Три кити цивілістичного мислення Геннадія Костянтиновича Матвєєва

Петро Пацурківський, студент I курсу магістратури Навчально-наукового інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Люди немов ті гірські вершини. Обличчям до обличчя не розгледіти людської сутності. Особливо коли йдеться про постаті масштабу Г. К. Матвєєва. Безпосередні вихованці цього видатного українського вченого-цивіліста минулого століття, чимало з яких наразі самі стали непересічними науковцями (і навіть європейського масштабу), вкотре підтверджують це в своїх спогадах про Вчителя. В останніх домінує головно-особистісний вимір Г. К. Матвєєва, те, що найбільше кидалося його учням у вічі, сприймалося ними передусім емоційно.

Щоб осягнути майбутнє, озирайся назад у минуле.
Лейбніц

Слово про вченого

Сьогоднішні учні його учнів, до числа яких маю честь належати і я, позбавлені особистого досвіду спілкування з видатним вченим, але ми маємо можливість й обов’язок водночас неупереджено зосередитися на осмисленні його творчої спадщини, пізнавального інструментарію. Адже, як переконує історія розвитку правознавства, в тому числі й цивілістики, саме від евристичного потенціалу методології, якою послуговується вчений, вирішальною мірою залежить результат його наукових пошуків, його впевненість або невпевненість в істинності зроблених спостережень, узагальнень, оцінок та висновків щодо досліджуваних ним проблем правової дійсності.

Читайте також: Захист персональних даних і торговельних марок: практика Європейського союзу

Ще з часу до нової ери відомий індійський міф про трьох китів, які тримають на собі Землю. Давньогрецький мислитель Піфагор стверджував, що коли йому нададуть належну точку опори, то він буде спроможним перевернути Землю. Такою фундаментальною є роль відповідних основ у бутті та пізнанні. Від обраних життєвих опор залежить людська доля, результат творчої чи професійної діяльності людини. Тож на яких саме китах трималося цивілістичне мислення Г. К. Матвєєва, яке наразі заслуговує бути оціненим як інноваційне не тільки для часу, в якому він жив і творив?

Зокрема, про таку оцінку творчості вченого я вперше дізнався ще студентом другого курсу Навчально-наукового інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка від гуру сьогоднішньої цивілістики України Наталії Семенівни Кузнєцової з її лекцій з цивільного права. Вона закарбувалася в моїй пам’яті, але тривалий час я не міг знайти розгадки секретів цивілістичного мислення Г. К. Матвєєва, хоча й докладав для цього наполегливі зусилля впродовж більшості років навчання на бакалавраті права.

Справжнім методологічним ключем для мене в осмисленні вищезазначеної проблеми виявилося штудіювання англомовного збірника наукових есеїв «Римське право та ідея Європи». Зазначу, що він присвячений багатоаспектному аналізу ролі й значення римського права як спільної європейської спадщини сучасної європейської цивілізації в цілому та водночас ціннісної спадщини для найрізноманітніших суб’єктів права зокрема. Саме під впливом концепції та ідеї цього збірника наукових досліджень я збагнув глибинний сенс і контекст загальновідомої метафори «Усі дороги ведуть до Риму», яка в етимології найпоширеніших європейських мов, а також української мови, позиціонується як народна мудрість.

Для нашого дослідження вищезазначена метафора означає, на мою думку, пряму вказівку шукати генетичні витоки антропосоціокультурних кодів сучасного європейського права, а приватне право наразі є його найбільшим органічно виокремленим пластом, розгадку його природи та методів пізнання, тобто правового мислення в архетипі римського права. Досягнувши класичних форм зрілості ще в період Римської республіки, римське право згодом стало загальноцивілізаційним феноменом й уже ніколи не випадало з контексту еволюції людської цивілізації, а в періоди якісних трансформацій нерідко слугувало правовою матрицею розв’язання складних проблем її поступу. Воно породило настільки досконалі юридичні конструкції та інші правові інструменти, що вони згодом стали системоутворюючим ядром усіх наступних правових систем держав на європейському континенті та в усьому цивілізованому світі.

Передумови формування цивілістичного мислення Г. К. Матвєєва

Зазвичай наукознавство пояснює сенс мислення як спосіб постановки та вирішення пізнавальних задач, характер рефлексії дослідника з приводу пізнаваної дійсності. Особливо ґрунтовно та переконливо це пояснює феноменологія. Зокрема, ще її основоположник Едмунд Гусерль зазначав у «Вступі до феноменології», що оскільки «людське буття як таке через усвідомлення перебуває в стосунку до практичного навколишнього світу, як завжди вже наділено предикатами людської значущості», для адекватного осмислення цього буття «не слід виносити або залишати значимими жодні судження», яких він не набув з очевидності, з досвіду, в яких речі й стани речей, про які йдеться, дані як вони самі», – писав учений.

Але тільки цього, як свідчить тривалий історичний досвід правопізнання, не достатньо для продукування несуперечливих знань про правову дійсність. Це переконливо продемонстрував ще на початку ХХ ст. видатний український теоретик права та соціолог Богдан Кістяківський: «У жодній іншій науці немає стільки суперечливих теорій, як у науці про право. При першому ж знайомстві з нею виникає таке враження, ніби вона тільки й складається з теорій, що взаємно виключають одна одну. Найбільш суттєві питання про сутність і невід’ємні властивості права вирішуються різними представниками науки по різному. Суперечка між теоретиками права виникає вже на початку наукового пізнання права, навіть більшою мірою саме з приводу вихідного поняття – до якої сфери явищ належить право» – вказував науковець. Наразі ця ситуація, як загальновідомо, сутнісно не змінилася.

Річ у тім, як зазначає один із лідерів міждисциплінарних правових досліджень, американський правознавець Річард Познер, що на результат правопізнання впливають й інші об’єктивні та суб’єктивні чинники: контекст історичної епохи, в якій живе і творить вчений, його особисті ціннісні установки та методологічні пріоритети, приналежність до певної пізнавальної традиції чи наукової школи, цілий ряд інших факторів, які взяті в сукупності й творять стиль відповідного мислення вченого. Не міг уникнути впливу цих чинників і Г. К. Матвєєв, якому випало жити і творити головно в срср.

Читайте також: Конституційно-правові засади передачі в експлуатацію надр не громадянам України

Фактично одразу після захоплення влади в країні більшовицька партія леніна-сталіна обрала принципом державної політики радянської держави максиму «нічого приватного ми не визнаємо». Одним із неминучих наслідків цього стала заборона викладання у вузах країни римського приватного права та вислання найкращих професорів римського права з центральних університетів держави у периферійні, одним з яких був і Казанський університет.

Лекції цілого ряду цих професорів пощастило слухати й Матвєєву, який навчався наприкінці 20-х – початку 30-х років на юридичному факультеті цього університету. Й хоча це уже був, як зазначалося в тогочасних офіційних підручниках для студентів-юристів, «період наступу соціалізму по всьому фронту», тобто час жорсткої політичної та ідеологічної цензури, більше того – монопольного панування так званої марксистсько-ленінської ідеології як єдино прийнятного стандарту мислення, непересічні вчені педагоги все ж зуміли передати критично мислячим студентам разом із фаховими правничими знаннями й мистецтво приватно-правового мислення. «Бродильні дріжжі» непересічного розуму професорів-наставників і цього разу зробили свою справу. Але згідно канонів езопівської комунікації інтелектуалів, які не сприйняли тогочасної тоталітарної ідеології репресивної держави, воно вже стало називатися в нових суспільно-політичних реаліях цивілістичним мисленням.

На наш погляд, найбільший парадокс цивілістичного мислення Г. К. Матвєєва полягає в тому, що він особисто жодного разу не декларував його відкрито, бо таким був імператив епохи, в якій він жив і творив. Проте цей архетип мислення промовляє сам за себе майже з кожної сторінки його непересічного наукового доробку. Інколи він проявлявся як неприхований резонанс у вчинках Г. К. Матвєєва. Один з таких вчинків, який повторювався ним неодноразово під час викладання курсу порівняльного цивільного права на факультеті міжнародних відносин і міжнародного права, його слухачі-студенти описують так: «Геннадій Костянтинович розповідав про позовну давність і строк позовної давності. Закінчував фразу він такими словами: «Чим більш цивілізована правова система, тим більшим має бути строк у людини для захисту своїх прав і законних інтересів, тобто тим більше має бути строк позовної давності. Строк позовної давності сьогодні основний у Франції – 30 років, в Німеччині – 20 років, в Англії – 7-12 років, в срср – 3 роки». І більше нічого не коментував».

Чи не найяскравішим з цього ряду феноменів стало відкриття Г. К. Матвєєвим у 1957 році на юридичному факультеті всупереч наполегливим протестам тодішнього Міністерства освіти УРСР аспірантури з римського приватного права. Цьому передували вагомі суспільно-політичні зміни як внутрідержавного, так і міжнародного характеру. Зокрема, після розвінчання в 1956 р. культу особи сталіна в країні розпочалася так звана «хрущовська відлига». Вона здійснювалася під гаслами головно антисталінізму. Це ще не віщувало настання справжньої весни в суспільно-політичному житті країни, яка несе із собою його відродження, а тільки з’явився шанс у непересічних особистостей проявити себе і Геннадій Костянтинович з нього скористався.

Незрівнянно фундаментальніші події сталися у тому ж 1957 р. на європейській міжнародній арені. Зокрема, глибоко символічно, що в цей рік саме Римським договором було засновано Європейське співтовариство держав-членів, відоме наразі як Європейський Союз. Колишній глава уряду Італії, яка стала однією із держав-засновниць Євросоюзу, а згодом очільник Європейської Комісії Романо Проді пізніше зазначав у зв’язку зі створенням ЄС, що в цьому й укорінено «генетичний код проекту», оскільки Римська цивілізація залишилася «душею Європи».

Аналіз життєвого шляху Г. К. Матвєєва переконує, що процес підготовки до підписання Римського Договору про ЄС, як і власне факт його ухвалення позитивно вплинули і на вищезазначені вчинки вченого-цивіліста, ще більше переконали його у винятковому евристичному потенціалі цивілістичного мислення, в тому, що воно було ні чим іншим, як інтерпретованим колишніми професорами римського права – засланцями срср на політичну периферію держави за велінням авторитарного сталінського політичного режиму римським приватно-правовим мисленням.

Римський архетип приватного права Вирішення сформульованої наукової проблеми вимагає передусім з’ясування деяких її основоположних світоглядних і методологічних аспектів, головно питання щодо появи римського архетипу приватного права, його сенсу та характеру. Як переконує аналіз чисельної зарубіжної та вітчизняної наукової літератури з приватного права, більшість цивілістичних доктрин як минулого, так і сучасності пояснюють його сутність як природного права особи. Ці доктрини за критерієм свого змісту уже давно зазвичай консолідують у два їх архетипи. Перший із них пояснює появу та генезис приватного права, його системність із буттєвої фактичності та спонтанності життєдіяльності індивідів та їх приватних потреб. Він згодом дістав назву римського архетипу приватного права. Глибинний сенс останнього полягав у тому, що воно ніколи не замислювалося людиною спеціально, а з’явилося, як резонно наголошував ще Марк Тулій Цицерон, «само по собі», тому є «справедливим і чесним» та «дано всім».

Другий із цих архетипів тлумачить приватне право як породження природного розуму, джерелом якого є такий зовнішній чинник, як Бог і створена ним Природа. Він називається новоєвропейським архетипом приватного права.

