Справа Стерненка: юристи про необхідну оборону і право взагалі

За політикою навколо цієї справи зараз мало хто помічає суть проблеми — в Україні вкрай недосконале трактування інституту необхідної оборони.

В урядовому кварталі та біля Шевченківського суду столиці в останні тижні не припинялися акції протесту на захист Сергія Стерненка, якого вітчизняне правосуддя звинувачує у навмисному вбивстві під час групового нападу на нього. Про те, як історія одеського активіста стала своєрідним індикатором соціально-політичного курсу країни, ми докладно писали раніше. Сьогодні люди вийшли на вулицю вже навіть не за право на самозахист, а за право на неупереджене правосуддя, яке в Україні, на жаль, відсутнє. Адже отримати виправдувальний вирок за вбивство при самообороні, як свідчить судова практика, майже нереально. І судді, і більшість громадян переконані: якщо є труп, то має бути й засуджений. Це тому, що в сучасному українському законодавстві право на самооборону викладено ще в радянській редакції, коли вбивство з метою самооборони вважається вбивством з пом’якшуючими обставинами. Отже, справа Стерненка знову загострила дискусії на тему самооборони. Чому важливо розставити всі крапки над «і» — читайте далі.

Чому такий резонанс?

Коротко про події навколо справи Сергія Стерненка. В 2018 році на нього було скоєно три напади, які він пов’язував зі своєю громадською діяльністю. Сергій — керівник НГО «Небайдужі», колишній член проводу та очільник одеського обласного осередку «Правого сектора» (2014–2017 рр.), активний учасник Революції Гідності, один із засновників «Народної люстрації», відеоблогер, постійний подразник для одеських чиновників.

При нападах хлопець отримав кілька серйозних поранень — голови, шиї, руки. Його били, в нього стріляли, намагалися зарізати. Останню справу вела Нацполіція, потім її передали СБУ, яка й сформулювала звинувачення за фактом смертельного поранення Стерненком одного з чоловіків, які скоїли на нього напад — Івана Кузнєцова.

З оголошенням Стерненку підозри в умисному вбивстві за ст. 115 ч. 1 (умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині) та ст. 263 ч. 2 (носіння холодної зброї без дозволу) КК України і взяттям під домашній арешт у столиці піднялися протести. Скористалися моментом й політики — депутатські фракції політичних партій «Європейська солідарність» і «Батьківщина» висловилися на підтримку одеського активіста Сергія Стерненка.

За словами очільниці Офісу Генпрокурора Ірини Венедіктової, справа Стерненка для неї як Генерального прокурора є резонансною з огляду на те, що вона стосується захисту активістів. Але підозра в будь-якому випадку падає на Стерненка, питання лише в кваліфікації його дій.

Сам активіст в одному з інтерв’ю ЗМІ у 2018 році заявив: «У Конституції написано, а також є відповідне рішення Верховного Суду, де зазначається, що у випадку, якщо на особу нападає група осіб, незалежно від тяжкості заподіяння їй ушкоджень, особа має право застосовувати всі можливі засоби для самооборони. Аж до настання летальних випадків. Тобто я не вважаю, що перевищив межі необхідної оборони. З іншого боку, так, якщо навіть мене за це судитимуть, це краще, ніж якби я опинився на місці того загиблого».

Недосконалість інституту необхідної оборони

Сьогодні правники констатують певну недосконалість вітчизняного інституту необхідної оборони. В постанові пленуму Верховного Суду України № 1 від 26.04.2002 року сказано: «Для того, щоб встановити наявність або відсутність ознак перевищення меж необхідної оборони, суди повинні враховувати не тільки відповідність або невідповідність знарядь захисту й нападу, а й характер небезпеки, яка загрожувала особі, що захищалася, і обставини, які могли вплинути на реальне співвідношення сил, зокрема, місце і час нападу, його раптовість, неготовність до його відбиття, кількість нападників і тих, хто захищався, їхні фізичні дані (вік, стать, стан здоров’я) та інші обставини». Тобто вища судова інстанція не вважає право на необхідну оборону абсолютним, а навпаки, закликає суди розбиратися, чи не отримав агресор більше, ніж передбачалося.

Базове право, яким непросто скористатися

В адвокатському об’єднанні «Клочков та партнери» нам не стали коментувати справу Стерненка, але погодилися пояснити, в чому складність судових розглядів у подібних випадках. Керуючий партнер АО Володимир Клочков ще раз нагадав, що в Україні кожна особа має право на необхідну оборону, незалежно від можливості самостійно уникнути небезпечного посягання чи звернутися за допомогою до інших осіб та органів влади. «Це право закріплене законом, існує достатньо давно, є сталим і непорушним. І здається доволі простим, адже це базова потреба людини бути в безпеці — захистити себе, своїх близьких, своє майно або будь-яку людину, яка потребує допомоги. Однак це просто тільки на перший погляд. Якщо уважно вчитатися у вітчизняне законодавство, то виявиться що право на самооборону є, але користуватися ним треба ойяк обережно», — каже адвокат.

Так, частина 1 статті 36 Кримінального кодексу України визначає необхідну оборону як дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

«Неозброєним оком видно, що стаття містить оціночне поняття — «шкода, необхідна і достатня в даній обстановці». Тобто, людина, що захищається, на нашу думку, одразу опиняється у вкрай невигідному становищі по відношенню до нападника. Оскільки, виходячи із закону, шкода, яка завдається при захисті, повинна приблизно дорівнювати шкоді, яка завдається при нападі. Але як, перебуваючи в стресі, людина, яка захищається, зможе визначити той самий момент, коли потрібно зупинитися аби не завдати нападнику надмірної шкоди? Фактично ніяк!», — говорить Володимир Клочков.

Де межа необхідного і достатнього?

Інше оціночне поняття, за його словами, «перевищення меж необхідної оборони», тобто умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.

«І знову виникає питання, як за долі секунди той, хто захищається, зможе визначити, чи є нанесена ним шкода нападнику співмірною із небезпекою посягання. Теж навряд чи це під силу звичайній людині. Але ж при цьому, за перевищення меж настає кримінальна відповідальність за статтями 118 (умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони) та 124 (умисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони) Кримінального кодексу України», — пояснює Володимир Клочков. І наводить практичний приклад, який демонструє ці важливі і необхідні межі.

Отже, дорожньо-транспортна пригода за участю мотоцикла й автобуса. Обидва водії вважають себе правими, як наслідок, розгоряється конфлікт. Водій автобуса не витримує, дістає з кабіни гайковий ключ і кидається з ним на водія мотоцикла. Мотоцикліст деякий час ухиляється від гайкового ключа, отримує удари по руках і навіть один удар по голові (щоправда, захищеній мотоциклетним шоломом), але в результаті не витримує натиску, дістає травматичний пістолет і робить кілька пострілів у водія автобуса, в тому числі влучає в груди та обличчя, тобто наносить тяжкі тілесні ушкодження. Виникає питання: чи перебував мотоцикліст у стані необхідної оборони чи все ж таки перевищив її межі? Задачка із зірочкою, що потребує глибокої оцінки.

«Не дивно, що суди змушені розбиратися, а чи не отримав нападник більше шкоди, ніж того вимагала обстановка. До цього їх підштовхує чинне законодавство. «Тому на практиці, смерть нападника від дій того, хто захищається завжди розглядається судами як перевищення меж необхідної оборони. З цього правила є винятки, але вони настільки рідкісні, що сприймаються юридичною спільнотою як щось надзвичайне», — коментує далі адвокат Олександр Кудрявцев, колега Володимира Клочкова по АО.

Загалом, випадків, коли закон вважає, що перевищення меж немає, лише три. «В частині 5 статті 36 КК України йдеться, що не є перевищенням меж необхідної оборони і не тягне кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів, незалежно від тяжкості шкоди, заподіяної тому, хто посягає для:

а) захисту від нападу озброєної особи;

б) захисту від нападу групи осіб;

в) відвернення протиправного насильницького проникнення у житло чи інше приміщення (гараж, дачу, офіс тощо).

Теоретично в цих трьох випадках можна навіть вбити нападника. Це підтверджується й судовою практикою», — каже адвокат. Наприклад, відомий випадок, коли людина була засуджена за ст. 118 КК України за умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони. З матеріалів справи випливало, що засуджений, перебуваючи у себе вдома та захищаючись від незаконного проникнення в його житло і нападу двох чоловік, завдав одному з нападників кухонним ножем один удар в груди, в результаті якого постраждалий у той же вечір помер у лікарні. Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду, переглядаючи справу, вказав, що засуджений запобігав протиправному насильницькому вторгненню у своє житло і захищався від нападу групи осіб, а значить, згідно з ч. 5 ст. 36 КК України, перебував у стані необхідної оборони, тому не підлягає кримінальній відповідальності (справа № 342/538/14-к від 26.04.2018 р).

Контекст і ще раз контекст

У подальшому коментарі Олександр Кудрявцев зазначає, що суперечки навколо необхідної оборони та перевищення її меж точаться вже не одне десятиріччя, і з цього питання існують полярні думки. «Дехто вважає, що держава не має права карати людину за тяжкі наслідки самозахисту, оскільки сама ж і не забезпечила надійний захист. Інші говорять, що карати за перевищення меж необхідної оборони потрібно, оскільки острах такого покарання є певним стримуючим фактором від надмірного завдання шкоди. Ми — за поміркований підхід. Не можна просто взяти й викреслити із законодавства інститут «перевищення меж необхідної оборони» і, відповідно, покарання за нього. Але можна щоденною роботою в судових процесах спонукати суддів більш глибоко оцінювати обставини справи, добиватися, щоб така оцінка не була шаблонною. Адже поганий закон у руках хороших юристів автоматично стає хорошим, і навпаки», — зазначив Олександр Кудрявцев.

У свою чергу суддя Касаційного кримінального суду (ККС) у складі Верховного Суду Аркадій Бущенко у коментарі «Буквам» підтвердив, що застосування правових норм у питаннях самооборони багато в чому залежить від соціального контексту». «Якщо трапилося вбивство, то люди не сприймають дії вбивці як необхідну оборону. Звичайно, рішення виносять судді, але вони вважаються переконанням суспільства, бо суспільство делегує суддям свої повноваження. А в суспільстві діє такий «бухгалтерський стандарт»: якщо є труп, то за це повинен хтось відповісти. В такому випадку виправдувальний вирок суспільство не сприймає», — говорить Аркадій Бущенко. Тому, за словами судді, прокурори й бояться виправдувальних вироків і тиснуть на суд, щоб отримати хоча б якийсь строк для звинуваченого. Мовляв, у правоохоронному середовищі існує установка, що в разі виправдувального вироку обвинувачення було пред’явлено незаконно. Бо тоді, відповідно, виникнуть питання до роботи слідчих та прокурорів.

Що ж стосується стадії судового розгляду, то, на переконання судді Бущенка, при розгляді подібних справ завжди потрібно вивчати контекст, в якому виник конфлікт. І саме цей контекст є визначальним. Сподіваємося, в справі Сергія Стерненка судді дослухаються авторитетної думки. Звісно, якщо буде доведений груповий характер нападу на Стерненка, який чітко «вкладається» у виключні норми п. 5 ст. 36 КК України.

Оксана ПОЛІЩУК,
Київ

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути