В Україні
Рикошет від вкраденого Криму: як спроба анексії «допомогла» Росії програти $50 млрд
Владислав ВЛАСЮК,
ЄП
Російська «багатоходовочка» завершилася для РФ чималими втратами. Традиційна аргументація Кремля, «чому ми законно з точки зору міжнародного права приєднали Крим», була використана проти нього в суді — це коштувало РФ додаткових 50 млрд доларів. Ці гроші доведеться віддати інвесторам «віджатої» компанії ЮКОС, у справі, що тягнеться вже понад 15 років.
А до чого тут Крим, спитаєте ви? А от до чого
Була в СРСР державна нафтова галузь, частинка якої в 1990-ті перетворилася на приватну нафтову компанію ЮКОС. На початку 2000-х у компанії, як відомо, з’явилися серйозні проблеми, а її активи перейшли до державної «Роснєфті». От лише спосіб «віджиму» у 2003 році активів у ЮКОСа, з точки зору законності, вийшов не дуже правильним. Тому її інвестори в 2004 році звернулися до міжнародного арбітражу з вимогою про відшкодування вартості їхніх активів. При цьому і вимоги, і сам факт звернення саме до арбітражу ґрунтувалися на положеннях міжнародного договору — Європейської енергетичної хартії, підписаної РФ у 1994 році, однак так і не ратифікованої.
У 2014 році міжнародний арбітраж при Торгово-промисловій палаті Гааги у Нідерландах погодився з вимогами інвесторів, присудивши їм вже згадані $50 млрд. Тоді, по суті, рішення арбітражу вже було остаточним і підлягало виконанню, однак РФ не була б собою, якби не спробувала скасувати його в національних судах Нідерландів — за місцем знаходження суду. І в 2016 році в Кремлі навіть готувалися святкувати перемогу: суд першої інстанції став на бік Росії. Однак ще за чотири роки, 18 лютого 2020-го, терези Феміди схилилися у протилежний бік. Апеляційна інстанція винесла рішення на користь ЮКОСа, повернувши до життя 50-мільярдний штраф. Щоправда, попереду ще теоретична можливість оскарження рішення у Верховному суді Нідерландів.
Одним із ключових питань арбітражного розгляду було таке: чи має арбітраж підсудність, що ґрунтується на Європейській енергетичній хартії, якщо вона була підписана, однак не ратифікована? При цьому зазначили одну важливу деталь: РФ не намагалася заперечити, що права акціонерів компанії ЮКОС були порушені і їхні активи — забрані; натомість доводила, що «ваш арбітраж — не комільфо, ми
йому не підсудні, бо хартію не ратифікували, і тому інвестор має право захищати себе, але лише у національних судах».
І арбітраж, і апеляційний суд вирішили: Росія неправа. Хартія діяла в Росії повністю (а не окремі статті) навіть до ратифікації, бо Росія її підписала, наклавши тим самим зобов’язання на себе як на країну-підписанта. А отже, була зобов’язана захищати інвесторів, у тому числі надаючи їм право звертатися до міжнародного арбітражу, а не до національних органів, на кшталт ручного Басманного суду Москви.
Та повернімося до питання: до чого ж тут Крим? Річ у тім, що саме дії РФ у 2014 році стали новим і красивим аргументом апеляційного суду для спростування позиції РФ. Окей, каже суд, ви стверджуєте, що Енергетична хартія могла застосовуватись лише в частині, що не суперечить вашому національному законодавству. Конкретно норма про захист інвесторів в арбітражі, продовжуєте ви, суперечить вашим законам, отже, арбітраж в принципі не міг розглядати спір.
Але тут апеляційний суд згадує про 2014 рік, нагадуючи представникам РФ: ви ж самі, «приєднуючи» Крим за міжнародним «договором» у березні 2014-го, заявили про чинність такого договору, хай він і суперечив на той момент національному законодавству. А відповідно, робиться висновок, що для РФ дія міжнародних договорів, які не відповідають національному законодавству, є усталеною практикою. На підтвердження такого висновку гаазькі судді наводять рішення «цілком незалежного» Конституційного суду РФ, який каже: «фактически принятие Республики Крым в состав Российской Федерации предусматривается как элемент применения рассматриваемого договора до его ратификации».
Чи є тут паралель із Європейською енергетичною хартією?
Чому б і ні! Адже ця хартія після підписання років 10 застосовувалася в РФ, не потребуючи ратифікації, і це не викликало там жодних проблем. А Росія при тому не намагалася відкликати свій підпис (хоча могла це зробити). Тому, якщо бути послідовними, то варто визнати: у справі ЮКОСа Енергетична хартія діяла для РФ повністю, тож арбітраж у Гаазі цілком мав компетенцію. А Росія тепер повинна повернути ошуканим власникам ті самі оспорювані $50 млрд.
Тим більше, що апеляційний суд навів й інші приклади чинних міжнародних договорів РФ, які діють незважаючи на наявність положень, що суперечать національному законодавству. Наприклад, Договір СРСР і США про лінію розмежування морських просторів (у Беринговому морі) спокійно виконується на тимчасовій основі з 1990 року, хоча так і не ратифікований.
Що це означає для України?
Ми жодним чином не були долучені до перипетій навколо ЮКОСа. Однак це приємно, коли російська «багатоходовочка» приводить її саму до невдач. І жодним чином це не означає, що «суд визнав чинним договір про окупацію Криму» чи щось на кшталт цього, з трьох причин: по-перше, предметом розгляду національного суду не був (та й теоретично не міг бути) міжнародний договір чи його чинність; по-друге, наведений приклад є ілюстративним і стосується винятково процедури, за якою сама РФ погоджується на чинність для себе міжнародних договорів; ну і, по-третє, окупація Криму є абсолютно очевидною з точки зору міжнародного права, до джерел якого рішення національних судів не належать (точніше, певні винятки є, однак точно не цей).
І ще один важливий урок: міжнародне право невпинно нарощує тиск на його порушника. А спроби обійти його, використати двозначності тощо, зрештою, завдають Росії удару у відповідь. Як і трапилося цього разу. Саме тому і РФ потихеньку зазнає поразки за поразкою у міжнародних трибуналах. Причому це — не останнє рішення. І кожне з них буде ускладнювати агресорові економічне життя й відносини в глобалізованому світі.
Джерело: Юридичний вісник України