Читайте також: Ідея соборності України: політико-правовий дискурс

Квінтесенція римського архетипу приватного права, згідно сучасної цивілістичної доктрини України, полягає в тому, що його суб’єктами виступають приватні особи, які особисто реалізують власні права та задовольняють свої потреби в добровільному порядку в спосіб, що не порушує таких же прав та інтересів інших приватних суб’єктів права. Її чи не найповніше розкрила Н. С. Кузнєцова: «Для цивільного права приватність – це домінантна ознака. Вона проявляється практично у всіх аспектах цивільного права: його суб’єкти є юридично рівними, незалежними один від одного, в майновому плані автономними; юридична рівність і майнова та організаційна незалежність забезпечують особі можливість діяти на свій розсуд (тобто бути господарем своєї поведінки); особи, діючи на свій розсуд, самі вирішують, з ким встановлювати свої відносини і на яких умовах; юридична рівність осіб обумовлює, що їхні відносини виникають за взаємною згодою (на основі угод, які мають виключне значення в цих відносинах); для забезпечення цієї приватності, змістом якої є право особи, встановлюються гарантії – у разі будь яких порушень прав можливість звернутися за захистом до суду.

Приватність як основна характерна риса цивільного права обумовлює «мегапринцип» цивільного права – його диспозитивність. Він є ключовим у формуванні поведінки особи – волію діяти на свій розсуд…». Вперше класичних форм зрілості приватне право досягло в давньоримській общині, яка називалася civitas і згодом еволюціонувала у спільноту нового типу res publica (спільна справа). Вважаємо за необхідне зауважити, що воно не стало від цього правом civitas, а залишилося приватним правом її громадян. Проте, як переконує аналіз Corpus Juris Civilis візантійського імператора Юстиніана (головно «Інституцій» та «Дигестів»), а також інших джерел права того часу, в цього права з’явилося ще одне найменування – цивільне право. Зокрема, так його спершу називали Гай, Модестін, Папініан, Павло та Ульпіан, віднесені законом імператора Валентиніана ІІІ до ряду найвидатніших римських юристів класичного періоду. Це нове найменування приватного права вкорінилося та згодом набуло поширення не тільки в межах Римської цивілізації, але і в інших, передусім авторитарних, державах, в яких правосуб’єктність приватних осіб заперечувалася або сильно обмежувалася. Тим не менше приватно-правова сутність цивільного права не змінювалася від цього за умови, якщо такими державами не вихолощувався його приватно-правовий характер та зміст, а головно архетип.

Розуміння приватного права як природного

Вищезазначеним найвидатнішим творцям доктрини римського приватного права періоду його золотого віку належить також безперечний пріоритет й у виробленні розуміння римського архетипу приватного права як природного, але не в тому сенсі, який згодом отримав назву новоєвропейського, а як права, що з’явилося та набуло класичних форм зрілості спонтанно, само по собі в середовищі римських громадян-індивідів і залишилося їх персональним (приватним) правом. В епіцентрі римського приватного права, як переконує аналіз його джерел, опинилися головно майнові відносини приватних осіб. Це підтверджує й висновок Крістофера Персона: «Власність завжди була ключовою категорією для практиків римського права». А Н. С. Кузнєцова акцентує увагу на тому, що «римське приватне право сформувало надзвичайно досконалу в юридичному розумінні систему правових конструкцій, які і в наш час використовуються цілком ефективно». Тим не менше наукового визначення феномену архетипу римського приватного права творці його доктрини не залишили по собі. Це сталося не випадково, а з цілком зрозумілих причин – римська традиція правопізнання та практика правозастосування цього не потребували.

Таке його визначення з’явилося через дві тисячі років після фактичної появи цього архетипу в парадигмальних межах іншої пізнавальної традиції і воно належить Ф. А. Ґаєку. Він, зокрема, зазначив, що цей архетип слід розуміти як відкриту самореферентну динамічну систему абстрактних буттєво укорінених правил поведінки приватних осіб у відповідній спільноті, яка є необхідною умовою їх кооперації між собою з приводу особистого задоволення власних (приватних) потреб та інтересів. На нашу думку, особливо продуктивне світоглядно й методологічно для розуміння римського архетипу приватного права таке резюме цього вченого: «…очевидно, що в процесі еволюції не було таких випадків, коли б індивіди могли згідно із власними цілями свідомо спроектувати і поставити собі на службу правила, які поступово сформували б розширений (суспільний – П.П.) порядок; тільки пізніше ми змогли приступити до вкрай приблизного ретроспективного пояснення цих утворень (правил та їх архетипів. – П.П.) в принципі». Цим резюме Ф. А. Ґаєк фактично створив якісно нову пізнавальну ситуацію у вивченні буттєвої спонтанності римського приватного права. На нашу думку, вона уможливлює наукове пояснення витоків, генезису та природи феноменів приватності й буттєвої спонтанності в ньому.

Отже, найбільш стисло квінтесенцію римського архетипу приватного права можна визначити як його атрибутивну персональність, фактичність та спонтанність, тобто приналежність приватним особам. Системоутвоюючою властивістю цього архетипу права була приватність, яка й зумовлювала його мегапринцип – диспозитивність. Саме цей принцип є його альфою та омегою у формуванні поведінки особи – Я волію діяти на власний розсуд – та проявляється як в реалізації особою свого права, так і визначає її персональну відповідальність за порушення такого права Іншого.

Після загибелі в 476 р. Західної Римської імперії римський архетип приватного права в його дещо трансформованому форматі продовжив своє ще майже тисячолітнє існування як безпосередньо чинне право завдяки Corpus Juris Civilis імператора Юстиніана на теренах Східної (Другої) Римської імперії з її центром у Константинополі. Останніми послідовними поціновувачами його на європейських теренах, як зазначає Ф. А. Ґаєк, були «пізні іспанські схоласти». Він же стверджує, що ця правова традиція перервалася у зв’язку з появою новоєвропейського архетипу розуміння феномену природного права як Божественного вияву. Про його появу сповістила доктрина природного права Гуго Гроція.

Проте остання не стерла повністю інституційну суспільну пам’ять про давньоримський архетип приватного права. Справжнім її пристанищем, як зазначає Г. Дж. Берман, ще з кінця ХІ ст. стали університети у зв’язку із запровадженням у них – спершу в університеті міста Болонья, а згодом і в інших – обов’язкового викладання різних навчальних дисциплін з римського права. На основі цього викладання зародилася та розвинулася наука римського права. В епіцентрі останньої опинилося вивчення римського приватного права.

Римське право й українські університети

Не оминули ці процеси й українські університети. Більше того, предметом досліджень їх викладачів стали головно ключові світоглядні та методологічні аспекти римського архетипу приватного права. До прикладу, професор римського права Одеського університету ХІХ ст. Семен Пахман в своїх дослідженнях договору у сфері приватного права дійшов обґрунтованого висновку, що в ньому «величезну роль відіграє принцип приватної автономії індивіда, тобто, – пояснював він, – його право самому визначати свої відносини з іншою особою, з урахуванням такого ж її права». Завершуючи власні міркування з вищезазначеного предмету, вчений резюмував, що «це право особи» «проявляється в кожному її розпорядженні», «незалежно від того, чи є воно одностороннім, чи двостороннім», тобто персональним (приватним) правом.

Професор римського права Київського університету Святого Володимира, він же його випускник, Каленик Мітюков досліджував, головно, речове право за римським приватним правом. В епіцентрі його уваги опинилися найрізноманітніші аспекти фактичності цього права. Зокрема, аналізуючи сенс dominium rerum, він наголошував, що римляни згідно їх правничої термінології виражали власність формулою: «ця річ моя (rest mea est)», уточнюючи при цьому: «за правом Квіритів (ex jure Quiritium)». В главі про володіння (possessio) він зазначав: «володіння є факт, в якому здійснюється це право», а також констатував, що «володіння передбачає у володільців… фактичну владу над річчю…». У його підсумковому резюме зазначається, що «володіння правом є такою ж фактичною стороною цього права, як володіння річчю є фактичною стороною власності». На мові сучасного правознавства це і є «схоплення» вченим у його пізнанні таких властивостей римського архетипу приватного права, як його приватність, фактичність і спонтанність.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути