В Україні
Власний рівень відвертості
Спогади з прокурорської практики й деякі нинішні міркування
«…Сьогодні, на те своє призначення прокурором району дивлюся і через своєрідну призму часу, і через, так би мовити, збільшувальне скло. Бачу, як та подія грає різними гранями й відкриваю для себе те, чого раніше не помічав», — згадує ветеран прокуратури, журналіст і письменник, дипломант 17-го Загальнонаціонального конкурсу «Українська мова — мова єднання» Дмитро ЩЕРБАНЬ.
«Як я вперше поручкався з Прокурором республіки…»
Тоді, в жовтні 1986-го, з трьома слідчими прокуратури Харківської області, я поїхав до столиці. Крім нас приїхало іще п’ятеро з Дніпропетровської області. Пройшли всі передбачені процедурою погоджувальні кабінети, побували на колегії, яку провів один із заступників прокурора республіки. Всіх нас затвердили, сказавши, що посвідчення вручить сам Прокурор республіки П. Г. Осипенко. Довелося очікувати його до сьомої години вечора. Він вибачився, що вимусив нас очікувати. Вручивши кожному посвідчення, привітав із призначенням і вирішив поговорити з нами відверто. Хоча, власне, та відвертість була лише з його сторони, бо нікому з нас не довелося щось сказати. А він розповів, як був у ЦК Компартії України, де якраз розглядалося питання боротьби з нетрудовими доходами. Почав запевняти нас, що партія прийняла рішення про таку боротьбу й вона буде не тимчасовою, як якась чергова кампанія, що це «всерйоз і надовго». Мовляв, тепер пильнуватимемо особливо суворо, доки зло не вирвемо з корінням, і що в цій боротьбі ми, новопризначені прокурори, маємо показати приклад, що держава й начальство покладає на нас надії в цій боротьбі.
Читайте також: «Розстрільні справи, репресовані долі, обпалені душі»
Згадав Прокурор і про арешт першого секретаря Великобурлуцького райкому партії, куди саме мене призначали прокурором. Наголосив, що, мовляв, немає недоторканних у партії, додавши, що з лав прокурорських теж уже заарештували двох слідчих. Це була правда: двоє слідчих були арештовані. Один із них — мій добрий знайомий, колега — слідчий прокуратури міста Харкова. Арештували за те, що, розслідуючи справу «цеховиків», взяв хабара й не притягнув до відповідальності одного з фігурантів. Хоча я вже тоді чув від колег, що заарештували його незаконно, то була «підстава». А прокурор вів далі, що це тільки початок боротьби, ми ще знайдемо хабарника прокурора і не просто арештуємо, а розстріляємо. Заявив це так упевнено, що для сумнівів не залишалося місця.
Ми всі принишкли. Поруч зі мною сидів колишній слідчий із новим посвідченням Харківського прокурора з нагляду за виправно-трудовими установами Леонтій Кучура. Він ногою об ногу штовхає мене й каже: «Добрі перспективи вимальовуються…». Так із перших вуст я почув перспективи боротьби. Одна частина моєї душі вбирала ті слова й вірила їм, розуміла, що таку боротьбу потрібно вести, а друга, яка вже бачила реальність життя, слухала й відзначала про себе, що ні, самим страхом тут нічого не доб’єшся. Вже видно було результати горбачовської антиалкогольної компанії та боротьби з нетрудовими доходами. А прокурор про «всерйоз і надовго» говорить…
У районі, куди я прибув, за відомою «справою сирзаводу» на 12 років позбавили волі першого секретаря райкому партії, реальні строки отримали керівник банку, голова райспоживспілки, чотири керівники господарств, не кажучи вже про бухгалтерів та працівників торгівлі. Взагалі тоді стояло питання про притягнення до кримінальної відповідальності понад шістдесят осіб.
…Я ще не встиг як слід розібратися з оперативною ситуацією в районі, коли слідчий, який вів справу, приніс подання на притягнення до кримінальної відповідальності дев’ятнадцяти депутатів районної ради. Простягнув мені, аби я з аналогічним поданням, за своїм підписом, як прокурор, що наглядає за слідством, направив це подання на розгляд сесії районної ради. Тільки вдумайтесь — 19 депутатів. Це коли весь корпус депутатів райради тоді становив 50 осіб. А слідчий просить розглянути подання в період між сесіями, не на позачерговій сесії, а на виконкомі.
Телефоную прокурору області, доповів, що отримав таке подання від слідчого й кажу, що потрібно збирати сесію, що на виконкомі це питання просто неможливо вирішити, адже члени виконкому тоді не всі були депутатами, та й членів виконкому за кількістю менше, ніж депутатів, на яких вони мали дати згоду. Прокурор області порекомендував не поспішати з поданням, сказав, що особисто приїде й вирішимо подальші питання на місці. Приїхав, і ми втрьох — я, прокурор області, й новий секретар райкому партії — сіли в кабінеті райкому й розглядаємо кожну з кандидатур. Перший секретар вже пропрацював тут близько року і добре розумів, який кадровий голод очікує район. З ким же йому буде працювати? Тому майже всім вказаним депутатам давав позитивні характеристики.
Читайте також: Закон про Антикорупційну стратегію: які зміни в діяльності прокуратури та органів правопорядку?
У підсумку по більшості списку вирішили, що головуючому на сесії можна буде рекомендувати не давати згоди на притягнення депутатів до відповідальності. Мовляв, якщо депутати райради не дадуть згоди, то й прокурор не виходитиме з цим питанням на сесію обласної ради. Дійшла черга до судді, який перед цим працював у цьому районі. Він за рахунок колгоспу відремонтував свій кабінет та взяв дві головки сиру з заводу. Прокурор області одразу й без обговорення рекомендує: «На цього можете давати згоду». Перший здивовано запитує: «Та це ж ваш, із вашої правоохоронної системи, а ви так, не захищаючи?» — «Його свої там, в обласному суді, відмажуть», — відповів прокурор…
На тих, щодо кого дали згоду, це ще нічого не вирішувало. Це ж не арешт, а тільки згода на притягнення. Та й тих, на кого дали згоду, нікого, зрештою, не осудили. Справи закрили, хоча за нестачами та зловживаннями ці суми значно перевищували ті, за якими інші люди вже перебували в місцях позбавлення волі. Закривалися кримінальні справи і я погоджувався з постановами тому, що хвиля тієї «боротьби з нетрудовими доходами», яку мали вести «всерйоз і надовго», спала.
Нова зустріч з Осипенком
Та, як кажуть, примхи долі й розводять, і зводять. Тоді, при призначенні, я лише офіційно познайомився з Прокурором республіки і почув від нього про лінію партії. Та в лютому 1990-го його у віці 68 років було звільнено. Хоча в травні того ж року П. Г. Осипенка ще було включено до складу державної екзаменаційної комісії. Звільнили з посади прокурора, а зі складу держкомісії не вивели, не замінили, і він приїхав до юридичного інституту. Мій товариш — декан прокурорсько-слідчого факультету, попросив організувати місце для відпочинку на Печенізькому водосховищі. Там на березі стояв рублений із дерева будиночок із сауною. Як організатор, я взяв участь у цьому відпочинку. Там були декани ще двох факультетів, хтось із керівництва. Розігріли сауну, стіл накрили. Шашлик смажать, юшку варять, смакуємо. Коли вже випили, хлопці пішли в сауну, Осипенко мене підкликав до себе. Сіли удвох за столом і він задав тон розмові: «То молоді нехай купаються, а ми з тобою поговоримо. Скажи, чому ви боїтеся притягувати до кримінальної відповідальності й арештовувати за зловживання та хабарництво. Фактично за руку ловлять багатьох, а реально майже немає результату…». Відчуваю, що він хоче мене на відвертість викликати і не спроста задав таке питання. Мабуть, йому вже було відомо, що за явно доведені злочини або зовсім не притягували до суду, або виправдовували, або дуже м’яко карали, а потім звільняли по амністії. А що йому говорити. Я ж уже бачив, що суди стають незалежними, уже пішли виправдувальні вироки. У прокурора не ті повноваження і не та роль у прокуратури. Тому й сказав: «Ми не боїмося притягувати до відповідальності. Але коли мені пропонують хабар, а я від нього відмовляюся то чую: «Ви не візьмете – візьмуть інші»… А життєвий досвід підказує, що таки візьмуть. Коли паралельно з обвинувальним висновком у суд пішли й гроші зацікавлених осіб, то прокурору вже важко відстояти свою позицію. А «гачків у справі», при бажанні, завжди можна нашукати, то добре подумаєш перед тим, чи вистачить твоїх особистих сил і наявних доказів»…
«Можливо, твоя правда, — каже він у відповідь, — а от ми свого часу…» Й розповів, як працював після війни. Пора жнив, звичайна прокурорська перевірка, на бричці під’їжджає до комбайна. А комбайнеру в ті часи треба було, зробивши загінку, одразу ж залазити під комбайн і робити перетяжку болтів, щоб зерно не просипалося на землю. Зробити загінку і знову перетягувати болти. А тут же строки, план. І, звичайно, ті перетяжки не завжди робили, як це потрібно за інструкцією. Звичайно ж, втрата врожаю на землю. Під’їхали на бричці з двома понятими, розстелили брезент. Комбайн заїхав на нього і давай контрольний обмолот. Зважили. Понаднормативний відсів зерна на землю. Одразу готова кримінальна справа. Уявляєте..! І так, із погордою розповідав, за день декілька справ… Я ж дивлюсь на нього і думаю: «Боже ж ти мій! Скільки й до цього часу тих втрат зерна, а він із погордою…». Та що поробиш!? У кожного свій, власний рівень відвертості. Не берусь оцінювати його життя. Безумовно, він мав право ним пишатись як учасник Другої світової війни, як прокурорський працівник, котрий пройшов великий (більш ніж 40-літній) шлях від помічника прокурора району до прокурора республіки. Але мене ніхто не переконає, що в багатьох керівників та ідеологів того часу існувала прямолінійна віра в свою справу, відданість ідеям, як тоді говорили. Не переконає, бо знаю, бачив, як влада призначає на посади тих, кому все одно що робити, лише б бути «начальством». Не задумуючись про причини, вживаючи заходів лише щодо наслідків дії самої ж державної на той час машини, вони ставали гвинтиками тієї системи і оцінювали її не з об’єктивної точки зору, а з пропагандистської. А він на найвищій посаді в прокуратурі – не просто гвинтик, він поряд із тими, хто мав у руках владу. Але що вдієш! Змінюються часи, змінюються й обставини, і ми повинні прийняти наш час таким, яким він є, хоча людина теж повинна виростати зі свого часу, як хлопчина з дитячих штанців.
Розповім і про те, що було далі, як із колишнім Прокурором республіки повівся водій мого службового автомобіля Геннадій Павлович Попов. Поки там усі випивали, він варив юшку з риби й був у цьому майстер. Страва майже готова… До нього підходить Осипенко. Стою на східцях сауни й дивлюся, а вони від мене метрів за десять, чути, про що розмовляють. Як завжди, коли варять юшку, то кожен має свій рецепт. Колишній прокурор підійшов, зачерпнув черпаком варево, покуштував і рекомендує ще щось додати зі спецій. А водій і сам такий був, та й я його привчав, що коли ми в компанії, то всі рівні. Він знав деканів, тому з ними в поводженні був розкутий, сприймав їх як моїх друзів. А тут підходить Осипенко і так безапеляційно пропонує ще щось додати до юшки. На зразок, що насамкінець у юшку кинути попелу з вогнища, на якому вона вариться, чи в юшку загасити обгоріле поліно. А кухар же завжди хоче показати свою кулінарну майстерність. А тут, нібито, не те… Майже по-дружньому Геннадій Павлович на ту пропозицію відреагував, як на щось не варте уваги, і підніс праву руку в замаху, ніби й ударити і відмахнутися, мовляв, що ви тут зі своїми порадами, я ж кухар. А колишній прокурор республіки, не звичний до таких манер, від незвички аж сахнувся…
Я, стоячи на східцях, все це бачив. Уже пізніше водій мені пояснив: «Я як підніс руку і побачив, що Прокурор відсахнувся від мене, — мене за мить пройняв жах. Це ж на кого я руку підняв, хоча, правда, тільки, щоб відмахнутися від його кулінарної пропозиції. А він же це все сприйняв усерйоз. Це ж ось тут одразу можуть надіти кайданки і відміряють строк. Казав, що вловив і мій промовистий погляд. Вловивши погляд, він устиг зреагувати й одразу: «Так, так… Слушна пропозиція, де там ваші спеції?..» Обійшлося.
Та не так легко обійшлася доля зі слідчим, про якого я розповідав. Він «відсидів», я беру це слово в лапки тому, що добре знаю — на «зонах» не сидять, там працюють. Відбував покарання в Нижньому Тагілі. Разом із зятем Брежнєва — Чурбановим. Звільнившись, коли розвалився СРСР, добився реабілітації й нині є успішним адвокатом. Розповідав, що його допитували вищі чини прокуратури, залякували, що розстріляють. На їх думку, не могло такого бути, щоб він сам взяв хабара і не поділився з прокурором. Мовляв, зізнайся, що був у змові з прокурором, і тобі буде пом’якшення. Їм потрібен був прокурор…
Деякі авторські висновки і міркування
Із розвалом Радянського Союзу, відбувши сім років ув’язнення, повернувся в район і колишній перший секретар. Сам мав з ним розмову й читав обвинувальний висновок по справі. Безумовно, зловживання з його сторони були. Проте був і підйом району, бо саме «головками сиру відкривалися кабінети чиновників» для позапланового будівництва. Прямо в очі говорив, що більше вірю в те, що він взяв гроші як хабар, та саме «на грошах» його не впіймали, а підписати обвинувальний вирок на суперечних твердженнях тієї особи, яка дала їх більше ніж рік тому, я б не наважився. І це ж не законодавство змінилося, що вони вийшли на волю! Змінилася влада й закінчилось її судове свавілля, яке не визнавало жодного права, окрім політичної доцільності.
Через рік, коли мене призначали на новий термін, посвідчення вручав уже перший Генеральний прокурор України В. І. Шишкін. З того часу їх було вже більше двадцяти, серед них і два моїх однокурсники. Та чи можна з упевненістю стверджувати, що на сьогодні в нас чітко розділені законодавча, виконавча та судова гілки влади, що забезпечені правові чинники їх взаємодії для сталого розвитку Держави? Щоб розповісти про події в прокуратурі незалежної України, які відбулися за цей час, потрібен дійсно творчий прорив в аналітичну юриспруденцію.
Після розвалу СРСР настав період роздержавлення соціалістичної власності. Власний досвід дає впевненість стверджувати, що Закон — це не те, що написано на папері, а як він втілюється в життя. А застосовувався він з оглядкою на політику. Хто б там що не говорив, а її перерозподіл ішов і ще й досі йде хаотично. В першу чергу, на користь тих, хто ближче до влади. Не дуже велика різниця між нинішнім станом й описаним класиками марксизму-ленінізму періодом первинного накопичення капіталу, коли закони не діють, або діють лише на користь певного прошарку суспільства. Я зовсім не збираюся писати «Історію беззаконня» того періоду, та сказане ще Салтиковим-Щедріним це й про нас: «Ще далі йде; чує: «Добро казенне і громадське нарізно тягнуть! Чого ви, прокуроре Куралесич, дивіться! Он вони хижаки, геть! – Де хижаки? хто казенне добро тягне? – Он хижаки! Он вони! Он він який будинок на крадені гроші вибудував! А той он – бач скільки десятин землі у скарбниці вкрав! – Брешеш ти, такий-сякий! Це не хижаки, а власники! Вони своїм майном спокійно володіють, і всі документи в них в наявності. Це ви навмисне, нероби, кричите, щоб принцип власності підривати! Взяти його під арешт!».
Така, на жаль, правда життя. Але чи можна стверджувати, що це — належна правда і чи така вона нам потрібна? Розумію, що подібні думки недоречні зараз, коли йде війна. Мовляв, сьогодні не про досконалість законів — тут головне — Перемога. Але Перемога — це й очікування, коли ж нарешті головним пріоритетом стане людська Гідність, де права й свободи, дані людям від народження, будуть захищені, наука та освіта шановані, а добробут кожного визначатиметься за його працею, і діятимуть праведні закони соціальної справедливості. Про це, вже майже пів століття тому, мені проголошували в студентській аудиторії юридичного інституту і я й сам стільки надій покладав на верховенство закону. Та все те, довгождане, так і не прийшло. Не хочеться, щоб сьогоденні сподівання були марними.
Джерело: Юридичний вісник України
