Суд дозволив начхати на закон Фінал справи столичних теплокомунальників

Юрій Котнюк,
ЮВУ

Поки вся країна з цікавістю спостерігала за передвиборчими баталіями, майже непоміченим залишилося успішне проходження через сито апеляційної інстанції ухвали Господарського суду Києва від 19 липня 2018 року, яка свого часу наробила немало галасу, оскільки створила цікавий прецедент, фактично дозволивши суб’єктам ринку природного газу начхати на одне важливе положення Закону України «Про теплопостачання», що міститься в його ст. 22. Йдеться про питання правонаступництва боргових зобов’язань виробників теплової енергії. Зовні може скластися враження, що даний вердикт було постановлено для блага людей і виходячи з принципу верховенства права. Але не варто забувати про можливий побічний ефект, бо якщо сьогодні один суддя дозволить проігнорувати закон на твою користь, то завтра інший суддя так само дозволить проігнорувати його, але вже тобі на шкоду.

Муніципальні тепломахінації

Почнемо з історії питання. В перші два десятиліття існування незалежної української держави, коли газ був уже не такий дешевий, як при радянській владі, але й не такий дорогий як тепер, міські й селищні голови придумали простий спосіб, як нажитися на теплопостачанні своїх мешканців. Вони створювали на папері фіктивні фірми, яким передавали нібито в оренду комунальні котельні або й навіть цілі теплоелектроцентралі. Де-факто начебто нічого не мінялося, оскільки на цих об’єктах працювали ті самі люди, які так само, як і раніше палили той самий газ, яким обігрівали ті самі будинки. Але де-юре виходило так, що платило за спожите паливо і одержувало кошти за надане тепло вже не підпорядковане муніципальній владі комунальне підприємство, а яке-небудь ТОВ чи ПП, справжнім господарем якого був мер міста або люди з його найближчого оточення.

Який у цьому був інтерес? Та дуже простий. Ці приватні фірми отримували від населення кошти за теплопостачання більш менш регулярно, а от за поставки газу з Національною акціонерною компанію «Нафтогаз України» не розраховувалися зовсім. А гроші, як ви вже здогадалися, текли в кишені «батьків міста». Коли ж цими хитрими ТОВ і ПП починала цікавитися прокуратура, міська влада забирала в них свої котельні чи теплоелектроцентралі й передавала їх в оренду іншим фіктивним чи напівфіктивним суб’єктам господарювання. Відповідно до тогочасних законів Нафтогаз не міг відмовити новому користувачеві в поставках палива, оскільки той забезпечував теплом соціально захищений житловий сектор. Що ж стосується попереднього користувача, то формально з нього можна було стягнути заборгованість у судовому порядку, але фактично це була дурна робота, оскільки стягувати з них було нічого.

Аби покласти край такій порочній практиці, в березні 2011 року до Закону України «Про теплопостачання», зокрема вже згадуваної ст. 22, були прийняті поправки, які стосувалися саме таких ситуацій, коли в об’єктів теплогенерації змінився власник чи користувач. Відтоді новий господар котельні чи теплоелектроцентралі визнавався правонаступником боргових зобов’язань попереднього господаря. Причому не всіх, а лише тих, які у нього виникли з оплати за спожиті носії. У свою чергу, Нафтогазу дозволялося укладати договори про поставку газу з новими користувачами виключно за умови погодження порядку погашення заборгованості попередніх користувачів. Зверніть увагу: в Законі сказано: не за умови «погашення заборгованості», а за умови «погодження порядку погашення заборгованості». Це означає, що новому господарю для отримання палива зовсім не обов’язково було негайно сплатити всі борги свого попередника до останньої копієчки — досить було їх визнати і домовитися про термін сплати.

Протистояння Київміськради з Нафтогазом

Після таких новацій у законодавстві подібні маніпуляції перестали носити масовий характер і стали поодинокими. Тим більше прикро, що до числа таких поодиноких випадків потрапив і тримільйонний Київ. Протягом 17 років (з 2001 по 2018) належні міській громаді дві ТЕЦ і двісті котелень перебували у користуванні Публічного акціонерного товариства «Київенерго». Цю компанію ніяк не можна назвати фіктивною фірмою — колись усі її акції належали державі, але при Януковичі контроль над нею перейшов до Рината Ахметова — проте Київська міська рада вирішила, що корисніше буде, якщо все це добро передати в управління іншій структурі, а саме новоствореному комунальному підприємству «Київтеплоенерго».

Начебто нічого дивного, але з’ясувалося, що за період з березня 2011 р. по грудень 2016 р. «Київенерго» уклав з Нафтогазом 41 договір про поставку газу, за якими паливо отримав повністю, а от гроші заплатив не повністю. За приб лизними підрахунками його борг склав п’ять мільярдів гривень, причому, як запевняло керівництво компанії-боржника, його вини в цьому немає, оскільки з названої вище суми три мільярди — борги недисциплінованих киян за надані послуги теплопостачання, один мільярд — борг Кабінету Міністрів України за субсидії, які він зобов’язався платити Нафтогазу за найбідніших мешканців міста, але досі на заплатив, а ще один мільярд — це штрафні санкції, накладені на «Київенерго» за рішеннями господарських судів, до яких звертався Нафтогаз із позовами про стягнення заборгованості.

От за таких умов новий господар котелень і ТЕЦ в особі КП «Київтеплоенерго» звернувся до Нафтогазу з проханням укласти з ним договір про поставку газу. Там йому нагадали про ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» і запропонували визнати борги попереднього користувача. Київміськрада відмовилася це зробити, після чого між двома цими структурами почалося добре всім відоме протистояння, в ході якого 15 червня 2018 р. КП «Київтеплоенерго» навіть подало до Господарського суду Києва позов до Нафтогазу, в якому просило визнати укладеними договори про купівлю-продаж природного газу між позивачем і відповідачем.

Зазначимо, що Цивільний кодекс дозволяє зобов’язувати укладати такі договори ті компанії, на які законом покладені спеціальні обов’язки, і Нафтогаз якраз відноситься до числа таких, але в даному випадку ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» виявилася сильнішою. Закінчилося тим, що юристи Київміськради зрозуміли, що проти даної норми не попреш, і 9 жовтня 2018 р. КП «Київтеплоенерго» уклало з Нафтогазом мирову угоду, в якій визнавало й брало на себе борг свого попередника. Не весь, звичайно, а в сумі лише 2 мільярди 389 мільйонів гривень, але Нафтогаз, судячи з усього, був задоволений і цим, бо невідкладно після цього уклав договір про поставку газу і пустив його по трубах.

Верховенство права проти верховенства закону

І ось зовсім недавно з’ясувалося, що, виявляється, проти неодноразово згаданої нами ст. 22, як то кажуть, можна було й «поперти». Це на практиці довів суддя Господарського суду Роман Бойко, який 19 липня 2018 року виніс відповідну ухвалу, і яка постановою Північного апеляційного господарського суду від 27 лютого була залишена без змін.

Стисло — про походження даної справи. Як уже зазначалося, за період з 2011 по 2016 роки «Київенерго» уклало з Нафтогазом 41 договір про поставку газу, за якими не в повній мірі виконало свої зобов’язання. Деякі з цих контрактів стали предметом розгляду господарських судів, за цими справами ухвалені рішення, які набрали законної сили, видані відповідні судові накази про стягнення коштів, а матеріали передані до органів Державної виконавчої служби.

Один із таких договорів було укладено 9 грудня 2013 року. «Київенерго» отримало за ним 197 млн м3 природного газу й при цьому заборгувало 173 млн грн, а всього, за рішенням Господарського суду Києва від 6.04.2016 р., з боржника було ухвалено стягнути з пенею, відсотками й інфляційними втратами 340 млн грн. Станом на 12 червня воно так і не було виконане, і в цей день «Київенерго» подало до Господарського суду Києва заяву про заміну сторони виконавчого провадження. Повідомляючи про те, що відтепер уже не він, а «Київтеплоенерго» є користувачем ТЕЦ і котелень, заявник просив стягувати присуджений йому борг уже не з нього, а з нового господаря об’єктів теп логенерації. Нафтогаз, як стягувач, просив дану заяву задовольнити.

З одного боку, така вимога видається абсурдною: з якої це радості новоутворене комунальне підприємство має брати на себе борги, які воно не робило, тим більше, що законним рішенням суду відповідальним за цей борг визнана зовсім інша юридична особа? Але такою вже була мета змін, внесених до ст. 22 у березні 2011 року, і полягала вона в тому, щоби дати чіткий посил усім місцевим громадам: «Думайте, мовляв, перед тим, як передавати своє майно в користування кому попало, бо якщо користувач виявиться безвідповідальною особою, платити за його рахунками доведеться вам».

Був інший непоганий вихід із цієї ситуації. Наприклад, у судовому порядку встановити, що «Київенерго» перестає бути боржником Нафтогазу й ця сумна роль тепер переходить до КП «Київтеплоенерго», але натомість «Київенерго» стає боржником КП «Київтеплоенерго». Тобто новостворене комунальне підприємство поставало тепер і в ролі боржника, і в ролі стягувача — подібні випадки вже були в судовій практиці. Але в судді Романа Бойка, до якого на розгляд потрапила заява «Київенерго», виявилася альтернативна точка зору — він вирішив не застосовувати ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» і придумав для цього переконливе юридичне обґрунтування.

Так, відповідно до ст. 13 Конституції України держава забезпечує соціальну спрямованість економіки, а згадана вище норма Закону України «Про теплопостачання» в даному конкретному випадку їй суперечить. Адже, якщо вже випало робити непростий вибір між інтересами ,з одного боку, приватного, а з іншого боку— комунального підприємства, то соціальна спрямованість економіки вимагає стати на бік інтересів останнього. А якщо, мовляв, закон вимагає зробити вибір на користь приватного підприємства, то в такому випадку можна застосувати ст. 11 Господарського процесуального кодексу України, зокрема її частину 6, яку ми дозволимо собі процитувати повністю: «Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії».

Отже, враховуючи викладене, суддя Бойко у задоволенні заяви «Київенерго» відмовив. Окрім того, він ще й направив звернення до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень ст. 22 Закону України «Про теплопостачання».

Можливі наслідки

Слід зазначити, що з так би мовити матеріального боку дана справа вирішилася цілком благополучно: 28 вересня 2018 року 173 мільйони гривень «тіла» боргу були погашені боржником «Київенерго» за рахунок коштів субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на погашення різниці між тарифами на послуги теплопостачання і їх реальною собівартістю, а «хвости» боргу Нафтогаз списав. Але, видно, дуже важливим було для останнього питання принципу, оскільки ухвала судді про дозвіл ігнорувати статтю закону могла створити небезпечний прецедент і подати дурний приклад. Саме тому Нафтогаз подав апеляційну скаргу на ухвалу суді Бойка, але не знайшов підтримки в суді апеляційної інстанції, судді якого написали, що закон іноді може бути несправедливим, а тому його, мовляв, у деяких випадках можна й не застосовувати.

Якщо керуватися такою логікою, можна дійти доволі цікавих висновків. Бо коли Київміськрада знайшла суддю, який дозволив проігнорувати ст. 22 Закону України «Про теплопостачання», то Нафтогаз із таким же успіхом може знайти якогось іншого суддю, який дозволить проігнорувати ст. 11 Закону України «Про ринок природного газу», в якій ідеться про покладення спеціальних обов’язків. Пояснимо, що в рамках виконання цих обов’язків Нафтогаз мусить продавати газ за зниженими цінами для теплокомунальних і газопостачальних підприємств, які, в свою чергу, забезпечують теплом і газом населення.

Причина для цього більш ніж поважна: згідно із Законом Кабінет Міністрів повинен компенсувати Нафтогазу втрати від такої невигідної для нього торгівлі, але за три з половиною роки дій даної норми уряд ще ні копійки йому не компенсував. Інша причина — заборгованість перед Нафтогазом з боку тих контрагентів, які одержують газ на пільгових умовах, яка станом на кінець квітня склала 70 мільярдів гривень, з яких на рахунку теплокомунальників — 42 млрд грн, газопостачальників — 28 млрд грн. За таких умов Нафтогаз може сказати щось на кшталт: «Поки все не заплатите, більше не продам ні метра газу!», а потім знайти в Конституції якусь підходящу статтю, яка забороняє органам влади примушувати суб’єкта підприємницької діяльності займатися нею собі у збиток. А якщо все це ще й буде підкріплено відповідним рішенням суду, то населення змушене буде передчасно розпрощатися з пільговими заниженими цінами на газ і перейти на високі ринкові.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути