Україна – соціальна держава. Для кого?

Інна РАФАЛЬСЬКА,
адвокат, заслужений юрист України, кандидат у народні депутати
по 223 одномандатному округу (м. Київ)

Тиждень тому ми відзначили День Конституції Украї ни. Вважається, що наша Конституція є одним із найкращих основних законів на європейських теренах. Вона проголошує Україну соціальною державою, тобто такою, в якій закони та їх виконання скеровані винятково на поліпшення життя власних громадян. Тобто вектор розвитку в Основному Законі визначений, а реа лізація рухається в протилежному напрямі. Давайте проаналізуємо основні законодавчі аспекти за соціальними запитами.

Житлово-комунальна сфера

Слід зазначити, що відсилання всіх проблем у цій сфері до тяжкого радянського спадку не є правдою. І ось чому. Майже 50% житлового фонду в Україні – це старий житловий фонд, побудований при СРСР. Підтримання його належного стану було частиною соціальної політики Союзу. Слід справедливо зазначити, що утримання житлового фонду було, безумовно, дотаційним, як і символічний розмір комунальних тарифів. Проте це було соціальною політикою держави. І жодний мешканець тоді не замислювався, звідки вона (держава) бере гроші на щорічні поточні ремонти. А питання капітального переобладнання житла не стояло, оскільки ресурс новобудов визначався у 50–60 роках.

У середині 90-х в Україні публічно заговорили про назріваючу катастрофу у сфері ЖКГ. Наголошувалося, що комунальні мережі вичерпують свій ресурс, необхідно терміново вирішувати питання їхнього оновлення. Кабінети Міністрів різних каденцій затверджували програми, Європейський Союз надавав кредити, політики щодня закликали з телевізора, що «треба щось робити». Результат – недолуга приватизація.

Чому недолуга? Бо: 1) вона породила монополістів послуг у житлово-комунальній сфері; 2) поклала увесь тягар утримання житла на мешканців.

Таким чином був порушений соціальний баланс у відносинах держава—громадянин. Яскравим прикладом є останні зміни у законодавстві.

Закон України «Про житлово-комунальні послуги» (2017 р.). Задеклароване завдання при прийнятті цього Закону: забезпечення якості і повноти надання споживачам комунальних послуг, встановлення балансу прав та обов’язків споживачів і виконавців послуг.

Чи досягнута ця мета? Кожен це може відчути на собі. Чи стали постачальники (виконавці) послуг відповідальніші? Чи покращилася якість послуг? Риторичні питання.

Людський фактор зараз до уваги не беремо. Досліджуємо дефект законодавства. Насамперед, закон. А тут – очевидний дисбаланс у регулюванні прав та обов’язків. Кожний юрист-першокурсник знає: право кореспондується з обов’язком.

Для того щоб споживач мав реальне, а не віртуальне, право на якісну послугу, це право повинно бути забезпечено законовчо шляхом реалізації обов’язку про надання послуги належної якості певним суб’єктом. А тепер спостерігаємо уважно за кореспонденцією законодавчих норм.

Стаття 7 Закону: споживач має право на отримання послуги відповідної до законодавства якості.

Стаття 8 Закону: виконавець зобов’язаний забезпечити надання послуги, яка за якістю відповідає законодавству.

А тепер головне. В Законі відсутній обов’язок держави встановити цей стандарт якості. Йдеться про світові, загальноприйняті, але тільки не законодавчо встановлені, тобто такі, які визначені в статтях 7 та 9 Закону. Ось тому ми й маємо зворотний ефект від його прийняття.

Показники якості ЖКП встановлені Державним класифікатором соціальних стандартів і нормативів, затвердженим наказом Міністерства праці та соціальної політики від 17.06.2002 р. № 29.

Вони ось такі:

3. Показники якості надання житлово-комунальних послуг:

• безперебійне цілодобове водопостачання протягом року;
• забезпечення температури повітря в житлових приміщеннях на рівні не нижче ніж +18 градусів по Цельсію;
• безперебійне цілодобове постачання природного газу протягом року (за умови повної сплати споживачами).

Це – все. Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (НКРЕКП), у 2018 році встановила своїми рішеннями стандарти постачання електроенергії та природного газу, а також розмір компенсації за їх недотримання (100 гривень побутовому споживачу). Так ось, за цими стандартами держава гарантує побутовому споживачу тільки два формати якості: 1) відновлення електропостачання, якщо це можливо, і 2) дотримання певної напруги в мережах, які повинні бути врегульовані Кодексом про систему розподілу, Кодексом про систему постачання. Кодексом про систему комерційного обліку. При цьому нічого корисного безпосередньо для споживача, в якого згоріла побутова техніка внаслідок перепаду напруги, у цих документах немає зовсім.

Таким чином, головне завдання держави не лише підвищувати комунальні тарифи до загальноєвропейських норм, а й встановити законом стандарт цих послуг на рівні загальноєвропейського.

Слід зазначити, що наразі діючий закон про ЖКП таких обов’язків для держави не містить. І хоча 27 грудня 2018 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову про встановлення порядку перевірки відповідності якості надання деяких комунальних послуг, але, якщо її прочитати уважно, то виявиться, що в більшості випадків постачальник послуг не буде визнаний винним, винними будуть внутрішньобудинкові мережі, а значить, знову — споживач.

Законодавче встановлення стандарту якості послуг буде відповідати соціальному вектору держави.

Перше завдання: Стандарти якості ЖКП – у закон.

Друге. Навіть якщо споживачу вдалося зафіксувати відсутність послуги, для того, аби реально, як визначає формальна логіка, не сплачувати за неспожите, виникає процедурний дисбаланс: постачальник відмовляється проводити перерахунок, тож споживач має звернутися до суду. Процедура складна, важка і неприємна. Витрачаються час, кошти і нерви споживача. Відповідач – комунальний постачальник до суду не з’являється і просто глузує з потерпілого громадянина. Постачальник знає, що поки споживач з ним судиться за якість, постачальник отримає судовий наказ про стягнення заборгованості за неспожиту, але нараховану «споживачу» послугу. А далі споживач уже буде стурбований збереженням власного майна від звернення стягнення по судовому наказу, а не якістю комунальних послуг.

Друге завдання: виключення з Цивільного процесуального кодексу права постачальника послуги стягувати зі споживача кошти в спрощеному порядку. Для цього потрібно змінити редакцію статті 161 ЦПК України.

Завдання держави – діяти розумно. Жодних зобов’язань для громадян без реальної можливості реалізувати гарантоване право.

(Продовження буде).

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути