В Україні
Уклін тобі, ALMA MATER!
Дмитро Щербань, ветеран прокуратури, письменник, журналіст
Сорок п’ять років тому за нами закрилися двері Харківського юридичного інституту й відкрився широкий світ можливостей проявити себе. Тим, хто дійсно цього прагнув, наші викладачі дали необхідні знання, аби у всеозброєнні йти назустріч діяльному й непростому життю.
Харків. Судово-прокурорський факультет
Пригадується наш випуск – на той час судово-прокурорського факультету інституту. Здебільшого були це судді та прокурорські працівники. Хоча юристів не вистачало, тож розподілялися і в КДБ, і в адвокатуру, і в народне господарство юрисконсультами, нотаріат та партійно-державні органи. Й ось диплом у руках. Далі кожен із нас мав жити під своїми зорями, приречений на власний жереб, на неповторну, ні на що не схожу долю.
Як пригадую, моя одногрупниця Тетяна Логетко «розподілилася» до Рівненського обласного відділу юстиції. Стажувалася й планувала, що по досягненню 25 років стане суддею. Та її батько, 1927-го року народження, якось, будучи на підпитку, похвалився, що в молоді роки входив до ОУН мельниківців. Стали перевіряти, нічого не довели та незважаючи на те, що воював у війні з Японією і мав орден – дочці дорога на посаду судді була закрита.
Читайте також: Науковий фронт України: юридична освіта як запорука стійкості держави
Анатолій Басюк зміг стати прокурором Барського району лише в часи Незалежності України. До цього, попри позитивні характеристики та професіоналізм, його не призначали лише через те, що брат був судимий за несплату аліментів.
Для багатьох інших з моїх однокурсників саме професія слідчого стала першим щаблем кар’єрного успіху. Найнижчий щабель – найміцніший: він – основа стійкості всіх щаблів. Не дарма слідчих тоді називали «золотим фондом» прокуратури.
Анатолій Ткаченко, ще будучи стажером на вакантній посаді слідчого прокуратури Полтавського району, закінчив кримінальну справу по так званій «розстрільній» статті, яку опісля розглядав обласний суд. Коли вирок вступив у законну силу судді з подивом дізналися, що справу розслідував стажер. У 1983 році Анатолій став прокурором Котелевського району (та ж Полтавщина), а вже у 1986-му призначений заступником начальника слідчого управління – начальником відділу нагляду за слідством і дізнанням в органах внутрішніх справ прокуратури Полтавської області. Ті, хто знайомий з цією роботою знають який це обсяг обов’язків.
Особисто я відчув її коли сам три роки працював старшим прокурором такого ж відділу в прокуратурі області. Курував слідство в міському та Московському (найбільшому в Харкові) відділах міліції. Тоді набирали оберти кримінальні справи, подібні серіалу МММ і різних страхових кампаній, таких, як «Саламандра». Й цьому ніхто не дивувався. Народ, який у ті роки під впливом Кашпіровського та йому подібних заряджав воду перед телевізорами, був і не на таке ще здатний. Ліна Костенко писала: «Таке століття, навіть зрячі йдуть наосліп». Нагадаю читачам, що Горбачов, прийшовши в срср до влади, проголосив: «дозволено все те, що не заборонено законом». Результати дії цього лозунгу відомі – «роздерибанили» все, що можна. Тепер же цей принцип хочуть переінакшити – «можна лише те, що не заборонено». Зрештою, всі ті події і «букет» злочинності, що їх супроводив, проходили через відділ, який Анатолій Ткаченко очолював 24 роки.
«Як із капітана я став підполковником»
Як згадує інший наш однокурсник – Сергій Фортуна, «спочатку працював слідчим прокуратури Первомайського, а потім прокурором Кривоозерського району Миколаївської області. В 1988-му прокурор області Ю. Є. Бондар запрошує мене в апарат на посаду заступника начальника слідчого управління з виконанням обов’язків начальника слідчої частини. А це підпорядкування мені 42-х слідчих. Нагадаю, на той час кандидатуру на цю посаду своїм наказом затверджував Генеральний прокурор СРСР. У москву на затвердження прибуло 10 чоловік з України. Всі в цивільному одягу й лише я один у прокурорській формі, на той час юриста першого класу, тобто носив чотири зірочки, що відповідали військовому званню капітана. На засідання колегії, яку вів Рекунков, нас запрошували по одному. Дійшла моя черга. Зайшов, привітався і ще й не встиг відрекомендуватися, як Генеральний прокурор дає команду своєму заступнику Васильєву: «Майора (тобто молодшого радника юстиції) йому за те що приїхав у формі…».
Далі запитали чому саме мене рекомендують на цю посаду і я скромно розповів, які посади займав до цього. Зав’язалася розмова про те як би я оцінював роботу підлеглих мені слідчих прокуратури. Сказав те, що думав, що для оцінки і якості роботи, й навантаження кожного слідчого, можна було б надати прокурору області можливість встановлювати мінімум і максимум заробітної плати в залежності від показників.
Це сподобалося Рекункову і він знову ж дає команду заступнику продумати як впровадити в практику таку пропозицію. Загалом хвилин двадцять члени колегії приділили мені. Й коли вже закінчували Рекунков знову до свого заступника: Ви подивіться на цього хлопця! Молодий, статний, красивий. Що йому отой майор?! Давайте йому одразу дамо підполковника (радника юстиції). Я дякую і вже збираюсь виходити, а він: Давай я тобі ще посаду заступника введу і доплату до окладу в розмірі 20 карбованців та ще й попрошу прокурора області, щоб квартиру виділили – тут усі новопризначені прохають посприяти у виділенні квартир. Я йому: «Ні! Ні! Нічого більше не потрібно…». Так я зайшов на колегію капітаном, а вийшов підполковником (радником юстиції). Генеральний прокурор дотримав свого слова». Однокурсники й усі, хто працював у прокуратурі в ті роки знають, що Сергій Фортуна в подальшому займав високі посади в Генеральній прокуратурі України. Отримав класний чин державного радника юстиції 3-го класу, і був керівником групи з розслідування кримінальної справи стосовно Ю. Л. Звягільського, виконувача обов’язків прем’єр-міністра України (1993- 1994) та інших високопосадовців держави. Але то, як кажуть, вже інша історія про те, як кримінальну за своєю сутністю справу, ті, які, за влучним висловом, «куховарять на політичній кухні», шляхом маніпулювання громадською думкою спочатку перетворили на політичне переслідування, а потім «спустили на тормозах». Мовляв, якщо судити таких високопосадовців, то інтереси держави опиняться в небезпеці.
Хоча я був прокурором району, більша частина моєї служби була пов’язана саме зі слідством безпосередньо, і в якості прокурора з нагляду за додержанням законів слідчими МВД та СБУ. Вважаю, що пощастило тим, хто відразу пішов у слідчі, потрапили до того «золотого фонду» прокуратури.
«Важняки»…
Особлива прихильність до однокурсників слідчих в розслідуванні особливо важливих справ – «важняків». Вони могли б розповісти чимало цікавого про підгрунтя багатьох подій у політиці, економіці.
Юрій Артюх. «Розслідував справу в Одесі. До складу слідчо-оперативної групи входив і працівник карного розшуку, якого вбивають, мабуть, зачепив «за живе». Після похорон і мене викликає до себе Генеральний прокурор України М. О. Потебенько, який на той час уже складав свої обов’язки повноваження в ГПУ, бо переходив на роботу до Верховної Ради як депутат. Він мені: «Здавай справи в Одесі. З проінформованих джерел є дані, що тебе там «замовили»…» Ю. Артюх: «Мене це вразило…».
Читайте також: На 27,6% збільшать держзамовлення на технічні спеціальності
Олександр Пашинін. Знаю його ще слідчим прокуратури району міста Харкова та області. Автор книги «Важняки»: як ними стають», в якій він описав свій шлях професійного становлення. Та життя таке, що й себе довелося захищати, бо було незаконне обвинувачення в зловживанні службовим становищем, звільнення, нелегкий шлях до досягнення справедливості, повернення в прокуратуру на посаду слідчого в особливо важливих справах прокуратури міста Києва та здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. І як він пише: «… все ж я залишився СЛІДЧИМ (виділяю виключно з гордістю і повагою за свою професію)».
Микола Мартемянов. Розслідував кримінальну справу «АТ «Бласко» і міг би розповісти історію втрати Україною Чорноморського морського пароплавства. Адже це яскрава ілюстрація того звідки в нашій країні взялися олігархи, куди зникли багатства держави, отримані в спадок від срср і як свої перші мільйони заробили дуже відомі й шановані нині в Україні люди, які не могли бути поза процесом.
Сергій Драюк працював слідчим в особливо важливих справах прокуратур Волинської та Дніпропетровської областей. Він – народний депутат України VIII скликання.
Анатолій Рябець, на моє прохання розповісти про себе, скромно сказав, що, можливо, його шлях нікого не зацікавить. Та все ж зазначив, що закінчивши інститут з відзнакою стажувався на посаду судді Києво-Святошинського районного суду, проте був призваний в армію і службу проходив у військовій прокуратурі на посадах слідчого, помічника військового прокурора, заступника військового прокурора Читинського гарнізону Забайкальського військового округу.
Після розпаду СРСР 1992 року повернувся в Україну і по липень 1994-го працював слідчим Служби безпеки України. Потім начальником слідчого відділу СБУ в Черкаській області. Мені було цікаво з ним розмовляти, бо сам працював прокурором відділу нагляду за додержанням законів про національну безпеку прокуратури Харківської області. Тож специфіку слідства в СБУ трохи знаю. Як з’ясувалося, у нас навіть віднайшлись спільні знайомі.
Не розкриваючи подробиць, Анатолій розповів, як йому довелося розслідувати справу про хабарі в Міністерстві зовнішньо-економічних зв’язків та допитувати самого міністра. По інших справах допитував і міністра авіації, і командувача Київського військового округу і членів воєнної ради. 2008-го вийшов на пенсію та деякий час працював адвокатом, а в 2012-му очолив сільськогосподарське підприємство з класичною, як він висловився, назвою СТОВ «Україна».
Про професію слідчого
Професія слідчого: що в ній найважче? З свого досвіду скажу, що це потреба постійно доказувати, переконувати, доводити правоту своїх дій, роблячи це навіть там, де все, здавалося, очевидним, де ти сам міг би бути суддею.
Згадується, як ще будучи студентом, побував у відомій картинній галереї і на все життя запам’яталось враження від двох картин. Екскурсовод, підводячи до картини нашого знаменитого земляка, художника І. Рєпіна, «Іван Грозний і його син Іван», до речі, на батьківщині якого мені випало працювати, розповідав, що деякі відвідувачі, вдивляючись у відтворене художником, так проникалися цими образами, так уявляли собі ту криваву сцену «вбивства сина» наяву, що падали непритомними. Для таких надто емоційних, перед картиною навіть поставили спеціальну кушетку.
Працюючи, зрозумів, що слідчому ніхто її (кушетку, кажучи образно) не поставить, ніхто не дасть тобі змоги дивитися на злочин відсторонено. Одного разу я так попав… Буцімто, просте вбивство на побутовому рівні, а мені запам’яталося тим, що після закінчення огляду місця події, до кімнати забігла дворічна дитина, яку на час огляду забрали до себе сусіди. Якось не вгледіли, як та дитина забігла до кімнати, і впала, посковзнувшись… Я не згущую фарби. Дитина не просто посковзнулась, а … в калюжі крові своєї матері. Досі бачу перед собою, ті рученята в крові… і дитяче: «Мамо, вставай!!!» Не можу повністю переказати те відчуття побаченого, від якого здригнулося серце, і той біль, який його стиснув, як затуманилося в очах… Не як слідчий, а як батько, по-своєму, з жахливою ясністю я усвідомив, свідком якої жорстокості наслідків людських стосунків став. Було моторошно. Людина знає, коли вона блідне, про це їй каже якийсь мертвий холод, що раптом проймає обличчя. На чолі виступили краплі холодного поту… Я не художник, проте в моїй пам’яті оте бачення «дитячих рук у крові» більш емоційне ніж «Іван Грозний… ». Вже скільки літ пройшло, а й досі, як згадаю, защемить… А тоді, навіть була думка взяти самовідвід. Вважав, що не зможу об’єктивно, без особистих емоцій вести цю справу. Проте, згадавши вислів, «правосуддя бачило все», сказав собі: «Ти побачив тільки першу кров і зрозумій, – посада слідчого це не героїка, а буденна робота, в ній стандарту немає й ніколи не буде. І в подальшому події поставлять тебе віч-на-віч з такою суворою, холодною, грізною правдою, що виявиться не до снаги твоїй добродушності. В цьому ділі не квапся полюбить і зненавидить в одну мить. Фах буде змушувати тебе спілкуватися з людьми, яких ти волів би й не знати».
Друга картина, яку тоді відмітив, «Явлення Христа народу» художника Іванова розміром 540х750 см. Дізнавшись від екскурсовода, що автор для цієї картини виконав понад 600 етюдів з натури, став пильніше придивлятися. Підходив близько та видивлявся здаля, і побачив, що не всі з радістю сприйняли Месію. Різні характери людей відображені на їхніх портретах. Тут юнаки й старці, ті хто з радістю, і ті, хто з острахом, хитрі і злі, багач, що відсахнувся Христа, і раб в якого вперше з’явилась відрада…
До чого це я про характери на картині? А до того, що опісля, працюючи вже прокурором району й стикаючись зі значно більшим колом людей ніж злочинці, потерпілі та свідки, відчув, що ця посада не з тих, на якій можна здобути всенародне визнання. Чому? Як на мене – це утаємничене запитання. Відповідей на нього може бути безліч, але так було споконвіку й, мабуть, буде ще довгий час. То лише здається, що законом кожного, начебто, введено в межі покори. Намагання обманювати і втаємничувати злочини, виставляти їх перед очима людськими неабиякими чеснотами, все ще одна із вкорінених у наше життя вад. Допомагала настанова батька, фронтовика: «Сину, прагни чинити так, щоб люди тебе опісля не кляли». Ті батькові слова я запам’ятав назавжди.
Трохи життєвої філософії
Вже з власного досвіду знаю, що за всіма людськими вчинками криється безліч причин, судити про які дано лише Господу. Завданням слідчого було не судити, а виявляти злочинців і причини їх дій. Хоча з дитинства хотів бути добрим до всіх людей, але в тих, хто потрапляв в руки правосуддя, особливо за тяжкі злочини проти особи, доводилось розчаровуватися. Краще, якби їх узагалі не було на світі, думав не раз, людство не дуже втратило б на цьому.
Звичайно, через усе життя проніс і батьківську настанову дивитися на того, з ким розмовляєш, з трьох точок зору: вважати його вищим від себе за розумовим розвитком, або нижчим, або рівним собі. Якщо дійдеш висновку, що він розумніший за тебе, – слухай і наслідуй його, дурніший – сам дай йому пораду; якщо ж він рівний тобі по розуму – погодься з ним.
А щодо законів, то слід пам’ятати, що вони – «породження» людей, недовершені, хисткі, непевні і мінливі, як і люди. Користуватися ними потрібно вдумливо – без цього ти стаєш просто гвинтиком державної машини, яка далеко не завжди справедлива. І якщо ти над цим ніколи не задумувався, то ясно, що суті доби, суті свого часу ти не збагнув.
Чи думав, займаючи посаду, про слова Сенеки: «…тобі доведеться посивіти серед тих клопотів, у колотнечі, між усе нових хвиль, яких не вдасться уникнути, хоч би як ти прагнув поміркованості та спокійного життя. Зрештою, що з того, що ти хочеш відпочивати? Твоя доля не хоче!» Не шкодую. Посада прокурора дала мені можливість пізнати та зрозуміти, як працює державний механізм, почути, як владу оцінюють люди, яка реальна роль закону та права, а головне – бачив людей у щоденній їхній праці. Відчув, що їм не дуже потрібен прокурор-наглядач. Важливо не заважати вирощувати хліб, робити те, що споконвічним було на землі, а завдання влади – правити, «не лякаючи гуркотом управлінських коліс».
Безумовно, випускники нашого інституту 1980 року мали великий вплив на події в Україні. Не простим був їхній шлях до визнання, адже саме нашому поколінню довелося перейти не просто рубіж тисячоліття, а й від комуністичного світогляду та правовідносин однієї держави – до розбудови самостійності України. Одне за одним насувалися питання, на які часом важко було відповісти. В роботі не бракувало напружених ситуацій, проблем та суперечностей. Не хочу чорнити, та чомусь так складається, що нами щоразу правили дедалі гірші. Мені теж болить, чому саме на долю нашого працьовитого народу недолугі правителі випадали куди частіше, аніж це дозволяють закони ймовірності? Так, ми не вибираємо час, коли жити, але наші вчинки, наша позиція – це наш вибір!
Ще про наш курс
За розподілом наші одногрупники М. Севериненко та Є. Гаманко потрапили до колишнього КДБ, за велінням часу реформованого в Службу безпеки України: В. Скок став начальником Хмельницького обласного управління СБУ. У центральному апараті Служби безпеки України працювали В. Богданов, О. Гетманов, а Григорій Сагун навіть був заступником начальника охорони Президента України Л. М. Кравчука. Значна частина розподілилася до судів, і вони, крім першої ланки суддів та голів райсудів, досягли певних успіхів. Та все це – нижні сходинки. Піднятися вище – успіх. Членами Верховного Суду України стали В’ячеслав Міщенко, Василь Косенко, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України – Валентина Устименко, суддею Чернігівського апеляційного суду – Ольга Шахова, головою Господарського суду Черкаської області – Віктор Подорога, головою Донецького обласного управління юстиції – Віктор Трусов.
Читайте також: Сучасні проблеми трансформації права
Першим прокурором області з випуску став Михайло Косюта. Він з лютого 1992-го працював на посадах прокурора Волинської, Одеської, Чернівецької Дніпропетровської областей. Нині – доктор юридичних наук, професор кафедри організації судових, правоохоронних органів та адвокатури Одеської національної юридичної академії.
Прокурором Східно-Української транспортної прокуратури, Житомирської, двічі Кіровоградської, Полтавської та Київської областей був Олександр Гардецький; Луганської, Вінницької – Олександр Шморгун; Одеської – Віктор Шахов; Житомирської – Анатолій Кондратюк. Начальниками, прокурорами відділів та управлінь Генеральної прокуратури України працювали Сергій Фортуна, Роман Шубін, В’ячеслав Рябенко, Геннадій Христенко, Володимир Хомазюк, Андрій Бишко, Вадим Глушак. Вісім випускників нашого курсу отримали класний чин державного радника юстиції. Це – «генералітет» випуску. А скільки заслужених відзнак та нагород! Попрацювавши деякий час у прокуратурі, начальником Куп’янської та Керченської митниці був Олександр Прошин.
Вважаю, що наш випуск був сильним. Сильним уже своєю вагомістю займаних у державі високих посад. Який ще випуск може похвалитися двома Генеральними прокурорами України (Олександр Іванович Медведько – 2005–2010 рр. та Віктор Миколайович Шокін – з 10.02.2015 по 29.03.2016 р.)? А Володимир Богуцький? Він очолив факультет на якому навчався разом із нами, а потім став ректором Академії прокуратури України.
Наукову стезю в нашій Аlma mater та інших навчальних закладах обрали В. Устименко, М. Домашенко, А. Волобуєв, С. Власенко, О. Толочко, П. Хряпінський, Т. Яковенко, Л. Чередниченко, Л. Чучкалова, Л. Челомбытько, Н. Барахтян, Г. Богданова. Роман Шишка – доктор юридичних наук, професор, академік Академії наук вищої школи України з 2010 р.
Збираючи дані про випускників, дізнався, що Люба Петрова здобула вчену ступінь доктора філософії. Сам же я лише після двадцяти семи років слідчо – прокурорської практики зробив щось подібне до того, аби стати юристом – філософом. На цю тему видав дві книги «Жінка із зав’язаними очима» та «Ловитва невловимого», проте, вважаю, що ще не вистачає хисту, аби повністю осягти таємниці Закону і його «крючкотворчості».
Замість післяслова
Наближаючись усе ближче до завершальних щаблів свого життєвого шляху, прошу в Господа сил змогти опуститися до глибин осягнення простих життєвих істин. Бо скільки і які б розумні книги ти не читав, всеодно міряєш й оцінюєш життя своїм власним, а не філософів, досвідом. Один із них, мій улюблений Сенека, писав: «Давно ж пора бути опорою самому собі й говорити щось своє, а не повторювати чуже. Хіба ж то не ганьба, коли похила, нехай навіть літня людина зазирає по мудрість лише до книги?». А ще підтримую тезу, що письменники, та й загалом люди творчі, повинні жити довго: – їм необхідно дожити до старості, щоб зрозуміти, як все тонко і взаємопов’язане довкруг. Найбільш активна частина життя пройдена. Чи знайшов я в ній самого себе, чи жив лише виконуючи службові обов’язки? Чи знайду нині на пенсії те, що тоді не знайшов?
Не втримаюсь і наведу те, що написала одногрупниця Галина Шевченко, свого часу голова Шполянського райсуду (Черкащина): «Діма, привіт! Прочитала твою книгу. Приємно вражена твоїм талантом не тільки як юриста, але й філософа та письменника. Що ти філософ, то мені не дуже дивно, бо це відчувалося ще на студентській лаві. А от, що знайшов у собі Божий дар – талант письменника, ти великий молодчина. Мені навіть здається, що бути письменником тобі більше подобається, ніж юристом».
Галю! Письменство – це завжди самотність. Ніхто тебе цьому не навчить. Тут відчуваєш саме ту самотність, в якій ти вільний. А щоб твоє сприймалося, стаєш і старшим, і мудрішим настільки, щоб усе те, що ти колись пережив, відчував, оцінював, немовби заново відтворити в слові, передати читачам.
Згадаю і дівчат з нашого курсу. Як вваажаю, тільки любов до життя, прагнення зробити його справедливим, покликали їх на роботу в прокуратуру. На відповідальнішій посаді начальника кримінально-судового відділу Дніпропетровської облпрокуратури працювала наша чорноброва Ольга Вавилова. Після заміжжя їй личить і квітучо-українське прізвище – Чорнобривець. При держаному розподілі її не хотіли брати в прокуратуру області і вона вже погоджувалася їхати працювати в росію. Лише втручання першого проректора В. В. Сташиса допомогло їй залишитися в Україні.
Характерний штрих того, якою була робота в прокуратурі Дніпропетровського району. Виходила заміж й отримала відпустку на п’ять днів. Та вже на другий день після весілля довелося виїхати на огляд місця події… Потім працювала на посаді начальника кримінально-судового відділу. Ця її, вже колишня, робота не кожному чоловіку під силу. Відділ, через який, ніби крізь «фільтр законності», проходять кримінальні справи. Зрозуміло, що не всі вони інтелектуальної спрямованості, здебільшого жахливі своєю сутністю. Тільки вона знає про те, якими безжальними бувають люди і як важливо не тримати на них зла, а лише – діяти в координатах законності. Мабуть, і це враховувалося, коли вручалася їй нагорода «Почесний працівник прокуратури».
У координатах законності прокурором Горохівського району Волинської області працювала Тетяна Трубнікова, до речі, нагороджена орденом «Княгині Ольги». Зізнаюся, лише збираючи дані про випускників дізнався, що Віра Усиченко, закінчивши наш факультет, працювала слідчим та начальником слідчого відділу Погребищенського РВ МВСУ у Вінницькій області.
… Усіх в одній газетній статті не згадаєш! Як в спокуту, хоч щирим словом, зичу не тільки нашим дівчатам-випускницям, а й усім жінкам, які працюють в правоохоронній системі, аби вони до віку пили з того джерела, яке іменується щастям, живилися з водограю, який зветься любов’ю. На жаль, майбутнє, про яке ми тоді мріяли, для багатьох уже стало минулим. І все більше тих, хто нас молодший, й усе менше тих, хто старший нас. Стало більше «було» і є ще щось із «сьогодні», й усе менше з «ще буде».
Уже не вернути долі, неможливо, щоб знов зозуля накувала. А радість дружньої зустрічі, звичайно ж, можлива. Тож випускникам бажаю зустрічі на 45-ліття. Гадаю, не помилюсь, що першим буде їх уклін тобі, ALMA MATER! Будуть щирі обійми, усмішки, радість, ніжність, пройняття взаємною симпатією, як-то часто буває між розумними людьми, які радіють, зустрівши друзів.
Джерело: Юридичний вісник України
