Три кити цивілістичного мислення Геннадія Костянтиновича Матвєєва. Частина 2

Петро Пацурківський, студент I курсу магістратури Навчально-наукового інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Закнчення. Початок

Римське право й українські університети

Аналіз наукових праць Г. К. Матвєєва переконує, що він виходив саме із такого розуміння римського архетипу приватного права. Окрім власне природи приватного права, що мало вирішальне значення для його творчого самовизначення в пізнанні ним цивільного права срср, неабиякий вплив на це мали загальносуспільний та ідеологічний контексти його епохи. Як уже зазначалося нами на початку цього дослідження, в срср безроздільно домінував імператив «нічого приватного ми не визнаємо», внаслідок якого сама згадка приватного права була якнайсуворіше заборонена. Держава його замінила радянським цивільним правом.

Визначальною особливістю цього права стало, послуговуючись термінологією Р. О. Стефанчука, його тотальне «запублічнення», тобто вторгнення авторитарної держави в сферу істинно цивільних правовідносин такою мірою, що приватні особи як природні суб’єкти цих відносин були де-факто і де-юре перетворені в об’єкти державного впливу, а приватність радянського цивільного права була в основному втрачена. Про сприйняття цієї даності істинними вченими-цивілістами Н. С. Кузнєцова нещодавно висловилася так: «Не один рік викладаючи цивільне право в українських університетах, ми «на клітинному рівні» відчували всі утиски приватного права, які постійно супроводжували процес регулювання відповідних відносин» і навела цілий ряд переконливих прикладів справжнього глуму з боку радянської держави над цивільним правом та його природніми суб’єктами – приватними особами.

Читайте також: Скасування Господарського кодексу: необхідність чи передчасність?

Принагідно зазначимо, що явищу так званої позитивації цивільного права вирішальною мірою сприяло тотальне панування в радянському праворозумінні в цілому юридичного позитивізму як світогляду правознавців та як методології пізнання ними відповідного права. Прикметно, що «запублічнення» приватного права, хоча й незрівнянно меншою мірою в порівнянні з вищезазначеним, як зауважує Р. О. Стефанчук, має місце і в сучасній Україні. На нашу думку, принциповим кроком по шляху ще більшого його подолання стало скасування парламентом Господарського кодексу України та відмова в такий спосіб від дуалізму правового регулювання де-факто цивільних правовідносин.

Незрівнянно меншою мірою в срср, у порівнянні з радянським цивільним правом в цілому, були запублічненими лише такі його сегменти, як юридична відповідальність осіб та сімейне право осіб. В них де-факто та деюре залишився не деформованим до невпізнання його римський архетип. Саме вони й були обраними Г. К. Матвєєвим в якості предмета його наукових досліджень. На нашу думку, цей вибір не був випадковим, а свідчив передусім про світоглядні пріоритети та методологічні вподобання вченого, його професійні дослідницькі смаки і переконання. Це в сукупності і представляє собою стиль відповідного наукового мислення.

Концепція цивільно-правової відповідальності

Для цілей цього дослідження вважаємо за достатнє зазначити тільки ключові наукові роботи Г. К. Матвєєва, які, на нашу думку, повно репрезентують його концепцію розуміння цивільно-правової відповідальності та сімейного права осіб. Щодо першої проблематики це, передусім, його дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук «Вина як підстава цивільно-правової відповідальності», захищена в 1951 р. Оприлюднена на її основі в 1955 р. монографія «Вина в радянському цивільному праві», яка, як зазначають А. Довгерт, Н. Кузнєцова, Я. Шевченко, «зайняла чільне місце у скарбниці вітчизняної цивілістичної літератури», та монографія «Підстави цивільно-правової відповідальності», оприлюднена в 1970 р., за визначенням О. А. Підопригори, як найбільш концентрований підсумок наукових пошуків Г. К. Матвєєва з цієї проблематики. Із неї ж ним опубліковано також десятки статей, ключові положення яких неодноразово породжували гострі дискусії радянських вчених-цивілістів.

Визначаючи квінтесенцію цього наукового доробку свого Вчителя, В. І. Кисіль, З. В. Ромовська та В. В. Луць резонно зауважили, що Г. К. Матвєєв виступив опонентом «теорії заподіяння», обґрунтувавши інший підхід – відповідальності, заснованої на принципі вини» особи. Це повністю відповідало мегапринципу архетипу римського приватного права – його диспозитивності, але в умовах радянської тоталітарної дійсності це відкрито не декларувалося.

