об’їздив країну по всіх закутках під непристанним оком ГПУ. Коли більшовики захопили Туркменістан, то для контролю та асиміляції змінили арабське письмо на латину. Туркмени за релігією — суніти. Серед них тоді мало хто говорив російською. В країні жили також іранці, курди та ямуди, тож без перекладачів не можна було обійтись.
У ті роки проти більшовиків боролися повстанці, яких радянська влада назвала басмачами під проводом Джамбула. Бувало, розбирали залізничну колію, відрізаючи Ашгабад від постачання. При тому нас вразив контраст між Києвом та Ашгабадом — тут харчі продавалися без обмежень, а про картки й не чули. Голоду в Туркменістані не було. Цікаво, що нашого хліба туркмени не їли, годували ним верблюдів. Для себе вони пекли лаваші. Пригадується також, що від Ашгабада до Ірану було кілометрів 10, але кордон щільно охоронявся. Був випадок (десь у 1932—1933 рр.), коли арештували муллу. Його та родину з дітьми у нижній білизні показово провели вулицями міста, і пізніше їх розстріляли. У 1934-му ми поверталися до Києва, їхали через Красноводськ та Баку. Дорогою до Красноводська, поблизу гір Копетдагу, потяг раптом зупинився. Це повстанці Джамбула розібрали колію, і поки її ремонтували, потяг стояв півтори доби, була спека і не було води. У Києві на вокзалі до батька підійшов якийсь суб’єкт, тикнув у його бік пальцем і сказав: «Чиво вернулся?». Потім почав нещадно розгрібати наш багаж, розкидуючи речі по брудному перону. Нічого не знайшов, і, не кажучи ні слова, повернувся й пішов. Усе це вважалося тоді нормальним.
Читайте також: ВР закликає визнати Голодомор 1932-33 років геноцидом Українського народу
Ми зупинилися в родичів і від них довідалися про страхіття голоду. Мама запитала: «Чому ви не писали? Ми б прислали якісь харчі». Вони думали, що всюди голод. А ще боялися писати, бо всі листи перевірялися і за поширення «ворожих чуток» карали. Сама ж влада інформацію про голод тримала в глибокій державній таємниці. У 1932 році, пригадуєте з радянської історії, стався зловісний вчинок «юного піонера Павліка Морозова», який доніс на власного батька, якого опісля розстріляли. Влада стала настирливо заохочувати дітей на доноси. Родини отримали удар в саме серце — батьки боялися розмовляти при дітях.
Від родичів ми дізналися, що в 1930 р. мого хрещеного батька, вченого-агронома Івана Микитовича Ільїна совєти розстріляли, все його майно конфіскували, а в квартиру вселили партійців. Дружину вченого, Ольгу Михайлівну, та восьмирічну дочку Галю вигнали, дозволивши узяти лише білизну. Більше ми їх ніколи не бачили. У 1934 році, після великого голоду, в Києві почав діяти Торгзін (торгівля з іноземцями), в якому за золото або доларові купони продавалися продукти. У нас не було ні того, ні іншого. Також з’явилися крамниці, де продавався комерційний хліб без карток. Коштував він 3,5 карбованця за кілограм, що в 4 рази дорожче від звичайного буханця. Голодні люди стояли в черзі, а діставши, відразу з’їдали хліб і знову ставали в чергу. Багато з них падали та вмирали в корчах.
Батька, як ентомолога, послали в Шамраївку Сквирського району, де була цукроварня. В одному селі він на власні очі бачив, до якого жахливого стану воно було доведене — хати стояли з відчиненими дверима, все позаростало бадиллям, навіть собак не було чути. По дорозі батько зустрів лише одну жінку. Може, вона й була молодою, та з голоду виглядала старою та чорною. Все, що бачив, батько нишком переповів мамі. Працюючи за фахом, він мав платню, але як репресованого його щедро обкладали так званими «добровільними датками на інтернаціональні справи». Тож становище родини було скрутним. Мама почала шукати роботу. Трохи згодом давній знайомий батька доктор Герсон влаштував її в поліклініку. Туди вона їздила трамваєм з пересадкою на Подолі, на розі Олександрівської вулиці та Поштової площі. Там же, навскоси від фунікулера, стояла церква Різдва Богородиці. Вона була збудована згідно з новітніми ідеями ХІХ століття. Вхід до церкви був з колонами у греко-римському стилі, але вона дуже вже виділялася поміж іншими церквами.
У травні 1861-го до церкви Різдва Богородиці приходили кияни, щоб востаннє поклонитися великому Тарасові Шевченку, домовина якого перебувала тоді в храмі. А в 1934 році біля тої ж церкви лежав молодий чоловік і просив милостиню. За ніжку до нього була прив’язана дівчинка-повзунок. Люди самі голодні, щось відщепнуть дитині й вона смокче. На дорослого менше уваги зверталося. Наступного разу, коли мама знову проходила там, чоловік був уже мертвим, а дитину хтось забрав. Такою була тодішня трагічна дійсність.
Додам, що в 1935 році радянська влада зруйнувала згадану церкву Різдва Богородиці.
Святослав Боженко
19 вересня 2003 р.
Джерело: Юридичний вісник України
