В Україні
Україна: шлях до корупційного олімпу. Частина 3
(Деякі особисті міркування автора на задану тему)
Володимир Дон, член Національної спілки журналістів України
Чи є номенклатура класом?
Подальша еволюція номенклатури сприяла її трансформації у вищий стан. У державі дедалі сильніше почала виявлятися відмінність у реальних можливостях реалізації права і свободи номенклатурою і звичайними громадянами. В умовах тотального дефіциту, найбільш гостро цей процес виявився в нерівності розподілу та споживання, в тому числі продуктів харчування. В результаті відбулося розмежування суспільства та номенклатури по лінії «ми-вони», що згодом послужило основною причиною самовиправдання низової корупції. «Зіткнувшись з економікою дефіциту, радянський громадянин копіював користолюбну стратегію номенклатури: задіяв мережі особистих зв’язків» (К. Мельників. Кафедра держкормління. Як кумівство і непотизм стали основою російської державності: з історії срср. 15 жовтня 2020 р.).
За певних умов можна говорити про те, що по суті в радянському безкласовому суспільстві почалося зародження нового класу експлуататорів, проти якого свого часу були спрямовані основні ідеологічні зусилля більшовиків. У зв’язку з цим сталося об’єднання понять державний апарат і панівний клас з огляду на те, що члени панівного класу (вони ж номенклатура), є учасниками ієрархічно організованої системи розподілу додаткового продукту. Державна власність при цьому набуває статусу загальнокласової приватної власності панівного класу.
Таким чином, номенклатура не має нічого спільного з державною бюрократією, тим паче елітою. А за своєю суттю є паразитуючим прошарком експлуататорів, що наживається за рахунок зловживання владою, використання найнижчих вад людства – крадіжки, хабарництво тощо.
Отже, чи є номенклатура класом? Найбільш ґрунтовне визначення «класів» запропонував творець пролетарської держави в. ленін, до того ж, використання його редакції для отримання відповіді на дане питання є в цих умовах дуже коректним. «Класи – «великі групи людей, що розрізняються за їхнім місцем в історично певній системі громадського виробництва, за їх відношенням (переважно закріпленому й оформленому в законах) до засобів виробництва, за їх роллю в суспільній організації праці, отже, за способами отримання й розмірами тієї частки суспільного багатства, яку вони мають. Класи, це такі групи людей, одна з яких, може привласнювати собі працю інших завдяки відмінності їхнього місця в певному укладі суспільного господарства».
Із цього визначення класів неможливо однозначно стверджувати, чи є номенклатура класом в канонічному розумінні. Автор звертає увагу на те, що однією з найважливіших ознак (властивостей) класу є ставлення до засобів виробництва за умови, що ці відносини здебільшого закріплені та оформлені у відповідних законах. Варто зазначити, що жодних спеціальних норм права, що регламентують ставлення номенклатури до засобів виробництва, інших, аніж у робітничого класу, класу селян та особливого прошарку у вигляді радянської інтелігенції не існувало ні на зорі радянської влади, ні по її смерті.
Керуючись тим, що в ленінському визначенні класів ідеться про великі групи людей, що відрізняються за їх місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, доходимо висновку, що номенклатура не може розглядатися як клас. По-перше, тому, що вона не є «великою групою» (не більше 3 млн із членами сімей), по-друге, місце номенклатури в історично визначеній системі суспільного виробництва жодним чином не визначене.
Наступний критерій – участь у суспільній організації праці, а отже, за способами отримання та розмірами тієї частки суспільного багатства, яку вони мають. Виходячи з вищевикладеного, можна дійти висновку, що за своєю суттю номенклатура часів срср найбільше відповідає стійкій злочинній організації, яка досягла державних масштабів, створена шляхом державного перевороту на основі фальшивої лицемірної ідеології, побудованої на витонченій патологічній жорстокості, непримиренній ненависті до вільнодумства для задоволення особистих матеріальних запитів та соціальних амбіцій за рахунок протиправного присвоєння собі повноважень державної влади, використовуючи такі методи, як насильство, залякування, вбивства, а також різні види корупційних відносин – хабарництво, патронаж, патерналізм тощо.
Корупція в радянській Україні
Будучи частиною срср, як єдиної політичної системи, Україна практично так само переживала всі процеси, що відбувалися в імперії, але були й певні відмінності. Багато авторів стверджують, що однією з причин корупції в радянській Україні була недостатньо послідовна позиція правоохоронних органів. Разом із тим слід зазначити, що так званий «червоний терор» на території України відбувався в жорстокіших формах, аніж у решті регіонів імперії.
Читайте також: Як захистити бізнес від корупційного тиску? Дії в умовах кримінального переслідування
В Україні однією з перших 26 квітня 1919 року радою народних комісарів Української Радянської Соціалістичної Республіки було прийнято Декрет «Про хабарництво та незаконні побори», відповідно до якого посадові особи, винні в хабарництві, підлягали покаранню у вигляді позбавлення волі строком не менше 5-ти років, штрафу в потрійному розмірі хабара та позбавлення права обіймати відповідальні посади в радянських та громадських установах строком не менше 10 років (Цитряк В. Я. Хабарництво: історико-правові аспекти соціального явища та протидії йому в Україні. Актуальні проблеми держави і права. Одеса, 2009. Вип. 48. С. 241– 245.); (Національна Академія внутрішніх справ. Мультимедійний навчальний посібник «Антикорупційна політика в Україні». Поняття, причини, наслідки та правові засади запобігання корупції).
А через два роки, в липні 1921-го, РНК України за підписом його голови Х. Раковського приймає рішення «Про заходи боротьби з посадовими злочинами», в якому пропонується застосовувати за хабарництво покарання аж до найвищого його ступеня, тобто смертної кари (В. Плекан. Історико-правові передумови виникнення корупції в правоохоронних органах України).
У 1922 році було прийнято Кримінальний кодекс УРСР – перший кодифікований акт, який систематизував норми радянського кримінального права, в якому було передбачено відповідальність за отримання посадовцем хабара. Ці самі положення в подальшому перекочували в Кримінальний кодекс 1927 року. Його статтею 117 встановлювалася відповідальність за отримання посадовою особою особисто або через посередників у будь-якому вигляді хабара за виконання або невиконання на користь іншої особи будь-якої дії, яку посадова особа могла й мала вчинити виключно внаслідок свого службового становища.
Подальше збільшення кримінальних репресій щодо суб’єктів корупції знизили загальний рівень подібних злочинів, але не знищили їх загалом. Партійна «кругова порука», кумівство й звичайне користолюбство підживлювали існування різних корупційних схем. З’являється й особливий вид корупції – система пільг та привілеїв для чиновників (І. Сопілко, Н. Армаш. Корупція в Україні як спадщина Радянського державного управління. Національний авіаційний університет (УДК 342.924:35.072.22(477)(045)).
Політика військового комунізму, а також руйнівні наслідки жовтневого перевороту, першої світової та громадянської воєн, позначилися насамперед на промисловості, а також призвели до подальшого зубожіння селянства. Масове скорочення робочих місць, звільнення інженерів, фахівців за класовою ознакою призвели до зупинення низки підприємств на території України. В умовах глибокої кризи економіки політичне керівництво держави 15 березня 1921 року на X з’їзді РКП(б) приймає нову економічну політику – НЕП, наріжним каменем якої було наступне: заміна «продрозверстки» продподатком у селі, формування вільного ринку та визнання різних форм власності, залучення іноземного капіталу, проведення грошової реформи, трансформація рубля у вільно конвертовану валюту.
У зв’язку з цим 7 грудня 1921 року було підписано тимчасову угоду між УРСР та Австрією про встановлення економічних та торговельних відносин, а 2 січня 1922 р. підписано договір про дружбу між УРСР та Туреччиною. Повернення економічних свобод, у тому числі свободи підприємництва, стало приводом для повернення емігрантів, а також представників іноземного бізнесу.
При цьому законодавство радянської держави не надавало підприємцям жодних гарантій ні в праві на зайняття підприємницькою діяльністю, ні в праві захисту приватної власності. Тоді ж з ряду об’єктивних причин, серед інших видів діяльності, найбільшого розвитку набула торгівля – вже 1924 року в Україні приватні торговці здійснювали 32,3 % всього обороту в оптовій, 58,2 % – в оптово-роздрібній та 94,4 % – у роздрібній торгівлі.
При цьому ставлення більшовиків до підприємців будувалося за принципом «з усією суворістю та пролетарською ненавистю, згідно із законами революційного часу». Більше того, президії Харківського та Миколаївського губвиконкомів дозволили займатися торгівельною діяльністю виключно тим громадянам, які не підлягали трудовому обов’язку, тобто пролетаріям. Відповідно до постанови НКВС УРСР від 20 травня 1921 р., особи, які висловили намір займатися торгівлею, мали надати документ про свій соціальний стан. Надалі дана інформація перевірялася працівниками міліції.
Читайте також: Корупція антикорупціонерів? Про підозри в роботі НАБУ і реальні результати діяльності
Керуючись «класовими принципами», працівники міліції шляхом здирництва успішно покращували своє матеріальне становище. Наймасовішою підставою для здирництва служило складання протоколу про порушення правил торгівлі. При цьому з метою економічного стимулювання громадян-підприємців сума штрафу в квитанції суттєво перевищувала розмір хабара. До болю відома ситуація, знайома за зовсім недавніми часами, а може й сучасними.
Присвоєння коштів, що належать державі, відкати, закупівля товарів за завищеними цінами, поблажки затриманим та заарештованим у місцях тимчасового тримання під вартою, розкрадання вилучених під час обшуків грошей та цінностей – усе це стало нормою поведінки пролетарської поліції та чиновників нової влади. «Зв’язок часів» виявився настільки сильним, що понад 100 років злодійські методи та способи особистого збагачення за рахунок держави та громадян практично не змінилися. У зв’язку з цим напрошується два висновки: або ці процедури виявилися геніальними, а тому фактично вічними, або теорія еволюції щодо представників влади не працює.
Підтвердженням існування подібних корупційних схем є численні факти скоєння таких злочинів, у тому числі й учасниками кримінального процесу (Гусєва В. П. Відповідальність за вчинення корупційних правопорушень учасників кримінального процесу УРСР у 20-х роках ХХ ст. Боротьба з організованою злочинністю та корупцією (теорія та практика): наук.-практ. журн. Київ, 2013. Вип. № 2(30). С. 103–104.).
У 1926 р. почалися слухання у справі про корупційні зловживання в діях київських міліціонерів. У ході слідства було встановлено, що начальники райвідділів систематично платили керівнику губернської та міської міліції Ф. Коваленку відкати за добре ставлення та звітність щодо розкриття злочинів за рахунок підношень, які вони отримують від дільничних, які, відповідно, оббирали підприємців та торговців на своїх дільницях. Існує досить цікавий факт того, що пособниками в отриманні хабарів виступали дружини керівників міліції. На відміну від нинішніх начальників, їхні попередники не дуже оберігали своїх дружин, можливо просто не довіряючи своїм підлеглим та реально розуміючи з ким мають справу.
Досить показові та характерні приклади, коли начальник промислової міліції в змові з інкасатором перерозподіляли суми коштів, призначених для охорони різних підприємств, а начальник постачання при закупівлі товарів та матеріалів для міліції платив приватним підприємцям кошти за завищеними цінами, отримуючи від них відкати. У свою чергу начальник оперативно-розшукової частини отримував хабарі від родичів заарештованих злочинців за різні поступки їм (Міхєєва О. Українська міліція 1920-х років: матеріали «київської справи»).
Варто зазначити й те, що відповідно до Кримінального кодексу УРСР 1927 року за отримання хабара за обтяжливих обставин передбачається застосування виключного заходу соціального захисту – розстрілу. Тобто фактично майже через 200 років після запровадження страти за хабарництво петром I, радянська влада знову зробила спробу боротися з корупцією найбільш радикальними методами.
Корупція у військових комісаріатах
Таким чином, застосування жорстких репресивних заходів певною мірою вплинуло на кількість корупційних злочинів, але не сприяло ліквідації корупції в цілому. Разом із тим у військовий та післявоєнний період корупція мала специфічний характер. У жовтні 1944 р. співробітники НКВС України інформували керівництво республіки про хабарництво у військових комісаріатах: «10 жовтня 1944 р. УНКВС Ворошиловградської області заарештували 5 працівників Ворошиловградського міського військового комісаріату. Ці особи видавали фіктивні посвідчення про хворобу військовозобов’язаним та звільняли їх зовсім або на тривалі терміни від служби в червоній армії, отримуючи за це хабарі від двох до десяти тисяч рублів». Ну що тут можна додати?
Окрім уже ставшим звичним явищем поборів з боку співробітників обкомів, міськкомів, виконкомів до корупційного процесу приєдналися й партизани, які отримали право видавати довідки про участь у партизанському русі. Подібні випадки набули масового характеру, оскільки «партизанські» довідки служили своєрідною індульгенцією, охоронною грамотою при виникненні проблем із представниками влади, а також для отримання всіляких преференцій (В. Гінда. У срср корупції не було, а лише хабарництво. Збруч. 09.12.2015).
Процеси, що відбувалися в Україні в наступні періоди, були досить схожими на те, що відбувалося з радянською імперією в цілому: імітація боротьби з корупцією тривала до останніх днів існування срср. Надалі налагоджена за радянських часів партійною номенклатурою система корупційних відносин успішно освоїлася в незалежній Україні, завдаючи непоправної шкоди побудові громадянського суспільства, продовжуючи збирати плоди своєї злочинної діяльності.
(Далі буде…)
Джерело: Юридичний вісник України