Найбільш послідовно, повно та аргументовано концепція винної відповідальності особи була викладена Г. К. Матвєєвим у його підсумковій монографії «Підстави цивільно-правової відповідальності». Її наскрізним лейтмотивом є ідея про те, що «люди і організації відповідають у нас за протиправні, шкідливі і винні вчинки», оскільки «всі правопорушення вчиняються людьми, їхніми діями». Особливо евристично плідним для розуміння та розкриття ставлення Г. К. Матвєєва до римського архетипу приватного права є таке його резюме: «дія стає протиправною тільки тоді, коли вона… порушує норми права, а одночасно й відповідні суб’єктивні права громадян та організацій (осіб – П. П.), що охороняються об’єктивним правом». Тобто, межею приватного права будь-якої приватної особи є лише таке ж право іншої особи.

Про «протиправну бездіяльність»

Для пізнання цивільно-правової відповідальності по нинішній час зберегли важливе світоглядне і методологічне значення висновки Г. К. Матвєєва про те, що однією з поширених форм людських дій постає людська бездіяльність. Вона, на його думку, «як акт зовнішньої поведінки людини з юридичного погляду принципово не відрізняється від дії: кожна з них може супроводжуватися вольовими й інтелектуальними моментами й викликати протиправний результат…», – зазначав він. Причому, як наголошує вчений, «в цивільному праві (особливо у договірному) протиправна бездіяльність має більше значення, ніж вчинок».

Ще більшої світоглядної глибини та парадигмальної визначеності знайшло спонтанне ставлення Г. К. Матвєєва до римського архетипу приватного права в його міркуваннях з приводу дій особи в стані крайньої необхідності. Зокрема, він задається риторичним питанням: чи зобов’язана особа, яка вчинила дію в стані крайньої необхідності і цим захистила свій або чужий законний інтерес, але при цьому заподіяла матеріальну шкоду третій особі, відшкодовувати цю шкоду? Як відомо, тодішній законодавець давав позитивну відповідь на це питання. Позиція Г. К. Матвєєва істотно відмінна від позиції законодавця. Він, зокрема, вважав, що: «З огляду на обставини конкретної справи суд може покласти обов’язок з відшкодування шкоди й на третю особу, в інтересах якої діяв заподіювач. За певних умов суду дається право звільнити від відшкодування повністю або частково як заподіювача, так і третю особу». Такий висновок можна обґрунтувати лише на основі принципу диспозитивності цивільного права як парадигмальної матриці його розуміння.

Питання особистої немайнової та особистої майнової відповідальності

Особа як суб’єкт цивільного права перебуває в центрі уваги Г. К. Матвєєва і тоді, коли він аналізує питання «особистої немайнової та особистої майнової» відповідальності. «Проблема відшкодування договірної і позадоговірної шкоди кружляє в кінцевому підсумку навколо того самого питання: коли і в яких межах повинна відповідати одна особа перед іншою, якщо остання зазнала шкоди через дії, які залежали від першої особи», – наголошує він. Особиста відповідальність за заподіяну шкоду, на думку Г. К. Матвєєва, є принципом цивільно-правової відповідальності. Саме так тлумачиться вона й у парадигмальних межах римського архетипу приватного права.

Читайте також: Конституційно-правові засади передачі в експлуатацію надр не громадянам України

Принагідно звернемо увагу, що в сучасній цивілістичній доктрині України домінує суттєво інше розуміння сенсу цивільно-правової відповідальності, ніж те, яке так наполегливо і послідовно захищав Г. К. Матвєєв. Передусім зазначимо, що на думку І. В. Спасибо-Фатєєвої, вона наразі недостатньо досліджується науковцями в цілому як феномен. Зокрема, авторка в «Передмові» до «Вчення про цивільно-правову відповідальність» наголошує: «В сучасній українській цивілістиці тематика дослідження відповідальності становить настільки мізерний процент, що дає підстави стверджувати про широку прогалину в цьому», – резюмує І. В. Спасибо-Фатєєвої.

А в першому ж абзаці §1 гл. 1 цієї монографії стверджується: «Класичні напрями дослідження юридичної відповідальності становлять: а) її розуміння як негативних наслідків або як санкцій (негативна відповідальність); б) співвідношення юридичної відповідальності та суміжних правових інститутів (юридичний обов’язок, зловживання правом, ризик та ін.); в) характеристика загальних ознак юридичної відповідальності та спеціальних ознак цивільно-правової відповідальності (далі – ЦПВ); г) функції; д) умови; е) види; є) звільнення від ЦПВ та зменшення її обсягу».

Також контрастує із розумінням квінтесенції (мегапринципу) цивільно-правової відповідальності Г. К. Матвєєвим її тлумачення в спеціальному монографічному дослідженні В. В. Надьон: «…головними особливостями цивільно-правової відповідальності визнається її майновий та компенсаційний характер, принцип повного відшкодування збитків (шкоди). Негативний наслідок у відносинах цивільно-правової відповідальності впливає насамперед на майнову сферу заподіювача шкоди (збитків), а не на його особистість», – вказує автор.

Із такого твердження логічно слідує висновок, що майнова сфера заподіювача шкоди є, нібито, чимось субстантивно самостійним і незалежним від особи, яка завдала відповідних збитків. Цей підхід наразі є домінуючим у вітчизняній цивілістиці.

Завершуючи стислий виклад концепції цивільно-правової відповідальності Г. К. Матвєєва, вважаємо за необхідне виокремити ще один її сутнісний аспект, а саме суто персональний характер такої відповідальності. Її суб’єктивною підставою, як зазначає вчений, «є вина даної особи, що свідчить про порочність її волі, про відсталість її свідомості. Виявити порочну волю правопорушника, осудить її і таким чином виправити – таким є виховне завдання інституту цивільно-правової відповідальності в радянському праві».

Гостро полемізуючи з цього питання зі своїми чисельними опонентами – прихильниками «теорії заподіяння» вини, він аргументовано підтримував тих небагатьох соратників по наукових поглядах на природу цивільно-правової відповідальності, хто був переконаний, що наявність або відсутність відповідного психічного ставлення залежить від самої особи і від самої людини залежить направити свою свідомість і волю до тієї або іншої мети, використати свої психічні можливості для тієї або іншої діяльності.

Отже, цивілістичне мислення Г. К. Матвєєва послідовно та усвідомлено спиралося на парадигмальну матрицю римського архетипу приватного права, якому атрибутивно були притаманні мегапринцип диспозитивності, а також властивості персональності, фактичності та спонтанності. Ця матриця виявилася найфундаментальнішою з опор його цивілістичного мислення. Його особисте «тяжіння до римського права» він непрямо визнав уже після розпаду срср.

Персоноцентризм як аксіологічний принцип

Ще однією з опор цивілістичного мислення Г. К. Матвєєва був його персоноцентризм як аксіологічний принцип. Великою мірою цей аспект дослідження нами уже розкрито під час розгляду попереднього питання, коли ми аналізували по суті персоноцентристську концепцію цивільно-правової відповідальності вченого. Саме приватність (персональність) цієї відповідальності і надає їй персоноцентричного характеру.

Інша сторона персоноцентризму цивілістичного мислення Г. К. Матвєєва знайшла своє відображення в його працях «Історія сімейно-шлюбного законодавства Української РСР», яка побачила світ у 1960 р., а також «Радянське сімейне право», найбільш відомій за виданням 1985 р. Окремі інноваційні підходи до персоноцентристського розуміння науковцем сімейно-шлюбних відносин знайшли своє відображення в його статтях «Питання радянського колізійного сімейного права» та «Умови та правові наслідки укладання іноземних шлюбів», оприлюднених у 1972 р., і «Проблеми міжнародного сімейного права» від 1978 р., а також неодноразово публікувалися ним у процесі розробки разом з іншими вченими у 60-х роках ХХ ст. «Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім’ю» і «Кодексу про шлюб та сім’ю Української РСР».

Г. К. Матвєєв був принциповим прихильником таких основоположних начал шлюбно-сімейних відносин, як свобода осіб на шлюб за умови, якщо вони відповідають визнаним суспільством для цього критеріям, а також свобода розірвання шлюбно-сімейних відносин за ініціативою будь-кого зі сторін цих відносин. Він обґрунтовував це тим, що як протиправно примушувати людей до одруження, оскільки це їх приватна справа, так само неприпустимо примушувати їх до сімейного життя, якщо воно настільки зруйнувалося, що його фактично уже немає.

До атрибутивних начал сім’ї вчений також відносив рівноправність кожного з подружжя, оскільки її відсутність заперечувала б право на приватність особи – сторони сімейного союзу. Крім того, він пояснював таку вимогу й тим, що в разі відсутності рівноправності в сім’ї вона тим більше стане неможливою в суспільстві в цілому. Пережитки типу «чоловічої влади» в сім’ї він категорично відкидав, оскільки «уже сам факт їх згадування принижує гідність жінки» – члена подружжя, зазначав він.

Таким же неприпустимим Г. К. Матвєєв вважав і пережиток так званої «батьківської влади» щодо дітей, яка категорично суперечить їх інтересам. Він принципово та послідовно виступав на захист інтересів дітей у сім’ї й у суспільстві. Особливо яскраво це проявилося в його вимозі урівнення прав шлюбних і позашлюбних дітей. Він називав таке урівнення найфундаментальнішою новелою радянського сімейного права, оскільки в ньому йшлося де-факто і де-юре про визнання однакового масштабу особистості кожної дитини, незалежно від того, за яких обставин вона народилася.

Про сімейне право

Особливо яскраво та послідовно персоноцентризм правового мислення Г. К. Матвєєва проявився в його полеміці з тими вченими-цивілістами та загальними теоретиками права, які вважали, що сімейне право є такою ж частиною цивільного права, як торговельне, транспортне, страхове чи спадкове право. Вчений послідовно дотримувався концепції самостійної галузевої приналежності сімейного права.

Основні аргументи опонентів Г. К. Матвєєва з цього питання, як загальновідомо, полягали в тому, що цивільне та сімейне право регулюють «тотожні відносини», а саме: 1) майнові – для цивільного права це аксіома, а в сімейному це, до прикладу, відносини щодо спільного та роздільного майна подружжя, аліментні та деякі інші відносини; 2) особисті немайнові відносини – знову ж таки для цивільного права це, так би мовити, класика жанру, а в сімейному праві вони постають з приводу обрання спільного прізвища членів подружжя чи залишення кожному з них прізвища за його вибором, з приводу батьківських прав та обов’язків щодо виховання дітей та ряд інших відносин.

Читайте також: Корупція як «негативний бренд»

Ще одним аргументом системного характеру опонентів Г. К. Матвєєва щодо розуміння природи сімейного права було їх твердження про те, що як цивільне, так і сімейне право регулюються головно диспозитивним методом і що як одному, так й іншому з них до певної міри притаманний також імперативний метод правового регулювання.

Г. К. Матвєєв у цьому спорі «залишився на своїй позиції», оскільки був переконаний у наявності в сімейного права власного предмету правового регулювання. Його аргументація на користь такого висновку базувалася головно на необхідності врахування фундаментальних особливостей сімейно-шлюбних відносин при вирішенні питання щодо галузевої приналежності сімейного права, якими аж ніяк неможливо знехтувати. До речі, це була і залишається нині загальна вимога теоретичної юриспруденції до обґрунтування будь-якої галузі права. Такі особливості сімейно-шлюбних відносин науковець вбачав у їх атрибутивно персоналістському характері.

По-перше, як стверджував він, сімейно-шлюбні відносини постають з таких своєрідних персоналістських «юридичних фактів, як шлюб і споріднення, материнство і батьківство, всиновлення та патронат». Вони, як зауважував вчений, якісно відрізняються від звичайних юридичних фактів, властивих для цивільних правовідносин. Г. К. Матвєєв принагідно підкреслював, що із вищезазначених персоналістських фактів виникають не лише особисті немайнові, але й майнові сімейні відносини.

«По-друге, – резюмував Г. К. Матвєєв, – сімейно-шлюбні відносини є переважно особисто-правовими (укладення та розірвання шлюбу, статус подружжя, батьків і дітей, права та обов’язки батьків із виховання дітей тощо) і лише потім майновими (спільне і роздільне майно подружжя, аліментні зобов’язання); у цивільному праві, навпаки, переважають майнові відносини (на ґрунті права власності і товарно-грошових зв’язків), а особисті займають незначне місце [з часом особисті немайнові відносини у цивільному праві надзвичайно розвинулися і займають у ньому уже докорінно інше місце – П. П.]. До того ж, майнові відносини в сімейному праві завжди і безпосередньо пов’язанні з особистими і ніби випливають з них…, тоді як у цивільному праві майнові відносини можуть бути і не пов’язаними з відносинами особистими».

По-третє, як стверджував Г. К. Матвєєв, сімейно-шлюбні права та обов’язки, за загальним правилом, невідчужувані і не можуть передаватися іншим особам: «їх неможливо продати або купити, подарувати чи заповісти». Причому, згідно позиції вченого, невідчужуваність (персоніфікованість) властива не лише особистим, але й матеріальним правам та обов’язкам за сімейним правом, тоді як у цивільному праві ситуація з особистими та майновими правами діаметрально протилежна. Як зазначає А. С. Довгерт, Г. К. Матвєєв виступав також за пом’якшення територіального принципу радянського сімейного права на користь особистісних начал укладення шлюбу.

Загалом же, в науковому доробку Г. К. Матвєєва без особливих труднощів можна знайти ще велику кількість положень, які переконують у персоноцентричності його цивілістичного мислення. Проте, на нашу думку, вищевикладеного досить, виходячи з цілей нашого дослідження, щоб достатньою мірою переконатися в цьому. Усвідомлений послідовний персоноцентризм став ще однією з базових опор цивілістичного мислення Г. К. Матвєєва, найпереконливішим виявом його аксіологічної спрямованості.

Феноменологічність як методологічний принцип цивілістичного мислення

Матвєєва Гортаючи сторінки наукових праць цього видатного вченого цивіліста, неможливо уникнути відчуття, що аналогічний стиль мислення приватного права тобі вже зустрічався. І при цьому одразу ж приходить на пам’ять Corpus Juris Civilis, де виклад новел римського приватного права головно відбувається від третьої особи однини без спеціальної артикуляції уваги на цьому факті. Особливо наочним прикладом згідно цього критерію є монографія Г. К. Матвєєва «Підстави цивільно-правової відповідальності». В ній автор застосував таке ж розрізнення її окремих смислових блоків у спосіб позначення їх цифрами, яке має місце в Дигестах та Інституціях Юстиніана.

Г. К. Матвєєв також не афішує явно своєї прихильності або, навпаки, негативного ставлення до того або іншого методу пізнання цивільного права чи до їх сукупності, що завжди було актуальним у науці, а на той час розцінювалося як особливо важливий атрибут для виявлення світоглядних пріоритетів вченого. Але того, чого неможливо приховати за його природою, – способу бачення та сприйняття правової дійсності – не зміг утаємничити і Г. К. Матвєєв. Ретельний системний і телеологічний аналіз його наукового доробку переконує, що домінуючим для нього був фактично феноменологічний метод пізнання цивільного права.

Як переконує аналіз розвитку цивілістики як науки, чи не вперше системно та послідовно цей підхід до пізнання цивільного права був застосований у десятих роках ХХ ст. молодим німецьким феноменологом, учнем Едмунда Гусерля Адольфом Райнахом. Саме за допомогою його евристичного потенціалу він дійшов висновку про спричиненість усього приватного права людиною. Ключовими пізнавальними інструментами цього підходу, як довів А. Райнах у його основній праці «Апріорні засади цивільного права», є «принцип звернення до самих речей», а також «сутнісний угляд» як засіб «схоплення» цих речей у їх бутті та проникнення в їх сутність. Ці методи дозволяють побачити, як наголошує А. Райнах, що «ті утворення, які загальноприйнято називати специфічно правовими, наділені буттям так само, як числа, дерева чи будинки; що це буття незалежне від того, осягається воно людьми, чи ні, що воно, зокрема, незалежне [і] від будь-якого позитивного права…».

Нагадаємо, Едмунд Гусерль наприкінці 20-х років ХХ ст. у своїх знаменитих паризьких доповідях «Картезіанські медитації. Вступ до феноменології» зазначав, що «ключовою у феноменології є ідея очевидності» певної речі або явища, а власне очевидність пояснював так: «Кожна очевидність є схопленням самого сущого або так-сущого в модусі «воно саме» в цілковитій впевненості в цьому бутті, яка… виключає будь-який сумнів».

«Воно саме»…

Наразі достеменно невідомо, чи був обізнаним із творчими здобутками феноменологів А. Райнаха та Е. Гусерля Г. К. Матвєєв або особисто збагнув евристичний потенціал феноменологічного угляду для пізнання цивільного права. За критерієм цілей нашого дослідження це не має жодного значення. Адже ще Цицерон, виокремлюючи властивість буттєвої фактичності римського приватного права, сам не знаючи того, по суті оперував феноменологічним углядом як методом його пізнання.

Принципове значення має тільки той безперечний факт, що в своїх рефлексіях з приводу цивільно-правової відповідальності Г. К. Матвєєв щоразу виходив із факту очевидності («воно саме») відповідних дій чи бездіяльності особи в цивільних правовідносинах. Про це його щоразу інформували відповідні джерела юридичних фактів (головно судові рішення чи арбітражні справи), підстав не довіряти яким у нього не було. Осмислюючи ці факти, вчений аналізував їх на предмет того, мало місце цивільне правопорушення, чи ні, зокрема з’ясовував, була наявною чи відсутньою вина особи-правопорушника, а звідси робив висновок про настання або ні її цивільно-правової відповідальності.

Ще більшій переконаності в тому, що вищезазначені юридичні факти цивільно-правової дійсності є саме тими її явищами («вони саме»), якими зумовлюється або спростовується цивільно-правова відповідальність суб’єктів цивільного права, Г. К. Матвєєву сприяв його особистий досвід члена Верховного Суду УРСР. Це надавало його «сутнісному угляду» в цивільно-правову дійсність усіх класичних ознак феноменологічного підходу до її пізнання.

Тим не менше в основі критеріїв віднесення вищезазначених юридичних фактів до типу «вони саме» лежала їх безпосередня природа. До прикладу, Г. К. Матвєєв надає опис одного з них так: «С. працював сторожем на будівельному майданчику. Під час охорони складу на нього було вчинено напад, він був сильно побитий і протягом доби пролежав непритомний у холодному підвалі складу, в результаті чого у нього були відморожені ноги. У зв’язку з ампутацією ніг С. був визнаний інвалідом І групи і йому була призначена пенсія. Він звернувся до суду з позовом про повне відшкодування шкоди, в т.ч. і виплати різниці між колишньою зарплатою та пенсією. Народний суд 2-ї дільниці Амур-Нижньодніпровського району Дніпропетровської області задовільнив позов С., однак Дніпропетровський обласний суд у позові відмовив, вважаючи, що відповідач не може відповідати за дії бандитів. Судова колегія Верховного Суду срср вирішила цю справу інакше. Скасувавши вирок обласного суду, вона вказала: «Після нападу бандитів С. пролежав непритомним добу на цементній підлозі в холодному підвалі, куди був кинутий ними. Ця обставина засвідчує, що адміністрація будівельної дільниці порушила чинні правила, не перевіривши сторожового поста. Якби це було зроблено, то С. була б вчасно надана медична допомога й він не відморозив би ніг..».

Матвєєв цим прикладом продемонстрував поширене явище протиправної бездіяльності, зокрема у вищезазначеному випадку адміністрації будівельної дільниці. Він наголосив, що «з юридичної точки зору бездіяльність не є простою пасивністю суб’єкта». У правовому сенсі вона є, як зазначив вчений, невчиненням конкретної дії, до якої суб’єкт був зобов’язаний». Тобто протиправна бездіяльність, згідно розуміння її природи Г. К. Матвєєвим, також постає як факт буттєвої реальності, що породжує об’єктивні наслідки, зокрема й цивільно-правову відповідальність.

Ще одним типовим прикладом, яким Г. К. Матвєєв демонструє породження цивільно-правової відповідальності буттєвою фактичністю, може бути такий: «Шофер Ладнов, їдучи на вантажній автомашині, побачив коня, що йшов назустріч, запряженого в двоколісний візок. Щоб уникнути зіткнення з візком, Ладнов взяв правіше по ходу руху і зменшив швидкість до 15 км за годину. Коли автомашина наблизилась до візка на відстань чотирьох метрів, кінь раптово кинувся убік машини, в результаті чого машина зачепила візок. Від удару машини Артюхов, який знаходився у візку, упав на шосе й, одержавши перелом кісток основ черепа, помер. Шофер Ладнов засуджений на тій підставі, що їздив з несправними гальмами, внаслідок чого не зумів вчасно зупинити машину. Верховний Суд срср скасував даний вирок, зазначивши, що «на відстані чотирьох метрів від коня, що зненацька кинувся у бік машини, яка їхала зі швидкістю 15 км. за годину, шофер за усіх умов, якщо б і гальма були справними, не зміг би запобігти аварії».

У вищенаведеній судовій справі наочно відобразилася діаметральна протилежність підходів до розуміння природи цивільно-правової відповідальності представниками так званої «теорії заподіяння», яку у вищезазначеній справі реалізував суд, який засудив Ладнова «на тій підставі, що їздив з несправними гальмами, внаслідок чого не зумів вчасно зупинити машину», та теорії відповідальності, заснованої на принципі вини, яка щоразу залежить від збігу великої сукупності фактичних обставин – вона була реалізована у вищезазначеній справі найвищою судовою інстанцією держави.

Саме другий з цих підходів послідовно захищав та розвивав і Г. К. Матвєєв. Полемізуючи з представниками першого підходу, які розуміли причинність не як реально існуючий зв’язок між явищами дійсності, якими є також протиправна дія та шкідливий результат, а як наявність певного алгоритму, «імовірності» подій чи бездіяльності суб’єктів цивільних правовідносин, він акцентував увагу передусім на методологічній хибності такого підходу. Адже, як зазначає Г. К. Матвєєв, прихильники «теорії заподіяння» виходили з такого виробленого ними алгоритму оцінки протиправності дії та шкідливого результату: оскільки «всі явища в природі та суспільстві причинно-обумовлені та оскільки таких обумовлюючих причин безліч, то дійсною причиною протиправного результату (шкоди) можуть бути визнані лише ті дії заподіювача, які не тільки в даному конкретному випадку, а взагалі (як правило, завжди) призводять саме до цього, а не іншого результату».

На це Г. К. Матвєєв резюмував, що «правознавство – це не математика, тому й критерій «імовірності не є тут універсальним, тобто таким, що здатний замінити собою всі інші прийоми встановлення об’єктивної істини. Інакше кажучи, йому не може бути надано рангу принципу…», – вказував він.

Основоположними критеріями для з’ясування істини, як загальновідомо, є обов’язкове врахування природи предмету пізнання та мети пізнання. А природа цивільно-правової реальності, як з’ясували ще стародавні римляни, відзначається буттєвою процесуальною фактичністю, персональністю та спонтанністю. Саме тому для її пізнання Г. К. Матвєєв й обрав феноменологічний підхід. Він став для нього методологічним принципом у дослідженні цивільно-правової відповідальності, зокрема, в з’ясуванні феномену вини за цивільним правом. Адже, як зазначав ще Е. Гусерль, «феноменологія направду… через зміну природної настанови на трансцендентальну відкриває можливість для коперніканського перевороту» у пізнанні дійсності. Саме так можна оцінити тлумачення Г. К. Матвєєвим вини за радянським цивільним правом.

Висновки

Згідно канонів наукознавства квінтесенція стилю наукового мислення вченого найбільш очевидно проявляється в способі постановки та вирішення ним дослідницьких задач, у системі його аргументації інноваційних положень, оцінок, узагальнень та висновків. Він є найголовнішим методологічним ключем до автентичного розуміння наукового доробку вченого. Не є винятком у цьому ряду й спосіб цивілістичного мислення Г. К. Матвєєва. В його основі лежали три таких фундаментальні чинники: 1) римський архетип приватного права як парадигмальна матриця його цивілістичного мислення; персоноцентризм як аксіологічний стандарт цивілістичного мислення Г. К. Матвєєва; 3) феноменологія як методологічний принцип цивілістичного мислення Г. К. Матвєєва. Застосовані системно та у взаємодоповненні саме ці пізнавальні інструменти головно й забезпечили його наукову новизну та впізнаваність доробку вченого у вітчизняній цивілістиці в цілому

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути