В Україні
«Розстрільні справи, репресовані долі, обпалені душі»
З історії радянського тоталітарного режиму: свідчать архівні документи (цикл статей)
У 1990 році один поважний міжнародний часопис політико-правового спрямування розмістив оголошення, що приймає будьякі статті свого профілю, окрім статей про тоталітаризм. Це було подібне тому, як колись Французька Академія наук повідомила, що не приймає до розгляду заявки на винахід вічного двигуна. Але після оголошення вищезгаданого часопису пройшло більше 30 років, проте тема тоталітаризму не щезла зі сторінок наукових журналів та з обкладинок монографічних досліджень. Тому нинішні публікації авторів – це не повернення до мейнстріму часів перебудови про сталінський радянський тоталітарний режим, а подальше поглиблене дослідження проблеми з використанням нових документів та висвітленням її нових аспектів уже в контексті реалій сьогодення.
Олександр Ярмиш доктор юридичних наук, професор (Київ) |
Володимир Греченко доктор історичних наук, професор (Харків |
«Родзинка» даного циклу публікацій в унікальності документів, вперше введених в науковий обіг і взятих, передусім, з Галузевого державного архіву Служби безпеки України. Аналіз цих архівних справ дає змогу краще зрозуміти сутність та призначення радянських органів державної безпеки, які були «становим хребтом» тодішньої влади, їхні методи роботи, юридичні аспекти їхньої діяльності та корпоративну психологію співробітників цих органів.
Читайте також: У Конгресі вимагають визнати росію державою-спонсором тероризму
Чому нам так важливо глибоко знати про це і всебічно висвітлювати, доносити до широкого читача, передусім до молодого покоління? На жаль, як зараз стало цілком очевидно, людство не змогло повною мірою виробити за підсумками ХХ-го, найкривавішого за всю історію, століття «імунітет» проти тоталітарної ідеології та практики з усіма їх трагічними наслідками. Про це свідчить еволюція пострадянської, а згодом путінської росії. В цій країні протягом останніх двох десятиліть невпинно посилювалися суспільні і державні тенденції до вибілювання більшовицького режиму, зростав вал сталіністської публіцистичної літератури, паралельно з утисками, а згодом і придушенням, діяльності демократичних ЗМІ та громадських організацій, таких, як всесвітньовідоме товариство «Меморіал». Красномовний факт «ревізії» історії російською владою: директор ФСБ рф О. Бортніков, даючи в грудні 2017 р. інтерв’ю з нагоди столітнього ювілею свого «чекістського» відомства, заявив, що значна частина слідчих матеріалів 30-х років була обгрунтована, а ті, хто виступав проти Сталіна, були дійсними ворогами і шпигунами іноземних розвідок. Коментарі тут зайві… До чого всі ці тенденції та процеси вкупі призвели, ми бачимо зараз на власні очі, щоденно спостерігаючи злодіяння рашистів. Причому примітно, що майже всі свої акції на нашій землі загарбники проводять під гучними «історичноідеологічними» гаслами. Досить свіжий приклад: щойно загарбники захопили наш Бердянськ, як серед перших «заходів» стало перейменування однієї з вулиць – на честь Павла Судоплатова, професійного, «штатного» вбивці ОГПУ–НКВД–МГБ (бо він був звідси родом). Отже, потреба в правдивому, всебічному висвітленні історії радянського тоталітаризму, в тому числі сталінського терору, є величезною та злободенною.
В анонсованому циклі статей мова буде йти про долі дуже багатьох людей – жителів України, різного соціального статусу – від академіка до колгоспного сторожа, але їх об’єднувало одне спільне й страшне – загибель від «меча революції». Тому назва циклу статей, яка винесена в заголовок, – не гіпербола, і не метафора, а констатація тогочасної радянської реальності, саме того СРСР, розпад якого вважає найбільшою трагедією путін і маніакально прагне його відновити. Наше дослідження дійсно буде стосуватися «розстрільних» справ, репресованих доль, обпалених людських душ. Пам’ять про ці події не повинна забуватися з тим, щоб не відбулося «можем повторить», а стало «ніколи знову»!
Холодний травень 1953-го…
Академічна історична наука в УРСР у середині п’ятдесятих
у світлі агентурних донесень та узагальнень МВС
Той травень 1953 року був і справді холодним. Так, 10 травня температура повітря в Києві склала всього 3–4 градуса тепла, – найнижчий показник у цей день за всі роки спостережень. Два місяці минуло, як поховали «вождя народів» та «корифея всіх наук» Йосипа Сталіна. У політичній та ідеологічній сферах повна невизначеність і пауза: якто буде далі? Хоча на дворі вже пізня весна, але благодатний вітер відлиги ще не відчувається. Хтось сподівається, що буде, як і раніше, і продовжує працювати буквально «в дусі сталінізму». Ще в цей час Костянтин Сімонов писав у «Правді»:
«Нет слов таких, чтоб ими передать
Всю нестерпимость боли и печали,
Нет слов таких, чтоб ими рассказать,
Как мы скорбим по Вам, товарищ Сталин»!
Але разом із тим, в цей же час в Україну прибув новий міністр внутрішніх справ Павло Мешик, який розмовляв українською і заявляв шокованим членам парткому МВС: «Слухати «Голос Америки» та «Бі-Бі-Сі» – аж ніяк не кримінал, я і сам їх слухаю». Або: «Із задоволенням вивчаю «Історію України» Грушевського». Нагадаємо, що 15 березня 1953 р. було здійснено об’єднання МДБ та МВС і в назві нового міністерства залишилося лише МВС.
Документ з архіву
В архіві СБУ авторам вдалося знайти цікавий документ, який висвітлює розуміння службою держбезпеки стану історичної науки в республіці на підставі агентурного донесення із середовища співробітників Інституту історії АН УРСР. Це донесення датоване 14 травня 1953 р. Джерелом є агент із псевдонімом «Чернов». Узагальнив цей матеріал ст. уповноважений 5–го відділу 4 управління МВС УРСР майор Романов, назвавши це «Про деякі причини зривів на ідеологічному фронті в УРСР» (ГДА СБУ. Ф.16. Спр. 886. Арк. 84-101).
Читайте також: Верховна Рада дерадянізувала українське законодавство
У цьому документі відзначалося, що за післявоєнні роки в СРСР досягнуті значні успіхи в розвитку науки. Але у вищих гуманітарних установах, в першу чергу в Академії наук УРСР, мають місце «різке відставання від загального успішного розвитку радянського будівництва, серйозні прориви в роботі, нетерпимі суттєві прорахунки і помилки, що істотно порушують інтереси радянської держави». Тут треба нагадати, що 2 березня 1953 р. Рада Міністрів УРСР прийняла постанову про перейменування Інституту історії України в Інститут історії Академії наук УРСР, і ця зміна назви означала прибирання акцентації на дослідженнях проблем історії України. Як говорила колись Катерина ІІ про гетьманів, «щоб навіть сама назва їх зникла». Тут було щось подібне – тільки стосувалося воно назви «історія України».
Наука під ковпаком
У 1953 р. у 8-ми відділеннях суспільних наук Академії наук (в т.ч. історії та археології) працювало 8 докторів та 126 кандидатів наук, а всього 283 наукових співробітників. Це була єдина наукова організація, де концентрувалося стільки наукових працівників. Бюджет цієї організації складав 19 729 000 рублів на рік. Але агент та його начальник у МВС різко критикували діяльність академічних установ. У вказаному документі підкреслювалося, що за останні 8 років (1945–1952) друкована та наукова продукція цих установ була дуже незначною. Частина зданих до друку та навіть надрукованих праць, на думку конфідента, виявилася браком. «Науковий, ідейно-теоретичний рівень багатьох робіт, – строчив він у своєму доносі, – виявився низьким. Низка праць, що мають істотне значення («Історія УРСР», «Історія української літератури», «Історія суспільної думки в Україні»), над якими інститути працюють вже багато років і вже були надруковані макети, так і не побачили світ. Керівництво більшості інститутів не відповідає сучасним вимогам (крім Інституту економіки, частково Інституту мовознавства), не має необхідних політичних та ділових якостей, що забезпечують хоча б мінімальну задовільну роботу увірених ним установ».
Про науку і науковців
Далі агент відзначав, що в Інститутах є чимало кваліфікованих наукових співробітників, але завдяки поганому керівництву усі воно «забруднені» на 20–40% бездарними працівниками, нездатними до серйозної творчої роботи. Вони заважають поповненню інститутів здібними молодими працівниками, яких є чимало поза стінами Академії наук. Становище в Академії наук УРСР ще гірше, ніж в самій Академії наук СРСР.
Читайте також: Чому важливе визнання ПВК «Вагнер» іноземною терористичною організацією?
Донощик задавав питання: «Як можуть ці ледарі та неучі упродовж кількох років «процвітати» в інститутах, не потрапляючи в розряд тих, хто зриває плани і не піддається критиці?» Як бачимо, тут виявляється зверхнє та зневажливе ставлення агента до своїх колег. Він давав таку відповідь на своє ж питання: «Їм допомагає обман – окозамилювання. У плани робіт включаються роботи, вже виконані раніше, але в них змінюється назва. Або включаються роботи, які можуть бути виконані за 3-4 місяці, а плануються на рік. Коли виявляється невиконання планів, вони переглядаються, завдання даються легші. Чимало наукових робіт, виконаних за кількістю сторінок, є неякісними за змістом. Для таких робіт спеціально підбираються лояльні рецензенти, щоб у рецензіях не виявилася їхня наукова нікчемність. Автори таких робіт безсоромно списують та крадуть десятки сторінок із чужих робіт. Звідси поширення плагіату, загалом таких робіт близько третини.
При обговоренні звітів на вчених радах інститутів за 1952 р. виявилося, що більша частина виконаних робіт ніким не читалася й не має рецензій». З деякими твердженнями тут можна частково погодитися, адже описане явище до певної міри і зараз існує в науковому середовищі. У документі наголошувалося, що керівництво Інституту отримує досить високі зарплати, що повинно було б забезпечувати якісну їх роботу. Завідувачі відділеннями Інституту отримували тоді 4,5 тис. рублів на місяць, в тому числі 2 тисячі за керівництво відділом, заступник директора – 4,8 тис., а директор – 6 тис. руб. Відзначимо, що середня зарплата в СРСР у 1953 р. складала 719 рублів.
Конфідент вважав, що злісними окозамилювачами є самі члени дирекції. Він відзначав, що О. К. Касименко, директор Інституту історії, за 6 років роботи на цій посаді (1947-1953 р.р.) не написав жодної наукової роботи, хоча в планах його робіт і вказувалася низка тем. До речі, в 2007 р. про нього вийшла книга (О. К. Касименко – видатний український вчений та організатор історичної науки/ Тронько П. Т., Симоненко Р. Г., Скляренко Є. М. К.: Ін-т історії України НАН України, 2007.), де вказується, що він був патріотом України та чудовою людиною. В 1955 р. він захистив докторську дисертацію «Російсько-українські взаємовідносини 1648 – початку 1651 рр.». Але згодом (1956 р.) журнал «Комуніст України» опублікував критичну рецензію на монографію О. К. Касименка з цієї теми, звинувативши автора в ідеалізації Б. Хмельницького і в результаті докторський ступінь йому було присуджено лише через 4 роки – у 1959-му. Доречно згадати, що ця книга була перевидана в 2019 р.
Далі агент дає характеристику іншим провідним співробітникам Інституту, і фактично щодо всіх вона негативна: «М. Н. Лещенко – заступник директора Інституту історії, – доносить він, – за 3 роки не написав жодної наукової роботи, включаючи в план популярні брошури та компілятивні роботи. Займається сторонніми підробітками. Л. М. Славін, археолог, зам. директора Інституту, член-кореспондент, за 8 років написав одну брошуру, розділ для 1-го тому, 2–3 популярні статейки. Жодної серйозної роботи ним не написано. В. А. Дядиченко – зав. відділом, написав 2 розділи в курс «Історія України» з 5 друкованих аркушів та декілька статейок. Жодної серйозної роботи ним не написано. А в планах рахувалося кілька серйозних тем. Зате вперто (виділено – Авт.) сумісничає в університеті. П. К. Стоян за 3 роки написав важливу за темою роботу, але халтурно виконану («Спільна боротьба російського та українського народів за зміцнення радянської влади в Україні»). Коли її запропонували редагувати М. І. Супруненку, він категорично відмовився, заявивши, що її слід писати заново, що це малограмотна хаотична компіляція. А між тим, ця робота у звітах 1950, 1951 рр. відзначалася як закінчена та виконана. Вперто займається сумісництвом». Як бачимо, особливе обурення в агента викликали ті, хто ще працював як сумісник і підробляв.
Історія України, написана на догоду Москві
Яскравим прикладом безвідповідальності, що межує зі злочином, на його думку, була багаторічна затримка виходу з друку «Історії УРСР» та «Історії української літератури». «Історія УРСР» вже має 6 макетів. Над нею працювали з 1945 р. Останні 2 макети вже були схвалені провідними істориками СРСР (Б. Д. Грековим, Г. М. Панкратовою, М. В. Нечкіною та М. М. Дружиніним), які вважали можливим друкування «Історії УРСР» масовим накладом після внесення деяких виправлень. Друкування 6 макетів коштувало біля мільйона рублів. Більше 3-х мільйонів було витрачено на зарплату авторам та допоміжному персоналу. Але завдяки безвідповідальності головного редактора Касименка, як підкреслює агент, вважаючи, що останній не знає історії України, науково непідготовленого до такої ролі, робота над курсом лише затягувалася. «Касименко, – значиться в доносі, – не маючи своєї точки зору з багатьох питань, піддаючись націоналістичному впливу Ф. П. Шевченка та Ко, сам поділяючи його погляди з низки питань, нерідко лише погіршував текст «Історії УРСР».
Далі в узагальненні МВС відзначається, що для прискорення виходу «Історії УРСР» автори кілька разів наполегливо пропонували включити до редколегії авторитетних московських вчених (Б. Грекова, Г. Панкратову), але це відкидалося під різними приводами. «Касименко з міркувань авантюрного честолюбства, кар’єризму боявся втратити звання головного редактора та знаходив у цьому підтримку з боку секретаря ЦК КПУ І. Д. Назаренка».
У зв’язку з такими твердженнями, слід вказати, що макети двічі обговорювалися на комісії ЦК КП(б)У. Комісії не знаходили принципових політичних помилок, але відзначали наявність окремих помилок, недоліків, нечіткість деяких формулювань. На початку 1953 р. почав друкуватися новий, сьомий макет накладом 300 примірників. Але агент висунув ще й таке оригінальне пояснення недолікам книги, повчаючи: «Не враховується, що подібна книга, якщо її авторами не є класики марксизму-ленінізму, завжди буде містити окремі недоліки та дискусійні питання».
У вказаному документі далі відзначалося, що на Західній Україні в обігу знаходяться тисячі примірників націоналістичних книг з історії України. Історики інших республік (Вірменії, Грузїї, Таджикистану, навіть Молдавської РСР (чому навіть?) надрукували історію своїх республік. «Не злякалися! – пише сексот. «Настав час придивитися до політичних причин цієї затримки». Він вважав, що «націоналістичні елементи намагаються протягнути в ці книги свої націоналістичні оцінки». Однією з центральних фігур у цьому плані є, на його думку, Федір Шевченко. Агент указував на збіг його поглядів з концепцією М. Грушевського, що було тоді страшним гріхом. «Як і М. Грушевський, – підкреслено в документі, – він заперечує існування давньоруської народності в Київській Русі, єдності походження російського, українського та білоруського народів, наполягає, що головним в історії України є вивчення її особливостей, національно-визвольної боротьби, що Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський були фундаторами пролетарського етапу української літератури і суспільної думки».
Тоді така точка зору теоретичним органом ЦК КПРС журналом «Коммунист» неодноразово визнавалася помилковою. У 1951 р. вийшов збірник документів про німецько-фашистський режим в Україні з передмовою Ф. Шевченка, де активно пропагувалася, як вважав конфідент, «націоналістично-фашистська ідеологія». Але це повна маячня: Ф. П. Шевченком були підготовлені методичні рекомендації до «Хроніки подій війни на Україні» та хронологічних довідників про воєнні події в регіонах – «Тимчасова окупація німецькими загарбниками населених пунктів України та визволення їх Червоною Армією». За його ініціативою побачив світ збірник «Листи з фашистської каторги». Але, зрозуміло, що не всім подобалися трагічні сторінки війни, й тому Шевченко і піддавався критиці. Агент нагадував, що кілька статей Ф. Шевченка були затримані Головлітом. Його начальник у 1951 р. виступив з критикою Ф. Шевченка на районній партконференції. Посилаючись на кулуарні розмови, сексот надав інформацію, що нібито про це доповіли першому секретареві ЦК КПУ Л. Г. Мельникову, і він наказав книгу вилучити, а винуватців покарати. За даними автора доносу, книгу вилучили, а Шевченко не був покараний, лише звільнений з посади вченого секретаря відділення суспільних наук.
Істину встановлює суд історії
Слід відзначити, що агент не боїться доносити і на секретаря ЦК КПУ, у даному випадку на І. Д. Назаренка. Сексот вважає, що саме він винен у «проривному становищі Інститутів суспільних наук. У низці теоретичних питань історії України займає невірну позицію та неправильно орієнтує наукових працівників». Його ж він звинувачує в доносі у «прихильності» до Ф. Шевченка. Але це помилка, бо, на думку конфідента, Ф. Шевченко негативно впливає на низку працівників Інституту, навколо нього сформувалася група учнів та шанувальників (О. Ф. Єрмоленко, Г. М. Шевчук, П. П. Гудзенко, І. І. Компанієць, П. М. Балковий). Знову сипляться звинувачення на адресу О. К Касименка, який «з цією групою блокується, хоча спочатку намагався вести буферну лінію, навіть інколи заперечувати, але зараз зовсім перейшов на їхню сторону. Ця група намагається висунути Ф. Шевченка на посаду директора Інституту, якщо Касименко піде в докторантуру. Проте цьому плану заважає Ф. Є. Лось, який закінчив докторантуру і повинен повернутися на посаду заступника директора. Проте за підтримки І. Назаренка його «висувають» у Львів, але після заяви Ф. Є. Лося Л. Г.Мельникову, його залишають на посаді. Ця ж група намагається прибрати з Інституту С. М. Бєлоусова, який займає принципову позицію в ідеологічних питаннях». Відзначимо, що лише останньому в доносі дається позитивна характеристика, що наводить на певні роздуми (С. М. Бєлоусов (1897- 1985), кандидат історичних наук з 1947 р., був директором Інституту історії України у 1936- 1941 рр. Разом з іншими співробітниками Інституту піддавався критиці в постанові ЦК КП(б) У « Про політичні помилки й незадовільну роботу Інституту історії України АН УРСР» (29 серпня 1947 р.).
У вказаному документі пропонувалося: «оновити керівництво інститутів АН УРСР, звільнити їх від співробітників, які не вміють займатися науковою роботою, створити умови для запрошення молодих і талановитих науковців, рішуче повести боротьбу з окозамилюванням у плануванні та звітах з наукової роботи. Чистку від баласту повинні провести не примиренці до викривлень, а кваліфіковані наукові співробітники. Вести боротьбу проти шкурництва. Покращити роботу відділу науки ЦК КП(б)». Пропозиції ці, звісно, не позбавлені резону, якщо розглядати їх абстрактно, без урахування прізвищ конкретних науковців, оскільки більшість із тих, кого в доносі паплюжить агент, дійсно чимало зробили для розвитку науки «Історія України». У студентські роки, які припали на 1970-ті, одному з авторів даної статті довелося й самому слухати лекції та чути відгуки старших колег про Л. М. Славіна, В. М. Дядиченка, а згодом, ставши кандидатом і доктором історичних наук, читати роботи О. К. Касименка, П. П. Гудзенка та ін. І можу підтвердити, що оцінка їхнього доробку є, в цілому, позитивною. Щодо Ф. П. Шевченка, якого найбільше поливав брудом агент, то його науковий внесок гідно оцінений уже і в умовах незалежної України. В 2000 році побачила світ монографія О. Апанович, присвячена Федору Павловичу, а в 2004-му році видано двотомний збірник на його пошану під назвою «Істину встановлює суд історії». Нинішній директор Інституту історії України НАН України, академік Валерій Смолій характеризує Ф. П. Шевченка як «блискучого дослідника». І це теж є відповідь тому холодному травню 1953 року.
На цьому можна було б поставити «спокійну» академічну крапку, задовольнившись тим, що розкрита ще одна з невідомих сторінок історії науки. Але, зважаючи на нинішній воєнний час, коли очільник країни-агресора з маніакальною впертістю вишукує «історичні корені» в своїх домаганнях до України, посилаючись при цьому на «здобутки історичної науки», тематика, пов’язана з розкриттям впливу тоталітарної держави на історичну науку, перетворення її в інструмент імперської політики, набуває безперечної актуальності.
Джерело: Юридичний вісник України
